Минув уже перший рік на факультеті журналістики. За цей
повний на враження час я чомусь навчилася, щось зрозуміла, з кимось
познайомилась і когось втратила.
Але, як би там не було, на кожного молодого журналіста чекає
перевірка вогнем і мечем. І це – практика. Мені здається, після першого курсу
її проходити найтяжче, адже важко зрозуміти, що конкретно із отриманих знань
знадобиться. І чи знадобляться вони взагалі.
Отже ось вам невеличка історія моєї достатньо тривалої
практики.
Як уже стало зрозуміло, місце, де я навчалась писати –
газета «Експрес». Не варто казати, що про неї можна почути неоднозначні
відгуки, але все ж таки багато львів’ян довіряють її дописувачам.
Трішки редакційної місцевості |
Першим випробуванням для мене було знайти приміщення
редакції. Я блукала близько двадцяти хвилин, поки перехожі не допомогли мені із
цією тяжкою місією. На вахті мене зустрів серйозних охоронець, який довго
розпитував мене, хто я і навіщо прийшла.
Коли я зайшла в офіс (перед тим добряче поблукавши
відділами), то побачила величезну кімнату із чисельними комп’ютерами. Та не всі комірки цього вулика
заповнювали журналісти. У кінці довжелезного
приміщення знаходилась мікрохвильова піч, шкіряний диван і дошка для
нотаток із цікавою назвою: «Халяви прибуде». Наскільки я зрозуміла, ті
працівники редакції, які виходили у відпустку, писали свої побажання нещасним
мученикам, що мусили далі працювати.
Самі ж журналісти вразили мене неймовірно. В них є щось
особливе. Їм хочеться довірити інформацію, яку потрібно би було тримати у
таємниці. Їхні голоси впевнені, іноді
тихі, але в той самий час тактовні і, безумовно, мелодійні. Мені подобалось
тишком слухати розмови із представниками різних прес-служб, бо саме у ті
хвилини формувалися перші цеглинки у моїй свідомості. Як би пафосно це не
звучало.
Але, не зважаючи на те, що журналісти були до мене
привітними і поводились відкрито, возитися зі мною вони не стали. Тому перший тиждень тягнувся пекельно довго. Я не могла знайти для себе роботи. Смішно
згадати, та на певний час з’явилось відчуття повної професійної неспроможності.
З
наступного понеділка я була рішуче налаштована і не дарма. По трохи мені
вдавалось шукати специфічні теми, які полюбляло видання.
Слід сказати, що пошук тем – тяжка робота, а для молодих
журналістів – ціле випробування. Ти ще зовсім зелений і не знаєш, на які сайти потрібно
заходити, з ким спілкуватися, на що акцентувати увагу. Часто я стикалась із
таким, що не правильно формулювала теми.
Багато нервів витрясли із мене редакційні комп’ютери. Чесно,
я не уявляю як люди можуть працювати з такими машинами. Треба мати талант і вдачу, лише для того, щоб
працював браузер. Про подальшу роботу із пошуком інформації я взагалі мовчу.
Щодо моїх матеріалів – працювати над ними було для мене
викликом. Я маю величезну ваду – боюсь спілкуватися із новими людьми.
Заговорити із кимось для мене стрес. Перший дзвінок у прес-центр ДСНС Львівщини
дався мені тяжко. Декілька хвилин я сиділа і не могла набратися сміливості, щоб
взяти слухавку та поставити декілька запитань. Та потім страх зник, і я вільно розмовляла із координаторами різних
акцій, лікарями та татом бро (хто би
сумнівався). Коли пере тобою стоїть завдання в тобі прокидається інша людина, яка
говорить: «страшно, але треба».
Щодо не пишучих працівників редакції, звичайно, мені сподобався фотограф. У нього
чудове почуття гумору і обов’язки: ходити і всім заважати працювати (звичайно, поки в нього самого не було роботи).
Чим довше я ходила на практику, тим ближчим до мене ставав
колектив. Було багато інформативних розмов, влучних думок і смішних діалогів. Я
подивилась на цих журналістів і
зрозуміла - ми на правильному шляху. З
нас будуть люди.
Але що не кажіть, але «експресівці» варті поваги, тому що вони працюють для звичайних
людей. Швидко, оперативно і сумлінно.
Перший рік практики, на превеликий жаль, закінчено.
Але далі буде.
Немає коментарів:
Дописати коментар