Львів це не просто таке собі туристичне місто, сповнене старовинних
легенд і міфів. Для кожного із нас – це набагато більше ніж просто історія із
видатними людьми, це маленький шматочок раю, який гарантує натхнення зіпсованими
і розбещеними особам.
Та знаєте, це казкове місце ніколи не припинить захоплювати, воно не
дасть тобі загальмувати на якомусь етапі життя. Чи буде це якась внутрішня
трагедія, звичайний невдалий день, або неймовірна закоханість, але Львів завжди
знайде, що тобі показати. У будь-якій ситуації.
Я люблю ходити із задертою головою по вулицях у задивлятися
на архітектурні родзинки наших старих
будівель (саме тому, мабуть, я постійно калічуся). Мені сьогодні сказали, що тільки туристи
звертають увагу на подібну красу, але це брехня і вигадки. Добре, коли ти не
припиняєш дивуватися дрібницям, які довкола тебе.
Але часто очі мої зовсім раптово потрапляють у чужі вікна людей,
з якими я ніколи не перетнуся. Зараз вони для мене особливо цікаві, після таких
одноманітних чеських сірих і пустих квартир. У нас кожне маленьке віконце – це своя
історія зі своїм затишком, зі своїми рідними людьми. Тобі не потрібен ані цей
ідеальний ремонт у кімнатах, ані переповнений їжею холодильник, ані коробка із
блакитним екраном. Добре лише там, де є будь яка настільна лампа або
старовинний торшер, диван і божевільні люди, які ніяк не можуть заспокоїти свою
уяву і намагаються отримати максимальну кількість внутрішнього тепла. Треба, щоб його стало ще
на довго, бо подібне відчуття у грудях безцінне і не з’являється деінде.
В іншому вікні можна помітити якогось звичайного заспаного львів’янина
(або гостя міста), який із поглядом повним насолоди, спостерігає за голосними
трамваями, мешканцями міста, що поспішають по своїх справах, на зустрічі до
коханих, у кав’ярні, що приховані від сторонніх очей. Ти на хвилинку хапаєшся за погляд цього
дослідника, але він не помічає тебе. Хіба він може подумати, що хтось дивиться
угору?! Кому це потрібно?! Погляд тільки
вперед.
А вітрини кафе виглядають настільки привабливо, що ти не в змозі
пройти повз. І опинившись за столиком із трояндою або свічкою ти проводиш
години за розмовами про речі, які зрозумілі тільки твоїм друзям. Якби хтось
інший на хвилину опинився у цій компанії, він би ніколи не зміг би зрозуміти оцього
хаотичного потоку думок.
Дорогою додому ти зупиняєшся посеред Марсового поля, зовсім
пустого, з розталим снігом і мокрою бруківкою, підіймаєш голову до неба і
бачиш усипане зірками полотно. Ніколи не любила спостерігати за цією картиною в
окулярах, бо втрачається вся магія далеких крапочок. Цей маленький острівець завжди рятує
від нав’язливих думок. Він своєрідний символ спокою серед отієї непотрібної
метушні, височезних будівель із тими ж самими живими і спраглими до нових подій вікнами. Але
знаєте, варто лише дістати з вух музику, яка так активно закликає тебе до плавання у
басейнах зі склом, і ти чуєш гуркіт машин. Десь далеко. Десь тихо, але так
впевнено. Місту байдуже на твою хвилинку спокою. Воно живе.
Немає коментарів:
Дописати коментар