Експрес: коли слово має вагу

Минув уже перший рік на факультеті журналістики. За цей повний на враження час я чомусь навчилася, щось зрозуміла, з кимось познайомилась і когось втратила.

Але, як би там не було, на кожного молодого журналіста чекає перевірка  вогнем і мечем. І це  – практика. Мені здається, після першого курсу її проходити найтяжче, адже важко зрозуміти, що конкретно із отриманих знань знадобиться. І чи знадобляться вони взагалі.

Отже ось вам невеличка історія моєї достатньо тривалої практики.

Як уже стало зрозуміло, місце, де я навчалась писати – газета «Експрес». Не варто казати, що про неї можна почути неоднозначні відгуки, але все ж таки багато львів’ян довіряють її дописувачам.

Трішки редакційної місцевості

Першим випробуванням для мене було знайти приміщення редакції. Я блукала близько двадцяти хвилин, поки перехожі не допомогли мені із цією тяжкою місією. На вахті мене зустрів серйозних охоронець, який довго розпитував мене, хто я і навіщо прийшла.

Коли я зайшла в офіс (перед тим добряче поблукавши відділами), то побачила величезну кімнату із чисельними  комп’ютерами. Та не всі комірки цього вулика заповнювали журналісти.  У кінці  довжелезного  приміщення знаходилась мікрохвильова піч, шкіряний диван і дошка для нотаток із цікавою назвою: «Халяви прибуде». Наскільки я зрозуміла, ті працівники редакції, які виходили у відпустку, писали свої побажання нещасним мученикам, що мусили далі працювати.

Самі ж журналісти вразили мене неймовірно. В них є щось особливе. Їм хочеться довірити інформацію, яку потрібно би було тримати у таємниці. Їхні голоси впевнені,  іноді тихі,  але в той самий час тактовні  і, безумовно, мелодійні. Мені подобалось тишком слухати розмови із представниками різних прес-служб, бо саме у ті хвилини формувалися перші цеглинки у моїй свідомості. Як би пафосно це не звучало.  

Але, не зважаючи на те, що журналісти були до мене привітними і поводились відкрито, возитися зі мною вони не стали. Тому  перший тиждень тягнувся пекельно довго.  Я не могла знайти для себе роботи. Смішно згадати, та на певний час з’явилось відчуття повної професійної неспроможності.   З наступного понеділка я була рішуче налаштована і не дарма. По трохи мені вдавалось шукати специфічні теми, які полюбляло видання.

Слід сказати, що пошук тем – тяжка робота, а для молодих журналістів – ціле випробування. Ти ще зовсім зелений і не знаєш, на які сайти потрібно заходити, з ким спілкуватися, на що акцентувати увагу. Часто я стикалась із таким, що не правильно формулювала теми.  

Багато нервів витрясли із мене редакційні комп’ютери. Чесно, я не уявляю як люди можуть працювати з такими машинами.  Треба мати талант і вдачу, лише для того, щоб працював браузер. Про подальшу роботу із пошуком інформації я взагалі мовчу.

Щодо моїх матеріалів – працювати над ними було для мене викликом. Я маю величезну ваду – боюсь спілкуватися із новими людьми. Заговорити із кимось для мене стрес.  Перший дзвінок у прес-центр ДСНС Львівщини дався мені тяжко. Декілька хвилин я сиділа і не могла набратися сміливості, щоб взяти слухавку та поставити декілька запитань. Та потім страх зник,  і я вільно розмовляла із координаторами різних акцій, лікарями та татом бро   (хто би сумнівався). Коли пере тобою стоїть завдання  в тобі прокидається інша людина, яка говорить: «страшно, але треба».

Щодо не пишучих працівників редакції,  звичайно, мені сподобався фотограф. У нього чудове почуття гумору і обов’язки: ходити і всім заважати працювати  (звичайно, поки в нього самого не було роботи).

Чим довше я ходила на практику, тим ближчим до мене ставав колектив. Було багато інформативних розмов, влучних думок і смішних діалогів. Я подивилась на цих журналістів  і зрозуміла  - ми на правильному шляху. З нас будуть люди.

Але що не кажіть, але «експресівці»  варті поваги, тому що вони працюють для звичайних людей. Швидко, оперативно і сумлінно.

Перший рік практики, на превеликий жаль, закінчено.

Але далі буде.

Интернет или Раньше трава была зеленее

У тебя есть голова на плечах полная извилин,
У тебя есть мощнейшие компьютеры и мобильные.
В твоем распоряжении интернет, а вместе с ним
Ничем не ограниченный доступ к миллионам книг.
Со всем знанием мира и даже с одной его сотой
Тебе под силу достичь абсолютно любых высот...

(с) Anacondaz_Автономный гениратор жизни

Последнее время я все чаще и чаще стала задуміваться над тем, какую роль в нашей жизни сегодня отыгрывает Интернет. Мы столько времени проводим в сети, что забываем про реальность. Или же наоборот,  просто бежим от нее и от самих себя?  

Сейчас Интернет в разных своих ипостасях есть везде, но так ли он необходим? Социальные сети  переполнены недосказанностью и враньем, лживой информацией и лицемерием.  Ты часто задумываешься над тем, что стоит написать в «Твиттере»,  запостить в «Инстаграме», кинуть на стену ВК или ФБ. Твои слова – оружие против неудачников.  Общение становиться менее искренним.  Если раньше ты на ролевых форумах врал только о своем возрасте, то сегодня все намного хуже.

Отношения, которые создавались когда-то в сети, по-моему,  были более реальными и  честными. Раньше я никак не могла уложить в голове следующий момент: «Как можно писать человеку, с которым ты знаком лично? Это же абсурдно. Что ему писать, если он всё и так прекрасно знает?»  Но в то время  тот самый пенфренд был куда дороже, чем люди «ирл». Он  всегда имел на руках козыри, он мог управлять настроением и воображением.  

Если вы помните, я когда-то я писала в этом блоге про дружбу и отношения в интернете, и  мне кажется, я кое-кого обидела и поэтому хотела бы попросить прощение у этого человека. Кто бы ты ни был, извини. На самом деле в тот момент я просто злилась. Сейчас тяжело найти таких людей, как года четыре назад. Почему-то люди более позднего периода не вызывали никаких чувств. На них было плевать.  И самое обидное, что даже при огромном желании, они никогда не станут ближе. Это просто буквы на светящемся экране.   А общение с человеком должно  затянуть настолько, насколько это возможно.  

Интересно и то, что Интернет развивался с нами. Мы шли от лимита  к проводному, а сейчас он как воздух и мешает активно проводить время даже на улице. Все мы прекрасно помним с чего начиналась каждая зависимость лет с 13 или 14, когда ты заходил на тематический ролевой форум в поисках интересных вещей. Потом на смену им пришли чаты, конечно, ведь перечитывать сообщения на страницах во флудилке можно было вечно.

Дальше развивались «жжурналы» и «диарея», сейчас же настало время социальных сетей. А ведь серьёзно, неужели  это так важно, куда ты пошел и какую еду сфотографировал? Ты просто не хочешь потеряться без «форсквера» среди остальных людей и следуешь трендам.

  Я читала как-то Мичио Кайку, японского физика, его предсказания на будущее выглядят захватывающими, но человек умеет портить все прекрасное.

Давайте постараемся, чтобы этого не случилось