Вітаю тебе, любий друже. Будемо сьогодні знову говорити.
Кожного року у День Народження я завжди намагалась писати,
бо хотілось підсумувати власний «старий рік». Чи буду я робити це зараз? Та ні.
Я прихильник тієї думки, що чергове свято нас не змінює, більший
вплив мають події чи люди, які колись зустрілися тобі на шляху. Вони приносять
досвід, простіше кажучи. До речі, минулого року я так нічого не витиснула, бо
була надто втомлена від празьких переїздів і приємних зустрічей зі старезними
друзями. Досі зберігаю у серці віру, що колись напишу про ту нашу подорож крізь
чеські Карпати і німецькі кордони.
А щодо цього року… Знаєте, я обожнюю людей, які є довкола
мене. Звідки ви беретеся такі навіжені? Не
знаю як так виходить, але вони завжди скажені, божевільні і прекрасні. Мені з
ними дуже пощастило. Тільки ці придурки можуть приїхати до тебе о 12 ночі,
вимастити тебе тортом, заобіймати-зацілувати і відправити спати.
Та й загалом свято видалося чудовим. Я просто не очікувала
почути настільки щирі і дооооооовгі привітання від деяких людей. Вони ніби з
іншого життя, ніби їх і не було ніколи.
Але вони про мене пам’ятають. Та й цікаво, що за всі мої, можливо, п’ять
чи шість останніх днів народжень я не плакала. Ба більше, навіть бажання такого
не було. У голові не було смутку щодо нещасливих захоплень, ніяких розчарувань,
ніяких сварок. Та й правду кажуть, що не сплановані зустрічі завжди найкращі.
От в нас така і була. Не віриться, але назбиралося цілих 9 осіб. Хоч і певні люди і не мали би приходити. Мені навіть
дехто казав, що не було натяку на незручність, яка панує між незнайомцями.
Усі собі пили, їли, сміялися, жартували з мене (куди ж без цього) і фоткалися. Навіть
Паша і Іван, попри неймовірну зайнятість, змогли вирватися на кілька годин. Дійсно,
наче, вся родина була разом.
 |
| Фотки у ліфті, про які всі забули |
 |
| Початок двіжу |
 |
| Засновники ордена імені Біла Сайфера |
 |
| Квіточки. Шкода, що інші роз'їхалися :( |
Та знаєте, як би там що, після мого маленького свята нарешті
в душі запанувала рівновага і
якась байдужість, на яку я так чекала останній
місяць. А й правда, тільки зараз приходить яскраве усвідомлення, що не варто
переживати за речі і людей, яким до тебе справи немає. І говорю я абсолютно за
всі площини. Тобто, навіщо? Ти намагаєшся бути щирим, хочеш йти назустріч,
допомагати, пробуєш зрозуміти, а з тебе просто користають, пробують тобою маніпулювати,
переслідуючи виключно якісь егоїстичні мотиви. Псувати собі нерви і злитися?
Сумнівне задоволення. Чому б не скерувати усі ці потужні емоції у якесь мирне русло; на
речі, які дарують тонни натхнення, любові і сили. На людей, які годинами можуть говорити з тобою про все і ні про що, але тобі буде з ними затишно. А про погане просто варто подумати і видихнути його з тіла і мозку. Я навіть не ображаюсь на тих людей, мені радше їх шкода. Забавилися вони собі в незрозумілі ігри. Та це їхнє життя, нехай.
Та повертаючись до приємнощей, нагадалась мені недавня прогулянка стрийським парком.
Як у старі добрі часи. З колонкою, сумною музикою і довгими розмовами про
фільми. Від неї було так добре, наче… ти з’їв багато-багато шоколаду, і тобі
зовсім від нього не погано. Ми сиділи навпроти озера з лебедями і мовчали. Без
незручності чи напруженості. І слухали Тайлера.
Було єднання з тією всією атмосферою,
холодним повітрям, наче в одному з моїх старих дописів десь на цих просторах. Такі
моменти настільки безцінні, що ти хочеш переживати їх знову, і знову, і знову.
22
Це вже досить солідна цифра
«А заміж коли?»
«Готуйся своїх діток няньчити»
І мені ніхто навіть не дарував тюльпанів, що мене ТААААК
потішило!
Добренько,
Влягайтеся спати.
Я вас люблю,
Ваша ДейДаша
