Закрите товариство Гарячого Журфаку та Ко (частина 1)

 Університети єднають людей.  Хоч  спочатку ми всі дуже боялися йти на пари, мали сумніви у голові, сумували за однокласниками і годинами говорили з ними по телефону, розповідаючи про свіжі враження від нових навчальних закладів. Але на моє велике щастя, я знайшла хороших друзів, які у потрібні моменти підтримували, у непотрібні – робили боляче

.

Підходить нарешті той день, коли ми можемо відсвяткувати річницю нашої чудової компанії – гарячих журналісток і якихось невідомих  хлопців, що випадково до нас долучились.  Неймовірно шкода, що під кінець року стосунки між нами вкрай зіпсувалися, але я не шкодую, що проводила час разом із вами, друзі. Ми сварливі, егоїстичні, заздрісні, але були одним цілим, доповнювали картину львівської реальності.

У цьому дописі я із задоволенням підіб’ю підсумки нашого насиченого , яскравого і незабутнього року.  Ви запитаєте мене,  чому ж я так поспішаю?   Адже перша зустріч нашої компанії відбулась на Хеловін.  Та насправді, історія  починається задовго до цього моменту.  І одним із головних початкових акордів стали  Чисті Четверги,  які організовувала Свята Трійця у приміщені під назвою «Маглам не заходити»  (всі мене прекрасно розуміють, правда? )

Джу і Злостя "у цей прекрасний день осені" :) 

Я пам’ятаю той день, як сьогодні. Мій улюблений  телефон відмовлявся працювати, і  я провела близько години, очікуючи на пані Соломію Джуровську.  За кілька хвилин нарешті я побачила це стримане (як здавалося мені на той час) створіння,  і ми вирушили прямісінько до Гасової лампи. Згодом, якимось дивом до нас приєднався російськомовний Стас. Мені здавалось, що хлопець був досить недоречний через  своє принципове небажання говорити українською. Але, не зважаючи на це,  протягом години ми опинилися у темній кухні. Сидячі на підлозі і слухаючи  повільну атмосферну музику, багато говорили.

Дивно було і те, що подібні вечори систематично  припадали на четвер, тому було вирішено назвати наші зустрічі «Чистими Четвергами». Саме в одну із таких посиденьок  стався славнозвісний «чекін»  Стасіка, і від того моменту він обожнює апельсиновий сік.

"Дашо, твої одногрупниці вкрали в нас рулон туалетного паперу!"  

 Офіційна ж дата зустрічі журфаку і ко -  Хеловін. Насправді, тоді було набагато більше людей, яким  не вдалося доєднатися до нашої групки.  Для мене вечір почався близько п’ятої години, коли Тараси, бро і Ляна прийшли до мене пограти на музичних інструментах і РS2.   Ми досить класно поспівали наші традиційні пісні, типово подуріли.

Рокстарс, бічез  :)

 О дев’ятій годині вечора до нас приєдналися дівчата, які шалено боялися цього доленосного знайомства… Та за декілька годин хтось стояв біля вікна і говорив англійською про долю України, хтось спав у моєму ліжку, хтось хотів прикурити фольгу, хтось лежав на підлозі у ванні. Словом, знайомство вдалося. Тільки я не спала до самого ранку, прибираючи  брудний посуд. Це був перший раз, коли у моїй квартирі спало стільки людей:  нещасний Іванцю  на кріслі біля вікна; Мартуся з Оленкою на ліжку у моїй кімнаті разом із Дарієм;  Тереза, Кіріл, Джу і Стас на великому дивані;  і ми з  Бульбіком, як сирітки, на підлозі у кухні.

Апогеєм нашої вечірки став ранок, коли бро у всі легені заспівав «Вставай, мила моя, вставай!» Гітара і Іван були із задоволенням побиті Джуровською і Терезою. Та, знаєте, це було перше музичне революційне передбачення, про яке ми навіть і не здогадувалися.

Той день продовжився упоротим переглядом  «Даши-следопыта».  Після цього пісні на зразок « Я –рюкзак», « Я карта!» і «Тутуруттуру Даша» стали нашими справжніми хітами.  Коли всі нарешті залишили моє помешкання, настав момент остаточного замітання слідів вечірки.  До цієї акції приєднався Тася і Бульбік, який виграв друге місце на змаганнях  з луку. Хлопці  знову ж таки сіли бавитися у SP2, а я непомітно для себе заснула у них на колінах.

Тарасова медаль

Наступний етап розвитку наших стосунків – підготовка до дня української мови. Це були одні з перших разів, коли ми годинами просиджували  за гітарами і їли смачнючі тости з сиром і ковбасою. Чесно кажучи, за це блюдо я готова було продати свою душу. І кожного разу фраза: «Йдем до мене на тости»  змушувала мене забути про всі свої справи і занурюватися у атмосферу Лігва.

Мої улюблені тости :3

Євромайдан для нас став справжнім початком міцної дружби. Люди, які мають спільні погляди, вірять у краще майбутнє і готові відстоювати свої права просто повинні об’єднуватися. У нас було багато суперечок і сварок. Пам’ятаю ті моменти, коли революція йшла на спад. Ми  були настільки розчавлені,  розлючені і не хотіли у це вірити, бо поразка означала зруйноване майбутнє. Ми часто ходили на львівський Євромайдан і різні акції, допоки не зрозуміли, що вони не мають аніякого сенсу. Саме у ті  моменти журфак і ко передислокувались  – найчастіше ми відвідували  «Хот Кафе» і  «Пузату хату».  Ми любили перше місце за приємного офіціанта Юру, який завжди був до нас добрим і став непоганим нашим приятелем. Друге, -  звичайно, заманювало нас своїми низькими цінами і смачною їжею.  

Оце був фейл з Еуропою :) 

Одного дня, коли мене надихнула нічна варта Богдана Кутєпова, було прийнято рішення їхати в Київ. Тяжко видавалося сидіти вдома і нічого не робити. Після довгої і переконливої розмови з батьками, мені вдалося підняти всіх на ноги. Наступної ночі компанія із 15 людей вже трусилась у плацкартному вагоні і співала «Хлопців з Бандерштату». Не варто забувати про спання Мартусі і Ореста, і звичайно того факту, що Бульбік заліз до мене на верхню бокову поличку. Я жахливо не виспалась через алергію і брак місця, але зранку ми були готові підкорювати столицю.

На Дніпрі 

Екскурсія майданом плавно переросла у подорож Києвом, але ввечері ми все ж таки опинилися у людному центрі міста. Протестуючі видавались змученими і розчарованими, але знаєте, ми вибороли свободу.  Хоча і великою ціною.

Навчання в університетах відновилось і прийшла пора першої сесії. Уявляєте собі, як це, коли ти запізнюєшся на залік і розбиваєш собі голову? А таке зі мною сталося. Дівчата і Іван були дуже бліді, коли побачили мою травму. Мені здалося, що вони можуть навіть знепритомніти. Я також була близька до цього.

Шкода і те, що в цей вечір ми повинні були розігрувати анонімного Миколая. Із величезними суперечками мені вдалося вмовити діда, щоб він відпустив мене на декілька годин. Хлопці забрали мене на таксі і завезли до Лігва. Там на мене чекали дівчатка аж з чотирма  плитками карамельної мілки. Щастю моєму не було меж.  Ми обмінялися подарунками і настав час вертатися додому.  Зі спогадів я пам’ятаю, що Тараси намагались виховувати Лянину маму (?) через певні непорозуміння. Та й все.

У кінці грудня прийшла пора першого дня народження. По сумісництву він став  дебютом у Тернополі.  В електричці, яка була у дорозі приблизно 4 години, ми розважалися як могли.  Це були і скажені пісні, і різні ігри. З нами веселилися навіть незнайомі люди. Виявилося, що один хлопець був також запрошений на святкування уродин Джу.

Багато проблем ми також мали із тим, щоб обміняти 100 грн.  по гривні-дві. Ми прийняли цей виклик і за годину тримали у руках товстелезну пачку  купюр. У машині Соломіїного дідуся ми поводились досить неадекватно, тільки Іван намагався бути інтелігентною дитиною батьків музикантів.

Потому за столом ми почувались ніяково через постійну увагу інших гостей Джу. Та якось сталося, що за іграми в більярд і настільний теніс ми забули про всі проблеми.  Але тільки о п’ятій ранку, лежачи у кімнаті із розмальованою стіною,  ми змогли побути собою.

Дорогою до Львова нас рознервували цигани, які співали під гітару, тому ми вирішили влаштувати власний концерт. Я довго мучила всіх своїх невиспаних друзів, але врешті-решт до самого міста Лева лунала гарна українська музика.

Канікули минали швидко та і настала пора Нового Року. Сталося так, що ми з дідом залишились удвох. І я ніяк не могла лишити його самого на це пострадянське свято. Поки він сам не підійшов до мене і не запитав: «Вам щось приготувати на святкову ніч?». Я була дуже вражена такою відкритістю і доброзичливістю. Згодом виявилося, що Івана тато складе компанію дідові. Вони святкували, як справжні мужчини – майже добу.

Натягнувши свою сукенку, накрутивши волосся, чоловіки викликали мені таксі і завантажили мої сумки різноманітною їжею.

Ми зустрілися у Лігві десь о десятій годині, швидко облаштували наш імпровізований стіл, наставили страви і ледь не пропустили момент ікс.  

Уявляєте собі наше здивування, коли до нас прийшли хлопці! Вони планували лишитися вдома, але в кінцевому результаті всі, крім Ольки і Івана були з нами. Я ніколи не забуду милого фрістайлу Тарасів. Тоді і правда зібралася вся наша родина.  Ніч закінчилась як завжди шалено.

Мабуть на цьому моменті я перерву літопис наших пригод.

Далі буде, як то кажуть...

Ваша Дейдаша. 

Література як засіб масового ураження

Думаю, для нас не є таємницею той факт, що слово може завдати значних змін у людських головах. «Удар» фразами набагато сильніший за реальний фізичний контакт. І нічого вже з цим не поробиш. Головне – вчасно встановити захисний механізм, що має складатися з величезного книжкового пласту.  

Здається, що вчасно сказане слово може відрегулювати будь-яку проблему, але варто лише на мить запізнитися – кінець близько.  Наприклад, маємо сьогоднішню проблему – брехня російських ЗМІ. Шкода, що українська контрпропаганда працює не так злагоджено, як східні сусіди. У такі миті мені стає соромно за сучасну журналістику  і освіту, яку надають нам в університетах. Ми абсолютно не готові протистояти машині вбивств, яку запустила Російська Федерація.

Книжковий форум для кожного львів’янина, як і  для гостей міста, одна з найважливіших подій навчального року. Там студенти і бібліофіли можуть придбати для себе світові новинки, поспілкуватися із відомими авторами.

Та цього року форум – це наша головна  зброя проти зовнішнього і, головне,  внутрішнього ворога.  Ми повинні виховувати нове покоління на літературі сповненій змісту, любові до незалежності та сили. Сучасні книжки, на мою думку, зможуть зробити це краще, аніж старі шедеври літератури. Звичайно, я говорю про типові українські твори, що розповідають про бідних українських селян, що живуть у неволі і закути певними обов’язками. Я не говорю про те, що нам варто забути про ці роботи, а просто подивитися на них з іншого ракурсу. 

Вірші, у свою чергу, більш актуальні для нас, адже мова образів  може прекрасно підійти під сучасність. Як ось, наприклад, було із твором Івана Яковича Франка «Беркут».

Інтимна лірика також може стати у нагоді під час певних романтичних оказій.

Але повернемося безпосередньо до щорічного форуму видавців. Це гарна можливість відвідати різноманітні кругли столи, під час яких геніальні люди доносять до слухачів свої думки.  Треба говорити про проблеми напряму, а не замовчувати їх. Та головна  ідея полягає у тому, щоб слово було дієвим, а не порожнім звуком, щоб воно мотивувало до змін.     

Думайте. про говорите.

Говоріть про те, що думаєте.

Ваша Дейдаша