Україна в огні. Про це писав колись Довженко. Але сьогодні це також актуально.
Події, які зараз відбуваються на теренах нашої прекрасної і волелюбної країни, змушують серце кожної дівчини, старшої людини чи когось іншого, хто не може з якихось причин бути у палаючий столиці, обливатися кров'ю.
Українці довгий час чекали на диво, на мирне розв'язання проблеми із нашою демократичною та справедливою владою (яка приймає антиконституційні закони за декілька секунд). Їм накипіло.
Згадуючи недільне віче, як останню можливість: "Або тепер, або ніколи!"- ніхто не міг подумати, що й насправді так вийде.
Коли Арсеній Яценюк зі сцени пафосно оголосив, що український народ -лідер революції, розбилися надії цілої нації. Але справа у тому, що наші козаки потім насправді показали, що ВОНИ лідери. Це вам не Росія, байдужі і проросійські друзі.
Хочеш щось робити, роби це сам.
Вести бій 16 годин поспіль, хіба на це здатен інший народ? Хіба чисельні безсонні, протягом трьох днів, не знак того, що людям не байдуже? Кровопролиття, звичайно, не вихід. Але що робити, коли слова і звернення не чують, а свободи і права притискають? Та і спалахи вогню так пасують революційному Києву.
Люди заслуговують на повагу, всі, хто чатував/чатує на вулиці Грушевського та стримував/стримує внутрішні війська у своїх містах. Вони вийшли із зони комфорту.
Скільки можна терпіти ці знущання і мовчати? Працівники "Беркуту", що ховаються за спинами юних вв'шників, калічять українців, зокрема, журналістів, прицільно стріляючи по камерах і очах. Невже повідомляти правдиву інформацію по телебаченню дійсно така небезпечна робота.
Хіба це нормально, поливати натовп холодною водою при температурі -8, а потім говорити про "можливі переговори"? Нагадаю, що водомети заборонені законом при температурі +5.
Зараз усі на емоціях. Ми маємо гідність, маємо самоповагу. І поки голови та серця гарячі, не буде поневолення.
19 січня по телебаченню мене дуже вразив один епізод. Коли під самі кордони "Беркуту" підйшов дідо. Пересувався він дуже повільно, тяжко, бо вік, самі розумієте. А поряд світлошумові гранати, дим, вогонь, каменюки летять, молодики бігають і щось кричать. І цей дідо ледь-ледь тримаючись на ногах, починає патиком бити військових.
А ти сиди собі в Інтернеті, спілкуйся з друзями, слухай музику, завантажуй фотографії кошенят та грай у відеоігри. Паплюжать і зневажають твої права. Але подумай, чи не має той дідо бути вдома замість тебе? Я ні до чого не закликаю, але поміркуй, коли знайдеш час.
Кожен свійдомий (їх багато!) громадянин шукає собі роботу. Хіба десь сліпий чоловік із поводирем буде ходити і розносити канапки по умовній "лінії фронту"?
Також велика подяка інформаційним ресурсам та телеканалам, які оперативно повідомляють про останні пододії.
Команді 5 каналу, який вчора безбожно глушили, команді 24 каналу та, безумовно, Громадському тв. Особливо Скрипіну, Кутєпову та Гнапу. Першому за професіаналізм, хоча навіть такі люди зриваються, як от сьогодні при розмові із паном Олійником, другому за своєрдність та гарний настрій, а останньому за стріми.
Я вірю, що все в нас буде добре. Нам Вакарчук так сказав. Кияни, тримайтеся, ми з вами!
