...намагаючись надати цьому місцю чергового нового дихання, знову щось накрутила з дизайном. І як завжди, мені це абсолютно не подобається, але...
Несподівано вітаю тебе, любий мій читачу, на сторінках
старого, а краще навіть сказати, старезного блогу. Давно ти не
бачив тут моїх повідомлень розмовного характеру, правда? Єдине, чим мені
доводилось тебе час від часу тішити – це підсумки року та й по всьому. Але наразі я хочу трошки поговорити, і, чесно
кажучи, зізнатися у любові. У любові до людей. Знаєте, мене бувало часто
ображали. Не знаю чому так виходило, чи я якимось чином на це заслуговувала,
чи просто зовсім не розбираюсь у людях, чи приймаю усе надто близько до серця.Тим не менше, кожна особа, з якою я
коли-небудь стикалась, прекрасна. Усі ці мурахи, які водяться в головах кожного, вони чудові, чарівні і прекрасні. Вони роблять з нас
тих, ким ми є, формують нашу неповторність і унікальність. Нехай це гіперактивність,
маніакальна журба, патологічне бажання постійно брехати, неймовірний оптимізм, почуття гумору, дратівливість – все це робить нас людьми.
І от знаєте, вертаючись якось до дому тихою Пекарською, мені
прийшла у голову несподівана думка: а що, якщо спробувати написати двадцять дві
невеличкі історії про людей, які колись зустрічались мені на шляху і зробили
мене такою, якою я є. Зробити їм своєрідний подарунок за те, що вони колись були і є. Звичайно, я не хочу втомлювати
вас спогадами, хоч деякі з них дійсно варті записів. Та й усі новелки публікуватимуться у «Великому шматку…»,
а ви ж знаєте, як там все працює? Раптом, якщо ні, то нагадую, що всі історії, місця і
події можуть бути найсміливішими мріями автора або незабутньою
реальністю. Вам вирішувати, що правда, а що вигадка. До слова, знаєте, писати я
збираюсь не про тих, хто завжди надихав мене на подібного роду художні варіації,
ні. Свого часу про них я сказала вже багато, тому потрібно шукати чогось
нового. Когось нового ( Не можу втриматися: "I want to be someone else, something else!”).
Втім одним із головним завдань також буде спроба
повернути бажання писати, бо після роботи у газеті у мене наче відняло мову. Я забула як це, коли ти
може використовувати всі бажані палітри слів, усі метафори, порівняння і ліпити безліч підрядних речень. Дідько,
та це так розслабляє бути собою у текстах, а не писати під забитий до пів-смерті шаблон. Чесно,
я багато разів намагалась розповісти про свої чисельні пригоди Нідерландами, про нудну Німеччину
і блакитну Іспанію, та не виходило.
Бо кожного разу я ловила себе на думці, наче пишу якийсь брудний матеріал для
чергового номеру. Мабуть, це зовсім не моє. Насправді, я досі не можу
повірити, що оцей текст дається мені легко. Тому, цими двадцяти двома історіями
я спробую реабілітувати свою уяву, письменницькі навички, а також спробую
висловити величезну подяку тим, хто був і є досі поряд. Я точно буду
змінювати імена своїх героїв, щоб ви трошки собі помастили голови, хто ж ці люди.
Але запевняю, якщо раптом ви опинитеся у списку цих 22 щасливчиків(мабуть), то
неодмінно, себе впізнаєте.
На цьому буду закінчувати свій довгенький анонс.
Сподіваюсь, хтось та й буде за цим слідкувати.
Гамайте фрукти і шоколад.
Любіть один одного і чекайте на весну. Ще зовсім трішки.
Будьте хорошиками.
Ваша
ДейДаша.
