Євромайдан очима розчарованого студента

 Вітаю, любий мій друже,  революціонере чи незалежний читачу. Або, краще сказати, слава Україні? Так починають кожну промову на євромайданах?

 Насправді, давно я нічого не писала в основному блозі. Виривалися інколи крики душі, ніяких подій.  Але  зараз вертаюсь сюди, бо мені бракує свободи емоційності  та слова, які можна собі дозволити у власному вимірі одиниць та нулів. Події останніх днів змушують  багато думати. Не тільки про подальшу долю українців,  майбутнє, а  й про мету  грандіозного дійства –  "Революції  2013 року".

Євромайдани заполонили кожен куточок не те,  що України, а світу. Люди збираються, щоб боротися із уже давно недосконалою системою управління державою, хабарництвом, неповагою громадян до політиків і навпаки.  Всім набридла ненависть та недовіра. Краще майбутнє можливе. Хіба молодь на нього не заслуговує?

Наші демократично-толерантні погляди, свобода висловлювання та полювання на нові знання сьогодні відкривають величезний світ та надають грандіозні можливості. Тільки  важко визначитися, що саме потрібно. Не загубитися у потоці інформації. Проклади курс у далечінь свого життя, запиши декількома пунктами план подальших дій.  Чому для того, щоб існувати незалежно, у кращих умовах,  потрібно покидати рідну Батьківщину? Хіба не можна просто взяти і відтяти голову Медузі Горгоні, яка зібрала всіх змій на своїй нещасній голові, на найважливішій частині тіла країни?

Відкрийте ж бо очі цій клятій Феміді!  Можливо, коли вона побачить, який безлад відбувається у кожному серці чи будинку,  вона не витримає і вдарить своїм мечем справедливості по шиї володарки хижих гадюк .   

І ось тут, коли народ у відчаї стомився чекати доленосного удару від богині, він сам спробував підняти тяжку зброю проти неправди.

Призупинення євроінтеграційного  процесу не головна причина  зриву українського суспільства. Аналізуючи ситуацію, відповідь на запитання: «А що ж тоді сталося?» -  приходить сама.

«Скільки ще ми повинні страждати у кайданах політиків, які чхати хотіли на народ?!»    

Перші дні мене,  як і всю країну, мабуть,  охопила неймовірна ейфорія, яку не можливо описати звичайними словами.  Без жодних перебільшень варто сказати, що полум’я революції роздмухав Twitter. Зазвичай мої міркування та думки аполітичні, проте цього разу, на диво, з’явилася надія і віра у те, що нашою думкою знехтувати не зможуть.  Дідько, романтична натура не втрималась за залізними решітками поміркованості.  Адреналін у тілі вироблявся кожної хвилини у величезних кількостях. Коли  вдавалося вибиратися на найвищу точку, над  львів’янами, серце зупинялося і у голові лунало: «Цей народ не перемогти!»   П’янкий стан затьмарював здоровий глузд,  не хотілося слухати негативно налаштованих скептиків.  Їх думки радикально заперечувалися  прихильниками,  так званої, нової «Помаранчевої революції». Вони були подібні на хворих, які перебувають на першому етапі сприйняття раку. Метастази скрізь у тілі нашої країни, але ми не хочемо бачити і визнавати, що вони є.

Дорослі, навчені прикрим прикладом революції 2004 року, вважають протест на євромайданах «дитячим святом студентства».  Їх гострі, як лезо, коментарі про протести «без політики» породжують у серцях молодих людей зерна зневіри та сумнівів, змушують думати більш тверезо. Чи потрібно це?

Ні, всі прекрасно усвідомлюють безрезультатність ситуації. Що даси акція протесту в країні, де на голос народу звикли не звертати уваги?  Вважаєте, що в українських політиків раптово прокинеться сумління? Вітаю, вас також можна віднести до категорії романтиків.

Щоденно відбуваються  провокації різним політичними,  громадськими та релігійними організаціями. Всі прагнуть  зробити щось зі своїм «ім’ям», засвітитися у контексті актуальних проблем.

Чесно кажучи, мені з кожним днем все більше
і більше починає боліти всередині. Що ви наробили?  Навіщо ці ігри? Народ має вести лідер, якому можна довірити. Чи є такий чоловік/жінка зараз? Оголосили, наприклад, що уряд  Прим’єра  відійшов від своїх справ, вигнали із Верховної Ради Президента, який у зверненні до «свого» народу зробив близько 17 помилок. Хто посяде їх місце? Опозиція? А ви впевнені, що вони кращі?  Для того, щоб жити повним життям потрібні радикальні зміни та міри. Інакше ви отримаєте нове покоління рабів, які ніколи вже не встануть за своє майбутнє і так само зверхньо дивитимуться на своїх дітей.

На майдані у Львові у суботу я почула дорікання від старшого чоловіка:

«Та яку Україну ви збираєтеся будувати, якщо ви її не бачили і не знаєте?»

Відповідь мені надзвичайно сподобалась:

«Ви її вже набудували. Поступіться. Ми не хочемо жити як ви!»

Розглядати суперечку можна під різними кутами: неповага до старості чи, може,  до юнацького максималізму?

Різні покоління сприймають події останнього тижня у зовсім різних площинах.  Серед старших людей панують настрої «свята  *ПАРТІЯНЕЙМ*». Немає ніяких альтернатив подальшого розвитку, тільки «Свобода» (або щось інше, яка різниця?),  тільки «хардкор»!  

Половина студентства  взагалі не розуміє, що вона робить кожного вечора на майдані.  Відмінили пари?  Нумо кричати націоналістичні гасла! А потім по «правільним російськім каналам» покажуть «типовий  бандерівський» Львів.   

«Дитино, там ж москалів на гіляку вішають! Про яку Європу може бути мова?!»

Школярство демонструє незрілість поглядів на проблеми суспільства. Замість того, щоб прочитати кілька статей, книжок або хоча б зробити домашнє завдання, воно розпиває алкогольні напої на пам’ятниках величних представників української нації. Не всі звичайно, але факт залишається фактом.

Люди гнилі із середини. Всі. Без виключень. Просто, хтось вміє себе контролювати, хтось прагне змінити ситуацію, когось гризе сумління.  Менталітет?  Звичка?  Відповідь знайти серед  різноманітних факторів складно. Але це нас і гальмує.

Євромайдани мали  зміст, коли усі присутні розуміли мету демонстрації, коли Президент відмовчувався. Який сенс продовжувати пасивну боротьбу несвідомому натовпу?  Не підпише у Вільнюсі угоду голова нашої держави, яка подальша реакція? Які  дії? Ще кілька днів люди мерзнутимуть, а потім розійдуться з опущеними головами та руками?  Чи візьмуть штурмом Кабмін? І знов повертаємося до того, що надійної заміни немає. Замкнене коло.

Я дуже поважаю тих Людей, які стоять за справжню ідею. Днюють та ночують на майданах у своїх містах, не шкодуючи ані здоров’я, ані  нервів рідних чи близьких. Ці громадяни приходять не через концерти, не через те, що пари відмінили (бо їх ставлення до навчання серйозне), а щоб оголосити всьому світові про свої права.

Але, як на мене, найжахливіше поступово  стається  – молодь  розчаровується у новій революції. Її не було почуто. Їй знов вказали на «своє»  місце у пошарпаних аудиторіях та ринку безробітних.  За кілька років кожен спеціаліст розчиниться у європейському просторі, та згадуватиме Україну лише у страшних снах.

Звичайно, ніхто не казав, що європейський шлях буде легким. Не оминути країні і певних проблем у сфері економіки,  організації буденного життя.  Але ми вже побачили, як це, нести російське ярмо на плечах. Мешканці  Росії озлоблені. Чи то через дезінформацію, чи то просто заздрять «пакращінням»?   

Варто, мабуть, мені закінчувати. Бо багато роздумів вийшло.  Не відмовляйтеся від ідеї і віри. Пам’ятайте, за що боретеся. Але не забувайте також про реальність та не розчаровуйтесь сильно, якщо наш Президент відмовиться від підписання угоди.

Завтрашній день усе покаже. Успіху  українці.  Успіху, друзі.

Ваша ДейДаша.