Этажи - это жизнь

Львів це не просто таке собі туристичне місто, сповнене старовинних легенд і міфів. Для кожного із нас – це набагато більше ніж просто історія із видатними людьми, це маленький шматочок раю, який гарантує натхнення зіпсованими і розбещеними особам.

Та знаєте, це казкове  місце ніколи не припинить захоплювати, воно не дасть тобі загальмувати на якомусь етапі життя. Чи буде це якась внутрішня трагедія, звичайний невдалий день, або неймовірна закоханість, але Львів завжди знайде, що тобі показати. У будь-якій ситуації.

Я люблю ходити із задертою головою по вулицях у задивлятися на архітектурні родзинки наших  старих будівель (саме тому, мабуть, я постійно калічуся).  Мені сьогодні сказали, що тільки туристи звертають увагу на подібну красу, але це брехня і вигадки. Добре, коли ти не припиняєш дивуватися дрібницям, які довкола тебе.

Але часто очі мої зовсім раптово потрапляють у чужі вікна людей, з якими я ніколи не перетнуся. Зараз вони для мене особливо цікаві, після таких одноманітних чеських сірих і пустих квартир. У нас кожне маленьке віконце – це своя історія зі своїм затишком, зі своїми рідними людьми. Тобі не потрібен ані цей ідеальний ремонт у кімнатах, ані переповнений їжею холодильник, ані коробка із блакитним екраном. Добре лише там, де є будь яка настільна лампа або старовинний торшер, диван і божевільні люди, які ніяк не можуть заспокоїти свою уяву і намагаються отримати максимальну кількість  внутрішнього тепла. Треба, щоб його стало ще на довго, бо подібне відчуття у грудях безцінне і не з’являється деінде.

В іншому вікні можна помітити якогось звичайного заспаного львів’янина (або гостя міста), який із поглядом повним насолоди, спостерігає за голосними трамваями, мешканцями міста, що поспішають по своїх справах, на зустрічі до коханих, у кав’ярні, що приховані від сторонніх очей.  Ти на хвилинку хапаєшся за погляд цього дослідника, але він не помічає тебе. Хіба він може подумати, що хтось дивиться угору?! Кому це потрібно?!  Погляд тільки вперед.

А вітрини кафе виглядають настільки привабливо, що ти не в змозі пройти повз. І опинившись за столиком із трояндою або свічкою ти проводиш години за розмовами про речі, які зрозумілі тільки твоїм друзям. Якби хтось інший на хвилину опинився у цій компанії, він би ніколи не зміг би зрозуміти оцього хаотичного потоку думок.

Дорогою додому ти зупиняєшся посеред Марсового поля, зовсім пустого, з розталим снігом   і мокрою бруківкою, підіймаєш голову до неба і бачиш усипане зірками полотно. Ніколи не любила спостерігати за цією картиною в окулярах, бо втрачається вся магія далеких  крапочок. Цей маленький острівець завжди рятує від нав’язливих думок. Він своєрідний символ спокою серед отієї непотрібної метушні, височезних будівель із тими ж самими  живими і спраглими до нових подій вікнами. Але знаєте, варто лише дістати з вух музику,  яка так активно закликає тебе до плавання у басейнах зі склом, і ти чуєш гуркіт машин. Десь далеко. Десь тихо, але так впевнено. Місту байдуже на твою хвилинку спокою. Воно живе.   

Що старого?

Доброго вечора, шановний мій читачу. Знаєш, я вже намагалася підвести лінію із підсумків минулого року 31 січня,  але вийшло це все нашвидкуруч, бо гості прийшли неочікувано рано.  Кожен інтернет-користувач намагався поділитися своїм здобутками і втратами, але я досі не знаю, у якому вигляді це краще зробити, бо речення у моїй голові досі формуються неграмотно і випадково. Дивно це так, бо коли мій голос лунає десь у голові протягом прогулянки, все звучить достатньо логічно, але як підходить час для записів, стається щось незрозуміле.  Як би там не було, та зараз моя адаптація до українських реалій майже закінчилась, і я готова із холодною головою проаналізувати попередній рік.  

Найяскравішою та найвагомішою подією була звичайно моя перша поїздка у Європу на навчання. І з кожним днем я переконуюсь все більше, що за три місяці у моїй голові з’явилося щось нове, таке, що сильно змінило мене. І я ніяк не можу зрозуміти, що ж саме. Я по-іншому тепер ставлюсь до багатьох речей, які чомусь у нашій країні абсолютно не відповідають стандартам.  

До всього цього я сформувала нову, зрілу думку щодо іноземців. Раніше мені здавалось, що це зовсім далекі і інші істоти, але вони абсолютно такі самі люди зі своїми буденними проблемами, історіями та життями. Саме ці представники своїх культур створили враження про свої країни, і скільки я би не зустрічала потім, наприклад,  турків, австріяків або когось ще  - для мене показниками залишаться мої перші нові знайомі.

Також, якщо ми забудемо про всілякі веселі події, ці люди нагадали мені, як це – знову прощатися назавжди. Я намагаюся не залишати надії на те, що колись ще їх побачу. Принаймні хоча б декого з них.  Оці побажання на майбутнє у коридорі нашого гуртожитку та на автовокзалі закарбуються у моїй пам’яті на довгий час. Які б між нами всіма стосунки не були, сумують зараз абсолютно всі. Ніхто не утримався від міцних обійм.

Але не варто забувати, що друзі, які здавалось би говорять з тобою однією і тією ж мовою, підтримують твої ідеї, живуть у твоєму місті так само мають здатність зникати. Просто  всім стає байдуже. Але, на відміну від випадку із іноземцями, ти раптово можеш побачити їх на вулиці, обмінятися привітаннями, постояти ніяково у тиші і розійтись, забуваючи номери один одного, так немов ви ніколи і не говорили годинами по телефону, не гуляли холодними вулицями, не лежали на траві під палким сонцем у якомусь  із парків.  

Поїздки іншими містами змусила мене зрозуміти, що не треба гаяти час та подорожувати. Коли тільки можливо, де тільки можливо і з ким тільки можливо. Нові географічні крапки створюють маленькі деталі для твої внутрішньої картини і щедро дарують натхнення. Години у потягах/автобусах, у готелях, на вулицях зовсім незнайомих частинок світу зроблять тебе довершеним витвором мистецтва, змусять бачити свої недоліки і переваги.

Так само мене неймовірно захопила музика. Я почала слухати більш якісні речі, глибше захоплюватися джазом та іншими новими жанрами. А як ще можуть впливати сусіди, які не бачать свого життя без ігри на музичних інструментах? Дякую їм за кожну ноту і кожен концерт.  Я стала тепер жахливо розбірливою щодо талановитих людей. У свою чергу, навіть сама трішки спробувала поспівати разом із хлопцями, але потрібно було сумлінно ходити на хор, щоб не мати сьогодні проблем із голосом.

Цікавим досвідом для мене також виявилося життя у гуртожитку. Зараз я сумую за цим жахливо. Той маленький мурашник на другому поверсі досі ніяк не виходить  з голови. Ти чув розмови у коридорі – висував носа із шпаринки, щоб побачити, що ж там відбувається і за декілька хвилин вже сам стояв і активно брав участь у якихось несуттєвих діалогах.  І таких дрібниць було безліч. Приємних і родинних.

Я зрозуміла секрет хорошого настрою – це люди із якими ти кожного дня спілкуєшся і живеш. Ти не можеш дозволити собі сумувати, бо відразу ж почнуться розпитування і ці дратівливі розмови. Набагато краще бути завжди веселим, сповненим енергії і готовим на будь-які вчинки. Та і все якось таким чином стає яскравішим.

Також досить весело і те, що я  нарешті розібралась і знову заплуталась у своїх почуттях. Це дивно.  Дуже незрозуміло, нераціонально і незвично.  Не знаю, які слова потрібно підбирати для таких описів, але спробую коротко: я навчилась вертати утрачені почуття, ні з того ні з сього ставати більш ніж байдужою, діяти, отримувати відмови та зовсім невчасно закохуватися по самі вуха (навіть у випадках, коли стосунки не приведуть абсолютно ні до чого, але хто буде через це зупинятися?)

Та і від почуттів до людей плавно перейдемо до  української проблеми.  Щось у мене зовсім неоднозначне ставлення стосовно нашої країни. Ми так багато про неї розповідали хорошого і не дуже, намагалися висвітлювати всі події (війну, революцію), рекламували Львів іноземцям, але у нас все насправді не так вже і райдужно. Це терміново потрібно виправляти, і зміни потрібно починати із себе. Я жахливо не люблю підіймати подібні теми, але зробимо виключення , бо оцей  перетин кордону видався мені таким собі переходом від світу цивілізованих людей до якоїсь відмежованої території.  Та найгірше, що люди насправді не готові до кращого життя. Принаймні не всі. Але хто займається створенням  підґрунтя – зовсім інше запитання. Я дуже хочу, щоб ніхто не втрачав  рідних, щоб над нашими головами було мирне небо.

Та знаєте, кого хвилює війна в Україні, коли військові конфлікти по суті по всьому світі. Той самий Кіпр, Вірменія. Сильно ми ними переймаємося? Думайте.  

Та знаєте, закінчуємо на цьому.   

Бажаю вам у 2015 більше нових зустрічей, приємних сюрпризів, правильних людей поряд, подорожей світом і Україною, шаленого кохання (або кота для Солі) і, банально, миру.

Ваша ДейДаша