Про любов

Вітаю, любий мій читачу, у… закинутому мільйон років тому блозі? 

Знаєш, зараз я напилась з дідом вина під душевні розмови, які в нас бувають раз у ніколи,
і хочу розповісти тобі про любов. Не писала я сюди чогось подібного вже кілька років, але

відчуваю, що тема весняно-важлива і доречна саме у цьому місці. 

Десь півтори місяці тому до мене приїхав один мій знайомий-коханець (так, я виросла). У той
теплий зимовий вечір в мене зовсім не було настрою поїти його чаєм або годувати. Ну, знаєте,
що ще потрібно дорослим чоловікам? 

Тому вирішили пройтись вуличками, на яких колись ми проводили ночі у довгих розмовах. 

Знаєте, я не люблю багато комунікувати. Зазвичай, на якихось тусовках обираю собі одну особу,
з якою мені найбільш комфортно, і ми поринаємо у заплутані концепції матерії буття. Але

переважно я надто захоплена спостереженнями за "персонажами". Їхніми думками, флоу,
реакціями і загальною поведінкою. Тому я постійно мовчу, даючи змогу комусь висловитися.
Направду, Тася недавно зауважив, що я сильно захоплюсь аналізом вчинків та мотивацією.
Але про це згодом.

Ось гуляємо ми з цим поважним чоловіком і починаємо говорити про любов. З одного боку,
дискусія видається мені дуже лицемірною і штучною, бо токсичніших стосунків за наші з ним

за весь час в мене не було ніколи. 

Але, знаєте,  зараз, попри все лайно, це та людина, в якій ти відчуваєш стабільність.

Ви можете взагалі не мати почуттів один до одного, але  у момент, коли потрібне чоловіче

плече, завжди є до кого звернутися. За цей час, мабуть, ми виховали неймовірну повагу один
до одного. 

Так ось, йдемо ми і обговорюємо стосунки з нашими пасіями, і раптом він видає: 

- Знаєш, я знову почав ходити на сеанси групової медитації. Мені потрібно віднайти рівновагу
і відчути любов до людей, бо вони - це справжня цінність у нашому житті, - на цьому моменті
мені стало цікаво. Хоч зазвичай з рандомними людьми абстрактні діалоги мене дратують.
Це наче пускання пилу в очі. “Подивись, який я загадковий і глибокий. Я почув декілька думок,
пропустив їх крізь своє світосприйняття і зараз буду тебе вражати!”. Втім, подібні дискусії
з близькими відразу змушують мене увімкнутися та ставати більш пильною. Це наче
розкорковування дорого вина, яке стояло на твоїй полиці мільйон років, а зараз

прийшов час ним посмакувати.

- А що ти розумієш під терміном “любов”? - Перепитую я в хлопця, очікуючи на цікаву відповідь. 

- Ну, це відсутність ненависті за будь-яких обставин, - каже він після довгої паузи. 

- Окей. А що ти робитимеш з людиною, яка знехтує твоїми почуттями? Ось, наприклад,
як я свого часу?

- Ну, я відповім їй тим самим, бо вона на це заслуговує, - на цій тезі я відчула суперечливість
слів опонента, і в мене в голові вже з’явилось кілька аргументів для суперечки.

- Тобто, ти раніше казав, що любов - це рівновага і абсолютне прийняття хорошого і злого?

- Так.

- Але якщо тобі зробили боляче, то ти робиш так само у відповідь?

- Так.

- А ти не відчуваєш невідповідності? Якщо ти любиш будь-кого безумовно (себто просто
за існування), хіба можна відчувати злість за щось?

- Я не розумію, навіщо бути добрим до людини, якщо вона наробила тобі прикростей.
Треба захищатися! - на цьому моменті, я бачу, що його починає дратувати наш дискурс.

- Розумієш, справжня любов полягає у тому, щоб підставляти щоки. Це часто можуть приймати
за слабкодухість. Але моя основна мотивація у “забуванні” прикростей інакша. Я дозволяю
людям робити помилки. Стільки, скільки їм знадобиться, щоб віднайти найперше справжню любов
і розуміння в собі. 

- Так, а потім постійно роблять боляче, і ти приходиш до мене плакати, бо тебе знову
образили твої “кєнти” або кавалери, - зі скепсисом перебиває мене він. 

- Я завершу, будь ласка? Так ось, часом, для того, щоб людина знайшла себе, їй потрібно
дати певну кількість спроб. Рано чи пізно вона зрозуміє, що сила не у тому, аби робити
боляче. А у тому, щоб мати достатньо витримки і поваги до інших, аби не зробити так
при всіх сприятливих для цього обставинах. Так, це часто буває неприємно, призводить
до незручностей і сліз. Але, знаєш, якби свого часу я не дала мільйона шансів Івану, то ми
би давно розсварилися і назавжди розійшлись по життю. Натомість, зараз він подорослішав
і став одним з найближчих друзів, який дуже переосмислив свої цінності.

- Не перебільшуй. Ладно, припустимо, ти дала ці мільйон спроб, а людина все одно
факапить. Що далі?

- Знаєш, до цієї ситуації я ставлюсь двозначно. З одного боку, налажав ти, бо не зміг віддати
достатньо розуміння. 

З іншого боку, всі молодці, бо ви точно, внесли якийсь вклад у розвиток і розуміння стосунків між
людьми один для одного.

- Господи, звучить попаяно. Часом причини неприйняття не в тобі, змирись з цим, ок? 

- Ти правий, але чого варта любов до людей, якщо ти так просто готовий відповідати агресією
на агресію? Маніпуляцією на маніпуляцію? Біллю на біль? Знаєш, на словах це звучить,
як щось примусове, виховальне. Але воно таким не є. Ці речі народжуються у розмовах.
Комунікації, якщо хочеш. Коли обидва боки зацікавлені у цьому. Без будь-яких упереджень,
вдавань чи лицемірств. Просто ставишся по-хорошему і все. От скажи, чому в мене так багато
друзів. Не просто знайомих, а людей, з якими я дійсно близька?

- Окей, тут ти права. В тебе їх дофіга.

- Це тому, що я не вдаю. Я зі всіма така, яка є. Зі своїми пріколами та проблемами. Зпайками.
Але у той самий час з толерантністю, розумінням, терпінням та любов’ю. Безумовною.
Я вдячна кожній людині у житті за те, що вона просто в мене є.

- Ти мене все одно не переконала, - знервовано каже він. Ми надовго змовкаємо і йдемо
Пекарською до мого дому.

Яка мораль цієї історії (щось часто я це використовую у своїх твітах)? 

Кожна людина розуміє любов по-своєму і дарує її іншим так само на свій лад. Або забирає.

Це може бути токсично, може бути чарівно.   

Але ми не повинні забувати, що болю і образ у цьому світі і так достатньо.

Чесно, з початку року я вже тричі чула від хлопців, які мені дуже подобались “вибач, але я

не хочу серйозних стосунків”,“сорі або я соло-плеєр і просто не зможу віддати стільки любові,

скільки ти мені ”.

І, знаєте, від цього всього я багато плакала, хоча роблю це рідко. Було страшенно боляче.

Наче земля з-під ніг тікала. Але головне, що я так втомилась від цього і просто хочу видихнути.
І залишитися у спокої, хоча б секундочку.  

Але, попри це, я не шкодую жодної хвилини, коли дарувала комусь любов або щирість.

Чи то романтичні партнери, чи то друзі, які вирішили залишити мене позаду або осторонь.

Злості до людей, які знехтували цими почуттями, я не маю. Маю втому, бо це багато роботи

над собою. Так, я щось їм дала, але й вони мене багато чому навчили. 

Дорогою ще зустрічатиметься безліч хорошиків, які прийматимуть мене такою, якою я є.

І любитимуть за це. Просто треба наснаги і сил, аби їх знайти і не зачерствіти до того часу. 

Насправді, інтимненько в нас сьогодні вийшло. Але, в принципі, як завше.

Люблю тебе, 

любий читачу.

Сьогодні, як і колись, 

Ваша

ДейДаша.   

I waved at Universe Today and She Smiled Me Back

Що, любий мій читачу, давно не чулися?

Цього року було би просто злочином не написати про 2019. Знаєте, кілька днів тому я чогось згадала за цей блог і перечитала кожне повідомлення з присмаком мандаринок з 2010. Враження, наче за останні десять років я прожила мільйон життів. Якби відразу після переїзду  з Норильську мені розповіли про те, як я буду жити і почуватися зараз, я би просто не повірила. Взагалі.

Рік у двох європейських країнах.

Своя квартира.

Робота у Києві.

Велосипед - улюблений вид транспорту.

Створення мистецького радіо.

І десятки неймовірних людей, що залишилися позаду та чекають попереду.

Що ж, поговоримо про 2019?

Бухашки, диплом, певко у Стрийському, випускний та інші спільнотні атракції

Як ви могли помітити, моє останнє повідомлення тут присвячено закінченню журфаку. А не писала про вступ в УКУ та навчання на магістерці за ті два роки, бо абсолютно не мала часу та натхнення. Та й тепер модні оці ваші телеграм-канали, хто буде заходити у блоги і читати кілометрові лонгріди.

Період з 2017 по 2020 став настільки яскравим і виразним, що хочеться жити у такому ритмі надалі і  ставити планку вище. Постійно рости, розвиватися, часом вигорати, шукати виходи з кризових ситуацій, максимально творчо реалізовувати і тусити так, наче востаннє.

Ще влітку, під час подачі документів, почалась неймовірна магія. Її складно описати кількома реченнями, бо липнево-серпневі ночі мають у собі мільйон чарівних історій. Це як посилання у Вікіпедії. Тоді я дуже вагалась і не знала, яку спеціальність обрати, але випадково у потрібний момент з’явилась людина, яка сильно підтримувала і допомагала з вибором. Було багато сліз, провалені іспити та співбесіди, але цей хлопець завжди був зі мною, дозволяв спати на м’яких пуфах посеред парку, гуляв зі мною нічним Львовом, аби заспокоїти нерви, та ділив сніданки о шостій ранку ще на старій квартирі. Насправді, для мене його міцне плече стало несподіванкою.

Ми познайомились ще взимку, але кожного разу при зустрічі у повітрі завжди відчувалось напруження. Це заважало нам говорити. Кожного разу після прогулянок мені було огидно від себе і від того, як я дозволяла з собою поводитися. Саме тому прийшов момент, коли це спілкування на довгий час обірвалось.

Проте в одну літню ніч він просто написав: «Я в тебе під хатою. Виходь гуляти». Так і почалось щось круте, щире і зовсім відмінне. Ми забили на незручність та попередні сварки. До речі, в мене багато хороших історій починається саме з цієї фрази. Тарас недавно сказав, що якщо раптом він знайде мені ідеальну пару, то просто напише йому мою адресу, дасть контакти і попросить написати: «Я в тебе під хатою. Йдемо гуляти». Але я щось відволіклась.

Знаєте, я ні в якому разі не шкодую про те, що обрала медіакомунікації. Ця спеціальність остаточно допомогла мені визначитися з тим, що я хочу робити у професійній сфері. Дивно, але я чітко бачу своє місце у світі за кілька років. За це треба подякувати і New Cave Media. Найбільш ідеальна команда та робота. За ці роки ми зробили Aftermath VR: Euromaidan, знімали та монтували багато крутих реклам та роликів з інтерактивної журналістики. Та що вже, я навіть пробувала жити на два міста. Чесно кажучи, таке собі задоволення. Київ точно не для мене.

     

                  

Також з’явилось багато нових друзів. Чого вартує тільки одна Антонова. До речі, якщо минулого року нас було лише двоє, то у 2019 з Німеччини підтягнулися Тереза з Машею. Раптом ми утворили групку бухашек, що почала збирались щочетверга в центрі. Ми пили наливки, пиво інші міцні напої, чіпляли серед ночі Тараса з Іваном та їхали до мене насолоджуватися молодістю. Джеми у ванні на бокалах та каструлях, групові перегляди «Гри престолів» з криками: «ЩО ТУТ ВЗАГАЛІ ВІДБУВАЄТЬСЯ?! ГОСПОДИ, ЗУПИНІТЬ ЇЇ ХТОСЬ!!! ТРИМАЙТЕ МЕНЕ!» та епічне розпивання винна під палаючий Нотр-Дам. Часом, насправді, дівчат бракує у Львові. Але доросле життя воно таке.

                                                                   

Одним з найбільших випробувань цього року, звичайно, був диплом. Саме через його написання  в мене вперше в житті почались панічні атаки. Я досі дуже яскраво пам’ятаю момент, коли сиділа у ЦШ перед комп’ютером і раптом почала задихатися. На півгодини мене паралізувало у незрозумілій паніці, яка, здається, тривала вічність. І як добре, що бібліотека знаходиться біля парку, бо люди довкола тільки погіршували ситуацію. Тоді я прогуляла десь близько двох годин, ледь зупиняючи сльози та тиху істерику.

І знаєте, якщо раптом у вас таке трапляється, то виходити із цих станів дуже допомагає систематична медитація. Ти вчишся очищувати свою голову, пропускати крізь себе всі відчуття, приймати їх та оновлюватися.

Але попри ці всі зриви, останні півроку стали часом спільноти. Це були найяскравіші тусовки комітету, найщиріші зустрічі світанків, безмежна кількість любові, обійм, теплоти, необдуманих вчинків та знайомств.

А ще в нас був дуже крутий випускний.

Гарячий журфак і ко: реюніон

Мабуть, складно уявити, але лише минулого січня ми знову почали спілкуватися після довгої перерви. Повернувшись з Нідерландів у 2016 році, я побачила, що всі розгубились і не дуже горіли бажанням збиратися разом. На якийсь момент ми стали абсолютно чужими. Окрім Тараса з Іваном, певна річ. Попри мою безмежну віру у людство, навіть я тоді змирилась з тим, що деякі речі потрібно відпускати. Так, це було круто, але час рухатися далі.

Та після нового року, якось ми зібралися раз, другий, третій на малесенькому дивані. Як колись. Жартували, обіймались та співали. Навіть гостинно прийняли Юрчке, який для багатьох був невідомим ноунеймом. Але якщо хтось каже: «Чуваки, це наш!» - то питання самі собою відпадають.

До того ж, якщо раніше нас лякали або відштовхували загони один одного, то цього року ми навчилися з ними працювати і приймати їх. Бо травми або особливості характеру завжди будуть з нами. Дивно, але часом дуже складно передати словами те, що приходить у моменти загального єднання. Коли ви у тиші їдете в машині, слухаєте Enter Shikari та відчуваєте, як зливаєтесь в один організм. Коли навіть Джу, що знаходиться у іншій країні, по приїзду розповідає про схожі емоційні досвіди і переживання. Коли комусь одному погано, інший на підсвідомому рівні вже знає, які слова потрібно підібрати.

Я пам’ятаю, як на останній тусовці комітету сиділа в парку і намагалась взяти себе в руки через несподіваний вайб негативу. Мені страшенно хотілось побути самій та перевантажитися. Але у якийсь момент до мене підійшов Іван і почав говорити якісь такі несподівані речі, тихенько, ледь не пошепки, що пригадуючи це по тілу навіть зараз бігають мурахи.

Ми зрозуміли що наш зв’язок дуже терапевтичний. І коли комусь терміново необхідна допомога, то інший завжди поряд. Готовий безумовно любити.

Найцікавіше, що ця комунікація допомагає працювати над собою. Тренувати свою силу волі, переглядати ставлення до людей і до себе. Ти аналізуєш власні думки, відчуття, почуття, але замість того, щоб їх боятися чи відмовлятися від них, ти приймаєш їх, пропускаєш крізь себе та рухаєшся далі набагато сильніший.

А ще цього року відбулось найгарніше виконання Back Then за всю історію нашої компанію. Після останніх акордів ми трохи помовчали і такі: «Такого ще не було ніколи».

 Крапка

Минулого року одним з моїх нью єар різалюшенс був пункт про те, що я нарешті маю розібратися зі своїми почуттями і стосунками. Довго ж я до цього йшла. Пропри те, що багато хто не вірить у мою інтровертність, часто у складних емоційних ситуаціях я закриваюсь у собі. І кожна спроба піти на компроміс – це ніж у серце. Поки все це не призводить до повного деструктиву. Насправді, важко було поставити крапку, коли за останні чотири роки ви стали один для одного цілим світом.  Я досі пам’ятаю, як ми гуляли у парку на високому замку і як всередині все стискалось від фрази: «Це треба закінчити». Здається, цей крок показав певну дорослість, бо раніше я би просто написала повідомлення і заблокувала користувача у всіх соціальних мережах. Але я надто сильно люблю і поважаю цю людину для такого вчинку. Збоку це насправді виглядало, мабуть, дуже смішно. Уявіть, що поряд гуляє якась рандомана парочка і дівчина сміється і паралельно заливається сльозами, а хлопець її обіймає і каже, що все добре. І настрій за кілька секунд змінюється від веселого, на лячно серйозний.

Але чому цей пункт я виділяю, як щось хороше?

Ну, перш за все, це чесно по відношенню до нас обох. Хоч і дуже-дуже боляче.

Radio A. Space

О так, 412 мене все ж не відпустило. Навіть попри річну перерву. Ми недавно з кимось розмовляли про те, наскільки далеко зайшла наша божевільна ідея щодо створення мистецького радіо. Це почалось з випадкової зустрічі на А.Space з мало знайомими людьми. І що ми маємо у результаті? Відганяли афігєнне відкриття на 150+ людей, запустили три передачі і не збираємося зупинятися. Цікаво, куди далі ми зможемо зайти, і як це все виглядатиме. Але саме завдяки проекту цього року я познайомилась з дуже крутими людьми,  які своєю працєю, талантами та цілеспрямованістю дивують та надихають. І думаю, що у деяких випадках це реально початок крутої дружби. У більшості з цих людей я бачу приклад. І ні в якому разі не хочу, щоб вони у мені розчарувалися. Тому буду старатися викладатися по максимуму. У нас зібралась крутєйша команда, і ми ще розірвемо український медійний простір, дайте нам тільки час і все буде.  

Було ще багато крутих моментів, на кшталт поїздки з наметами у Шацьк та спроби у віндсьорфінг. Карпати на кілька годин, весілля Боді, чіл на Альфа Джазі.

Я озираюсь назад у всі ці роки і розумію, наскільки цілісною та впевненою себе почуваю. Так, я часом боюсь, часом роблю помилки, часом зв’язуюсь з людьми, від яких би варто було триматися подалі, але чесно, я щаслива і вдячна за все, що маю і матиму.

І вже традиційно,

Щасливого вам нового року, коти.

Ваша ДейДаша