Лишилося півтори місяці до мого офіційного закінчення
університету. Одночасно і сумно, і ні. Направду кажуть, що це ледь не найкращий
період у житті кожної людини: у тебе є вільний час, амбіції, мрії і
рожеві окуляри. Цього всього згодом доведеться позбутися, але поки… Хотілось би
у найкращих традиціях мого блогу позгадувати, усе, що було і привело мене до
теперішнього моменту.
Знаєте, мене багато хто довго вмовляв не вступати на журфак.
Ну, бо «ти ніколи не станеш репортером. Ти надто вже сором’язливо-інтровертна».
Мабуть, так воно й є. Та й трохи я розчарувалась у цій професії. Всі говорять
про мораль, правду, а самі тишком-нишком прибріхують і маніпулюють інформацією.
Не мені їх судити, але знаєте, з цим навіть цікаво було би пробувати боротися. Можна почати таку собі життєву місію.
Та насправді чотири роки журфаку в ЛНУ подарували мені
неоціненний досвід. Я дуже вдячна тим викладачам, які вимагали від нас знань,
підтримували, відкривали нові двері, розповідали про свій предмет так захоплено
і натхненно, що тієї ж миті хотілось бігти і читати усі існуючи матеріали з
цього питання. Дякую і тим, хто змушував
нас сваритися з ними чи відстоювати свою думку попри тиск і ризик отримати
талон. Тепер ми знаємо, як це боротися зі «злом» і досягати справедливості.
Часи університету нашому поколінню подарували і Революцію
гідності, де ми знайшли друзів і змогли самі написати історію нашої країни
(господи, як ж пафосно це звучить).
В університеті я зустріла справжніх подруг. Чесно, раніше я
завжди намагалась уникати жіночих колективів, але тут довелося
пристосовуватися. Хоч усі-усі ми провчилися разом тільки два роки, але вони
були незабутні. Пам’ятаю, як на першому курсі ми постійно будили один одного
дзвінками. Джу ніколи їх не чула і просипала заліки чи пари. Іноді, достатнім
аргументом для того, щоб таки піти на пари була фраза: «ходиии, ми всі йдемо!»
І знаєте, це діяло. Хотілося якнайшвидше побачитися і поділитися якимись
новинами. На останніх двох партах завжди відбувалась якась невідома і незрозуміла наркоманія, яка часто
виходила з-під контролю. До нас навіть кілька раз приходив Пристацький, який ще
тоді прогулював уроки.
Хоч в нас і насправді хороша група, але без дівчат страшенно
сумно. Вони допомагали реалізовувати усі навіжені проекти, підтримували поза
університетом. Та що там, ми навіть
бачились у різних країнах! Джуровська он приїжджала у Гро. Ми каталися з нею
нічним містом, сиділи біля вечірніх каналів, пили у пабах. З Оленкою взагалі
їздили на море, вмирали від жаркого сонця і каталися по острову у пошуках
пригод.
Також ЛНУ подарував мені незабутній рік закордоном. Чехія і
Голландія. Я вперше виїхала тоді у Європу і відразу познайомилась зі стількома
чудовими людьми зі всього світу. Ми досі з більшістю з них спілкуємося, навіть
бачилися по кілька разів! Перекидаємося один з одним фотографіями, смішними
фразами, запрошуємо у гості. Я дізналась, як це, бути далеко-далеко від дому.
Вертатися туди, де тебе ніхто вже й не чекає або навпаки – не можуть дожити до
дня, коли ти врешті приїдеш.
У Чехії я зустріла ще одну людину, яку досі сильно-сильно
люблю. Ми вічно замовляємо одне й те саме у всяких закладах і об’їздили
півсвіту разом. Кумедно, але ж дійсно, всьому причиною журфак.
Навчання в університеті показало, хто залишився після шести
років школи, а хто вирішив назавжди зникнути з мого життя. Ну що ж, так і мало
бути.
Знаєте, як би часом ми не сварили журфак і університет,
усьому цьому я завдячую саме йому.
ЛНУ став рідним, хоч я і чекаю, коли врешті з нього піду.
Люблю вас
Ваша ДейДаша
