Що, любий мій читачу, давно не чулися?
Цього року було би просто злочином не написати про 2019. Знаєте, кілька
днів тому я чогось згадала за цей блог і перечитала кожне повідомлення з
присмаком мандаринок з 2010. Враження, наче за останні десять років я прожила
мільйон життів. Якби відразу після переїзду з Норильську мені розповіли про те, як я буду жити
і почуватися зараз, я би просто не
повірила. Взагалі.
Рік у двох європейських країнах.
Своя квартира.
Робота у Києві.
Велосипед - улюблений вид транспорту.
Створення мистецького радіо.
І десятки неймовірних людей, що залишилися позаду та чекають попереду.
Що ж, поговоримо про 2019?
Бухашки, диплом, певко у Стрийському, випускний та інші спільнотні атракції
Як ви могли помітити, моє останнє повідомлення тут присвячено закінченню журфаку.
А не писала про вступ в УКУ та навчання на магістерці за ті два роки, бо абсолютно
не мала часу та натхнення. Та й тепер модні оці ваші телеграм-канали, хто буде
заходити у блоги і читати кілометрові лонгріди.
Період з 2017 по 2020 став настільки яскравим і виразним, що хочеться жити
у такому ритмі надалі і ставити планку
вище. Постійно рости, розвиватися, часом вигорати, шукати виходи з кризових
ситуацій, максимально творчо реалізовувати і тусити так, наче востаннє.
Ще влітку, під час подачі документів, почалась неймовірна магія. Її складно
описати кількома реченнями, бо липнево-серпневі ночі мають у собі мільйон
чарівних історій. Це як посилання у Вікіпедії. Тоді я дуже вагалась і не знала,
яку спеціальність обрати, але випадково у потрібний момент з’явилась людина,
яка сильно підтримувала і допомагала з вибором. Було багато сліз, провалені
іспити та співбесіди, але цей хлопець завжди був зі мною, дозволяв спати на м’яких
пуфах посеред парку, гуляв зі мною нічним Львовом, аби заспокоїти нерви, та
ділив сніданки о шостій ранку ще на старій квартирі. Насправді, для мене його міцне плече стало несподіванкою.
Ми познайомились ще взимку, але кожного разу при зустрічі у повітрі завжди
відчувалось напруження. Це заважало нам говорити. Кожного разу після прогулянок
мені було огидно від себе і від того, як я дозволяла з собою поводитися. Саме
тому прийшов момент, коли це спілкування на довгий час обірвалось.
Проте в одну літню ніч він просто написав: «Я в тебе під хатою. Виходь гуляти». Так і почалось щось круте, щире і зовсім
відмінне. Ми забили на незручність та попередні сварки. До речі, в мене багато
хороших історій починається саме з цієї фрази. Тарас недавно сказав, що якщо
раптом він знайде мені ідеальну пару, то просто напише йому мою адресу, дасть
контакти і попросить написати: «Я в тебе під хатою. Йдемо гуляти». Але я щось
відволіклась.
Знаєте, я ні в якому разі не шкодую про те, що обрала медіакомунікації. Ця
спеціальність остаточно допомогла мені визначитися з тим, що я хочу робити у
професійній сфері. Дивно, але я чітко бачу своє місце у світі за кілька років.
За це треба подякувати і New Cave Media. Найбільш ідеальна команда та робота. За ці роки ми
зробили Aftermath VR: Euromaidan, знімали та монтували багато крутих реклам та роликів з інтерактивної журналістики. Та що
вже, я навіть пробувала жити на два міста. Чесно кажучи, таке собі задоволення.
Київ точно не для мене.
 |
Також з’явилось багато нових друзів. Чого вартує тільки одна
Антонова. До речі, якщо минулого року нас було лише двоє, то у 2019 з Німеччини
підтягнулися Тереза з Машею. Раптом ми утворили групку бухашек, що почала збирались
щочетверга в центрі. Ми пили наливки, пиво інші міцні напої, чіпляли серед ночі
Тараса з Іваном та їхали до мене насолоджуватися молодістю. Джеми у ванні на
бокалах та каструлях, групові перегляди «Гри престолів» з криками: «ЩО ТУТ
ВЗАГАЛІ ВІДБУВАЄТЬСЯ?! ГОСПОДИ, ЗУПИНІТЬ ЇЇ ХТОСЬ!!! ТРИМАЙТЕ МЕНЕ!» та епічне
розпивання винна під палаючий Нотр-Дам. Часом, насправді, дівчат бракує у
Львові. Але доросле життя воно таке.
Одним з найбільших випробувань цього року, звичайно, був диплом. Саме через
його написання в мене вперше в житті
почались панічні атаки. Я досі дуже яскраво пам’ятаю момент, коли сиділа у ЦШ
перед комп’ютером і раптом почала задихатися. На півгодини мене паралізувало у
незрозумілій паніці, яка, здається, тривала вічність. І як добре, що бібліотека
знаходиться біля парку, бо люди довкола тільки погіршували ситуацію. Тоді я
прогуляла десь близько двох годин, ледь зупиняючи сльози та тиху істерику.
І знаєте, якщо раптом у вас таке трапляється, то виходити із цих станів
дуже допомагає систематична медитація. Ти вчишся очищувати свою голову, пропускати
крізь себе всі відчуття, приймати їх та оновлюватися.
Але попри ці всі зриви, останні півроку стали часом спільноти. Це були
найяскравіші тусовки комітету, найщиріші зустрічі світанків, безмежна кількість
любові, обійм, теплоти, необдуманих вчинків та знайомств.
А ще в нас був дуже крутий випускний.
Гарячий журфак і ко: реюніон
Мабуть, складно уявити, але лише минулого січня ми знову почали
спілкуватися після довгої перерви. Повернувшись з Нідерландів у 2016 році, я
побачила, що всі розгубились і не дуже горіли бажанням збиратися разом. На
якийсь момент ми стали абсолютно чужими. Окрім Тараса з Іваном, певна річ.
Попри мою безмежну віру у людство, навіть я тоді змирилась з тим, що деякі речі
потрібно відпускати. Так, це було круто, але час рухатися далі.
Та після нового року, якось ми зібралися раз, другий, третій на малесенькому
дивані. Як колись. Жартували, обіймались та співали. Навіть гостинно прийняли
Юрчке, який для багатьох був невідомим ноунеймом. Але якщо хтось каже: «Чуваки,
це наш!» - то питання самі собою відпадають.
До того ж, якщо раніше нас лякали або відштовхували загони один одного, то
цього року ми навчилися з ними працювати і приймати їх. Бо травми або
особливості характеру завжди будуть з нами. Дивно, але часом дуже складно
передати словами те, що приходить у моменти загального єднання. Коли ви у тиші
їдете в машині, слухаєте Enter Shikari та відчуваєте, як зливаєтесь в один
організм. Коли навіть Джу, що знаходиться у іншій країні, по приїзду розповідає
про схожі емоційні досвіди і переживання. Коли комусь одному погано, інший на
підсвідомому рівні вже знає, які слова потрібно підібрати.
Я пам’ятаю, як на останній тусовці комітету сиділа в парку і намагалась
взяти себе в руки через несподіваний вайб негативу. Мені страшенно хотілось
побути самій та перевантажитися. Але у якийсь момент до мене підійшов Іван і
почав говорити якісь такі несподівані речі, тихенько, ледь не пошепки, що
пригадуючи це по тілу навіть зараз бігають мурахи.
Ми зрозуміли що наш зв’язок дуже терапевтичний. І коли комусь терміново необхідна
допомога, то інший завжди поряд. Готовий безумовно любити.
Найцікавіше, що ця комунікація допомагає працювати над собою. Тренувати
свою силу волі, переглядати ставлення до людей і до себе. Ти аналізуєш власні
думки, відчуття, почуття, але замість того, щоб їх боятися чи відмовлятися від
них, ти приймаєш їх, пропускаєш крізь себе та рухаєшся далі набагато сильніший.
А ще цього року відбулось найгарніше виконання Back Then за всю історію нашої компанію. Після
останніх акордів ми трохи помовчали і такі: «Такого ще не було ніколи».
Крапка
Минулого року одним з моїх нью єар різалюшенс був пункт про те, що я
нарешті маю розібратися зі своїми почуттями і стосунками. Довго ж я до цього
йшла. Пропри те, що багато хто не вірить у мою інтровертність, часто у складних
емоційних ситуаціях я закриваюсь у собі. І кожна спроба піти на компроміс – це ніж
у серце. Поки все це не призводить до повного деструктиву. Насправді, важко
було поставити крапку, коли за останні чотири роки ви стали один для одного
цілим світом. Я досі пам’ятаю, як ми гуляли
у парку на високому замку і як всередині все стискалось від фрази: «Це треба
закінчити». Здається, цей крок показав певну дорослість, бо раніше я би просто
написала повідомлення і заблокувала користувача у всіх соціальних мережах. Але
я надто сильно люблю і поважаю цю людину для такого вчинку. Збоку це насправді
виглядало, мабуть, дуже смішно. Уявіть, що поряд гуляє якась рандомана парочка
і дівчина сміється і паралельно заливається сльозами, а хлопець її обіймає і
каже, що все добре. І настрій за кілька секунд змінюється від веселого, на
лячно серйозний.
Але чому цей пункт я виділяю, як щось хороше?
Ну, перш за все, це чесно по відношенню до нас обох. Хоч і дуже-дуже
боляче.
Radio A. Space
О так, 412 мене все ж не відпустило. Навіть попри річну перерву. Ми недавно
з кимось розмовляли про те, наскільки далеко зайшла наша божевільна ідея щодо
створення мистецького радіо. Це почалось з випадкової зустрічі на А.Space з мало знайомими людьми. І що ми
маємо у результаті? Відганяли афігєнне відкриття на 150+ людей, запустили три
передачі і не збираємося зупинятися. Цікаво, куди далі ми зможемо зайти, і як
це все виглядатиме. Але саме завдяки проекту цього року я познайомилась з дуже
крутими людьми, які своєю працєю,
талантами та цілеспрямованістю дивують та надихають. І думаю, що у деяких
випадках це реально початок крутої дружби. У більшості з цих людей я бачу
приклад. І ні в якому разі не хочу, щоб вони у мені розчарувалися. Тому буду
старатися викладатися по максимуму. У нас зібралась крутєйша команда, і ми ще
розірвемо український медійний простір, дайте нам тільки час і все буде.
Було ще багато крутих моментів, на кшталт поїздки з наметами у Шацьк та
спроби у віндсьорфінг. Карпати на кілька годин, весілля Боді, чіл на Альфа Джазі.
Я озираюсь назад у всі ці роки і розумію, наскільки цілісною та впевненою
себе почуваю. Так, я часом боюсь, часом роблю помилки, часом зв’язуюсь з
людьми, від яких би варто було триматися подалі, але чесно, я щаслива і вдячна
за все, що маю і матиму.
І вже традиційно,
Щасливого вам нового року, коти.
Ваша ДейДаша
