JourFuck

Лишилося півтори місяці до мого офіційного закінчення університету. Одночасно і сумно, і ні. Направду кажуть, що це ледь не найкращий період у житті кожної людини: у тебе є вільний час, амбіції, мрії і рожеві окуляри. Цього всього згодом доведеться позбутися, але поки… Хотілось би у найкращих традиціях мого блогу позгадувати, усе, що було і привело мене до теперішнього моменту.

Знаєте, мене багато хто довго вмовляв не вступати на журфак. Ну, бо «ти ніколи не станеш репортером. Ти надто вже сором’язливо-інтровертна». Мабуть, так воно й є. Та й трохи я розчарувалась у цій професії. Всі говорять про мораль, правду, а самі тишком-нишком прибріхують і маніпулюють інформацією. Не мені їх судити, але знаєте, з цим навіть цікаво було би пробувати боротися. Можна почати таку собі життєву місію.

Та насправді чотири роки журфаку в ЛНУ подарували мені неоціненний досвід. Я дуже вдячна тим викладачам, які вимагали від нас знань, підтримували, відкривали нові двері, розповідали про свій предмет так захоплено і натхненно, що тієї ж миті хотілось бігти і читати усі існуючи матеріали з цього питання.  Дякую і тим, хто змушував нас сваритися з ними чи відстоювати свою думку попри тиск і ризик отримати талон. Тепер ми знаємо, як це боротися зі «злом» і досягати справедливості.

Часи університету нашому поколінню подарували і Революцію гідності, де ми знайшли друзів і змогли самі написати історію нашої країни (господи, як ж пафосно це звучить).

В університеті я зустріла справжніх подруг. Чесно, раніше я завжди намагалась уникати жіночих колективів, але тут довелося пристосовуватися. Хоч усі-усі ми провчилися разом тільки два роки, але вони були незабутні. Пам’ятаю, як на першому курсі ми постійно будили один одного дзвінками. Джу ніколи їх не чула і просипала заліки чи пари. Іноді, достатнім аргументом для того, щоб таки піти на пари була фраза: «ходиии, ми всі йдемо!» І знаєте, це діяло. Хотілося якнайшвидше побачитися і поділитися якимись новинами. На останніх двох партах завжди відбувалась якась невідома і незрозуміла наркоманія, яка часто виходила з-під контролю. До нас навіть кілька раз приходив Пристацький, який ще тоді прогулював уроки.

Хоч в нас і насправді хороша група, але без дівчат страшенно сумно. Вони допомагали реалізовувати усі навіжені проекти, підтримували поза університетом.  Та що там, ми навіть бачились у різних країнах! Джуровська он приїжджала у Гро. Ми каталися з нею нічним містом, сиділи біля вечірніх каналів, пили у пабах. З Оленкою взагалі їздили на море, вмирали від жаркого сонця і каталися по острову у пошуках пригод.

Також ЛНУ подарував мені незабутній рік закордоном. Чехія і Голландія. Я вперше виїхала тоді у Європу і відразу познайомилась зі стількома чудовими людьми зі всього світу. Ми досі з більшістю з них спілкуємося, навіть бачилися по кілька разів! Перекидаємося один з одним фотографіями, смішними фразами, запрошуємо у гості. Я дізналась, як це, бути далеко-далеко від дому. Вертатися туди, де тебе ніхто вже й не чекає або навпаки – не можуть дожити до дня, коли ти врешті приїдеш.

У Чехії я зустріла ще одну людину, яку досі сильно-сильно люблю. Ми вічно замовляємо одне й те саме у всяких закладах і об’їздили півсвіту разом. Кумедно, але ж дійсно, всьому причиною журфак.

Навчання в університеті показало, хто залишився після шести років школи, а хто вирішив назавжди зникнути з мого життя. Ну що ж, так і мало бути.

Знаєте, як би часом ми не сварили журфак і університет, усьому цьому я завдячую саме йому.

ЛНУ став рідним, хоч я і чекаю, коли врешті з нього піду.

Люблю вас

Ваша ДейДаша

I is for Inspiration

Вітаю тебе, любий друже. Будемо сьогодні знову говорити.

Кожного року у День Народження я завжди намагалась писати, бо хотілось підсумувати власний «старий рік». Чи буду я робити це зараз? Та ні. 

Я прихильник тієї думки, що чергове свято нас не змінює, більший вплив мають події чи люди, які колись зустрілися тобі на шляху. Вони приносять досвід, простіше кажучи. До речі, минулого року я так нічого не витиснула, бо була надто втомлена від празьких переїздів і приємних зустрічей зі старезними друзями. Досі зберігаю у серці віру, що колись напишу про ту нашу подорож крізь чеські Карпати і німецькі кордони.  

А щодо цього року… Знаєте, я обожнюю людей, які є довкола мене.  Звідки ви беретеся такі навіжені? Не знаю як так виходить, але вони завжди скажені, божевільні і прекрасні. Мені з ними дуже пощастило. Тільки ці придурки можуть приїхати до тебе о 12 ночі, вимастити тебе тортом, заобіймати-зацілувати і відправити спати.

Та й загалом свято видалося чудовим. Я просто не очікувала почути настільки щирі і дооооооовгі  привітання від деяких людей. Вони ніби з іншого життя, ніби їх і не було ніколи.  Але вони про мене пам’ятають. Та й цікаво, що за всі мої, можливо, п’ять чи шість останніх днів народжень я не плакала. Ба більше, навіть бажання такого не було. У голові не було смутку щодо нещасливих захоплень, ніяких розчарувань, ніяких сварок. Та й правду кажуть, що не сплановані зустрічі завжди найкращі. От в нас така і була. Не віриться, але назбиралося цілих 9 осіб. Хоч і певні люди і не мали би приходити. Мені навіть дехто казав, що не було натяку на незручність, яка панує між незнайомцями. Усі собі пили, їли, сміялися, жартували з мене (куди ж без цього) і фоткалися. Навіть Паша і Іван, попри неймовірну зайнятість, змогли вирватися на кілька годин. Дійсно, наче, вся родина була разом.

Фотки у ліфті, про які всі забули

Початок двіжу

Засновники ордена імені Біла Сайфера

Квіточки. Шкода, що інші роз'їхалися :( 

Та знаєте, як би там що, після мого маленького свята нарешті в душі запанувала рівновага і якась байдужість, на яку я так чекала останній місяць. А й правда, тільки зараз приходить яскраве усвідомлення, що не варто переживати за речі і людей, яким до тебе справи немає. І говорю я абсолютно за всі площини. Тобто, навіщо? Ти намагаєшся бути щирим, хочеш йти назустріч, допомагати, пробуєш зрозуміти, а з тебе просто користають, пробують тобою маніпулювати, переслідуючи виключно якісь егоїстичні мотиви. Псувати собі нерви і злитися? Сумнівне задоволення. Чому б не скерувати усі ці потужні емоції у якесь мирне русло; на речі, які дарують тонни натхнення, любові і сили. На людей, які годинами можуть говорити з тобою про все і ні про що, але тобі буде з ними затишно. А про погане просто варто подумати і видихнути його з тіла і мозку. Я навіть не ображаюсь на тих людей, мені радше їх шкода. Забавилися вони собі в незрозумілі ігри. Та це їхнє життя, нехай. 

Та повертаючись до приємнощей, нагадалась мені недавня прогулянка стрийським парком. Як у старі добрі часи. З колонкою, сумною музикою і довгими розмовами про фільми. Від неї було так добре, наче… ти з’їв багато-багато шоколаду, і тобі зовсім від нього не погано. Ми сиділи навпроти озера з лебедями і мовчали. Без незручності чи напруженості.  І слухали Тайлера.  Було єднання з тією всією атмосферою, холодним повітрям, наче в одному з моїх старих дописів десь на цих просторах. Такі моменти настільки безцінні, що ти хочеш переживати їх знову, і знову, і знову.

22

Це вже досить солідна цифра

«А заміж коли?»

«Готуйся своїх діток няньчити»

І мені ніхто навіть не дарував тюльпанів, що мене ТААААК потішило!

Добренько,

Влягайтеся спати.

Я вас люблю,

 Ваша ДейДаша

Is that a coming back?!

...намагаючись надати цьому місцю чергового нового дихання, знову щось накрутила з дизайном. І як завжди, мені це абсолютно не подобається, але...

Несподівано вітаю тебе, любий мій читачу, на сторінках старого, а краще навіть сказати, старезного блогу. Давно ти не бачив тут моїх повідомлень розмовного характеру, правда? Єдине, чим мені доводилось тебе час від часу тішити – це підсумки року та й по всьому. Але наразі я хочу трошки поговорити, і, чесно кажучи, зізнатися у любові. У любові до людей. Знаєте, мене бувало часто ображали. Не знаю чому так виходило, чи я якимось чином на це заслуговувала, чи просто зовсім не розбираюсь у людях, чи приймаю усе надто близько до серця.Тим не менше, кожна особа, з якою я коли-небудь стикалась, прекрасна. Усі ці мурахи, які водяться в головах кожного, вони чудові, чарівні і прекрасні. Вони роблять  з нас тих, ким ми є, формують нашу неповторність і унікальність. Нехай це гіперактивність, маніакальна журба, патологічне бажання постійно брехати, неймовірний оптимізм, почуття гумору, дратівливість – все це робить нас людьми.

І от знаєте, вертаючись якось до дому тихою Пекарською, мені прийшла у голову несподівана думка: а що, якщо спробувати написати двадцять дві невеличкі історії про людей, які колись зустрічались мені на шляху і зробили мене такою, якою я є. Зробити їм своєрідний подарунок за те, що вони колись були і є. Звичайно, я не хочу втомлювати вас спогадами, хоч деякі з них дійсно варті записів. Та й усі новелки публікуватимуться у «Великому шматку…», а ви ж знаєте, як там все працює? Раптом, якщо ні, то нагадую, що всі історії, місця і події можуть бути найсміливішими мріями автора або незабутньою реальністю. Вам вирішувати, що правда, а що вигадка. До слова, знаєте, писати я збираюсь не про тих, хто завжди надихав мене на подібного роду художні варіації, ні. Свого часу про них я сказала вже багато, тому потрібно шукати чогось нового. Когось нового ( Не можу втриматися: "I want to be someone else, something else!”).

Втім одним із головним завдань також буде спроба повернути бажання писати, бо після роботи у газеті у мене наче відняло мову.  Я забула як це, коли ти може використовувати всі бажані палітри слів, усі метафори, порівняння і ліпити безліч підрядних речень. Дідько, та це так розслабляє бути собою у текстах, а не писати під забитий  до пів-смерті шаблон. Чесно, я багато разів намагалась розповісти про свої чисельні пригоди Нідерландами, про нудну Німеччину і  блакитну Іспанію, та не виходило. Бо кожного разу я ловила себе на думці, наче пишу якийсь брудний матеріал для чергового номеру. Мабуть, це зовсім не моє. Насправді, я досі не можу повірити, що оцей текст дається мені легко. Тому, цими двадцяти двома історіями я спробую реабілітувати свою уяву, письменницькі навички, а також спробую висловити величезну подяку тим, хто був і є досі поряд. Я точно буду змінювати імена своїх героїв, щоб ви трошки собі помастили голови, хто ж ці люди. Але запевняю, якщо раптом ви опинитеся у списку цих 22 щасливчиків(мабуть), то неодмінно, себе впізнаєте.

На цьому буду закінчувати свій довгенький анонс.

Сподіваюсь, хтось та й буде за цим слідкувати.

Гамайте фрукти і шоколад.

Любіть один одного і чекайте на весну. Ще зовсім трішки.

Будьте хорошиками.

Ваша

ДейДаша. 

Вечеринка для одного

Закончился еще один год. Он подарил очень много новинок и,  честно говоря, я собой даже немного горжусь. Где-то уже три дня я пыталась написать блог, где бы говорила спасибо новым и старым друзьям, рассказывала про какие-то значемые события, но каждый раз документ с текстом летел в корзину. Тем не менее, мне на самом деле захотелось подвести итоги, поэтому делаю я это на экране телефона где-то на улицах Львова.  Вам наверно интересно, почему я пишу на русском, ответ на самом деле банален: в этом году этот язык был для меня одним из главных(не считая английского).
В общем, отступаем от лирики и переходим к делу.
В 2016 году я научилась:

- бороться с трудностями, проблемами и черными полосами в жизни. Январь и февраль на самом деле были ужасными: пропущенные дедлайны,  разбитая техника, много отказов да и постоянные болезни.
- кататься на велосипеде. Да, ребенок только в 20 лет научился кататься. И теперь я просто не представляю жизни без этого вида транспорта. Двухколесный друг спасал меня не раз от долгих дождливых вечеров,  головной боли и лишних мыслей. Его продажа была самым грустным событием года;
- находить друзей. Спасибо всем, кто провел со мной этот год, поддерживал меня на расстоянии, ждал, много раз поздно вечером возил меня домой (привет, Бодя), создавал крутые проекты.
- путешествовать одному. Хотя это и был всего лишь трансфер через половину Германии,  но я успела сама погулять по двум городам. Это ужасно круто, когда ты сам теряешься в незнакомых улочках,  запоминаешь детали,  а в голове звучат любимые песни;
- исполнять желания (привет, Барселона);
- анализировать фильмы и музыку. Именно так должен помогать университет!
- любить, помогать и верить.  Звучит очень клешировано, но куда же без этого. Цените, когда рядом есть человек,  который всегда поддержит и выручит;
- верстать журналы (привет, Свет);
- идти на поводу у своих слабостей и выходить из зоны комфорта. Не знаю, хорошо это или плохо,  но временами  такие вещи сносят крышу (нет, мам, это не про наркотики, все хорошо:)
- записывать/монтировать озвучку (ооох);
- следовать своим принцыпам. Я увидела как работают некоторые редакции и поняла, что никакие деньги и ничто вообще не стоит покалеченой совести;
- фотографировать ночью со штативом;
- скалолазанию (спасибо, Серый). Было очень круто и на Бухте, и на Чертовых. Это был еще один челендж, который удалось осуществить.  Хоть дрожащие руки и ноги потом неделю не давали забыть о себе,  оно того стоило;
- любить дождь, ветер,  каналы, гусей,  здоровую еду и пить вино;
- говорить с сестрой;
- проводит социологические опросы.

И так,  сейчас я почти добралась до пункта назначения,  поэтому допишу немного позже.
Счастливого нового года! ;)
Ваша
Дейдаша