2014 або Як я перетинала кордони

Знаєте, дуже багато людей  останніми днями пишуть про підсумки минулого року. Здавалось би, що дурня це все. Нікого не цікавлять ваш здобутки, нові знайомства і таке інше. Я би так само не писала подобного, але взяла це вже у звичку.

Тому, перш за все мені хотілось би подякувати людям, які були поряд, які змогли мене зрозуміти і підтримати. Для мене завжди це було важливо, але цього року якось воно по-інакшому. Це був перший рік, коли  я вирушила у подорож закордон.  І знаєте, немає у мене такого: я змінилась, бо побувала десь там. Так, я очікувала кращої кості життя, іншого ставлення. Але моє уявлення про інші країни змінили саме Люди. Так, я пишу це з великої літери, бо це неймовірно важливо. Знаєте, як би там не було, але ці іноземці, яких я зустріла, стали для мене своєрідними показниками, символами своїх країн. Я ніколи не зможу подумати нічого поганого про ці місця, бо ці люди перші і єдині у своєму роді.

Добре говорити про чуже, але своє насправді найкраще (ви знаєте, кого  я маю на увазі, імена називати абсолютно не обов’язково). Вкотре, мабуть, я зрозуміла, що варто цінувати те, що ти маєш: творчих друзів, які готові підтримати твої задуми; людей, які ніколи тебе не залишать, незалежно від кілометрів ; технарів, які безбожно сміятимуться над тобою і твоїми прорахунками, чим змушують тебе ставати кращими. Але вони найкращі, бо бажають тобі лише добра і люблять тебе, таким, який ти є.

Та знаєте, в  за цей рік Україні мабуть з’явилися  лише два друга, про яких варто згадати. Найцікавіше, що я  зустріла їх у Зліні. Це Стас і Сергій. Я пам’ятаю, що про першого обіцяла написати блог, і  обов’язково це зроблю у новому році. Хлопці, я дуже втішена, що саме в вашому гуртожитку ми пили львіську медовуху  і саме з вами ми проводили такі чудові години у Празі. Місто спить (яке я постійно співаю) 
Але, найбільшим надбанням, про яке  забула написати - це Соломія. Вперше  я жила із кимось такий довгий час. Знаєте, якби це була якась інша людина, вона б мене не зрозуміла, осуджувала та таке інше. Але Соля тепер та людина, якій я можу розповісти багато, та у відповідь отримати щось корисне. Дуже давно я так нікому не довіряла. Я чекаю того часу, коли ми знову повернемося у Злін та будемо спати поруч.

Я задоволена, що Роман жив у кімнаті 205L із таким чудовим сусідом, який став для мене справжнім другом навіть не зважаючи на мою жахливу англійську. Я ніколи не забуду, той час, що ми провели  разом.

Та й всі. Дякую Вам, що Ви були поряд у цьому році. Я вас люблю

Ваша

ДейДаша 

Коти

Людина втікала від синього неба,

Втікала від радості і від зла. 

Людина тікала сама від себе - 

Але нікуди втекти не змогла...

(с)

"Пятикнижжя"

"Балада про втечу"

Грицко Чубай 

Вітаю тебе, дорогий  читачу, на сторінках мого звичного блогу.  Давно, чесно кажучи, не дописувала сюди повідомлення подібного характеру, але я зовсім забула про головне призначення цього місця – ділитися думками та переживаннями із анонімними і мовчазними споглядачами.

Закінчилася та чудова пора, коли я витискала із себе тексти для «Лінії Кармана» про свої пригоди у Чехії. Чомусь вони мені здаються не надто щирими і відвертими. Це як маленький гід крізь три місяці, обов’язок.   Не знаю, на жаль чи на щастя, але я нарешті вдома і готова до змін. Та, як би там не було, зараз закутана у ковдру, я сиджу у своєму ліжку і п’ю літрами смачний, ідеально нацукрований чорний чай із лимоном, щоби зігріти руки і щось усередині.

Близько місяця тому я дала собі обіцянку: більше не жалітися на проблеми ані собі, ані друзями. Не варто перекладати свої занепокоєння на когось іншого. Це твоя відповідальність і твоє життя, до якого нікому немає справи. Тим не менше, зараз щось мене дуже сильно гризе і не залишає у спокої.

Особливо відчуття розбитості викликає сесія, якої я чекала із жахом.  Я прекрасно усвідомлювала, що  навчання закордоном – це відповідальність і більше навантаження. Наша система освіти абсолютно не пристосована на міжнародну співпрацю. І таке враження, що студентів намагаються замордувати. Звичайно, що викладачі ставляться час від часу лояльніше, але на голову вилазити собі не дають. Що, в принципі,  правильно.

Просто, знаєте, як це – боротися  із неймовірним стресом, який немає куди виплеснути, кожної хвилини? Особливо для людей, які так емоційно сприймають вчинки і слова інших. Зараз я нагадую собі машину, яка намагається накопичувати випущену інформації у голові. У тебе немає часу на прогулянки любимими місцями, розмови. Ти навіть не усвідомлюєш, що читав, де був декілька годин тому і що чекає тебе у майбутньому. Ти немов автомат.  

Сподіваюсь, все ж таки, мені вдасться впоратися з цим викликом, як би тяжко це не було.

Пов’язую я свій роздавлений настрій із тим, що мешкаю сама. Скільки би не було конфліктів (явних або прихованих) із співмешканцями, вони мотивують не розкисати. Бо ти не можеш проявляти слабкість у їхній присутності. Тільки посмішка, тільки впевненість і впертість.

Яка ж я на себе зла, ви просто не уявляєте! Але подібний настрій не залишатиме мене цілий тиждень.

Єдине моє рятувальне коло – це дівчата. Не знаю чому, але тільки у їх компанії зараз мені комфортно і затишно. Тільки з ними можна забути про буденні проблеми і просто гарно провести час, так, як я цього не робила три останні місяці. Нам стільки всього потрібно обговорити/спланувати/зробити, що кінця і краю цьому не видно.

Маленькими радощами так само є коротенькі перебіжки вуличками та дзвінки на стільниковий. Коли ти не користуєшся телефоном довгий час, для тебе не звично ставити основний виклик тричі на утримання, щоб переговорити із іншими абонентами. А що вже казати про пропущені виклики і пропозиції на прогулянки?

Я дуже задоволена, що перша людина, яку я побачила у Львові – це Паша. Правда, я йому дуже вдячна за довжелезну прогулянку  холодним містом. Він  не уявляє наскільки для мене це було важливим.

Та зараз треба завершувати, забирати з подушки  «Пятикнижжя» Грицька Чубая, яке чомусь зараз стало для мене більш зрозумілим, припиняти думати про людей, через яких навіть не варто було починати перейматися, бо нічого з цього не вийде, складати філософію у наплічник і влягатися спати. Геть весь сум. Завтра новий день і нові перепони, які обов’язково треба подолати.

Дякую, читачу, що ти досі зі мною.

Люблю тебе, як завжди.

Твоя ДейДаша