Помруть, тоді напишемо

Назва мого допису сьогодні трішки не відповідає його вмісту, навіть, якщо гарно замислитися,  відверто суперечить. Тим не менше, сьогодні я хочу повернутися до одного із звичних, але давно закинутих, стилів ведення мого блогу – події за день. Рідко буває натхнення, щоб поділитися чимось таким, але атмосфера сприяє. Тож, не знаю, на скільки у мене вийде, та все одно розпочну.

Львів добрий тим, що  ти маєш чим себе зайняти. Навіть ті самі дріб’язкові турботи і зустрічі заспокоюють твої розхитані нерви і врівноважують думки. Посиденьки у кав’ярнях за приємним і ароматним напоєм та довгі розповіді після п’ятимісячної перерви у спілкуванні з друзями дійсно вгамовують спраглий до нової інформації розум.  Навіть не зважаючи на певний дискомфорт у деяких моментах.

Враховуючи певну ніяковість у стосунках із деякими людьми, все одно приємно збиратися біля Ратуші та слухати жарти і пророцтва від випадкових перехожих досить сумнівної зовнішності. Та годі писати про розмиті і не такі вже важливі події.  З вашого дозволу, перейдемо до цікавенького і гарячого.  

Сьогодні мені довелося побувати на одній із лекції, що входила до програми тижневого журналістського марафону (який, до речі, ще не закінчився), в Українському Католицькому Університеті.  Доповідачем була одна із відомих дикторів ТСН (телевізійної служби новин) на телеканалі 1+1 Наталія Мосейчук. Жінка поводилась професійно, хоч і нарікала на те, що у сфері журналістики вона є аматором (еге ж «аматором» – більше 7 років практики). За нею було насправді цікаво спостерігати, слухати її коментарі чи думки з приводу політики редакційного колективу і тих подій, що сьогодні відбуваються на території України. Вона гарно тримала увагу публіки, демонструвала професійну дикцію ведучої, чудово віджартовувалась на відверто дурні питання, що ставили  деякі мої колеги і була живою людиною.

Якщо бути ну зовсім відвертою, то жінка склала найкраще враження, навіть не зважаючи на дещо запальний характер та живу українську мову (з перших ж хвилин було зрозуміло, що її повсякденне спілкування відбувається російською), але її прагнення говорити з нашою публікою солов’їною, знову ж таки змусили нас її поважати. Не було ніякої награності, брехливості, розмова насправді відбувалась щиро і відкрито.

Чи отримала я щось корисне на цій зустрічі? Безперечно.  Як і на всіх подібних подіях. Найбільше мене зацікавили питання з приводу стилю подачі інформації. Глядач чудово (відверто на це сподіваюся!) розуміє, що багато українських ЗМІ утримують деякі дані. Як сказала наша лекторка, редакція намагається «дозувати» новини, щоб реципієнт не думав, що «Все пропало!» або «Це зрада!». З одного боку я чудово розумію, чому журналісти так працюють, адже у певних випадках розголошення  фактів  не відповідає професійним етичним нормам, але, з іншого боку, чому вони вирішують, що саме нам потрібно знати? Бо особисто я не впевнена у такій прозорості роботи наших журналістів. І, що би ви не писали, я маю всі причини сумніватися у правдивості і відвертості інформаційних агенцій. Наприклад, дійсно варто згадати, що нам не говорять про мінуси української армії, а вони безумовно є, просто за ними потрібно уважно шукати. І таких дрібниць, мені здається, насправді багато.

Інша теза, яка видалась мені дуже цікавою і абсолютно логічною,  – це створення буферної зони на території проведення так званої АТО. Я прекрасно розумію, що Росія не зупиниться на окупації східної частини України,  але дійсно, чому нам не почати змінювати недоторкану площу, щоб східняки самі хотіли повернутися до рідної держави, аби їм було насправді заздрісно і вони кусали собі лікті. Але це справді дуже суб’єктивна думка без урахування ненажерності і логічності бойовиків і найманців, що полізли на чужі землі.

Знаєте, я дуже давно відвідую лекції в УКУ (якщо бути точною, з 2013 року, це вважайте вже пішов другий) і можу з упевненістю сказати, що контингент тих зустрічей відверто змінився. Якщо раніше я бачила лише магістрів католицького університету та знайомі обличчя із нашого факультету, то сьогодні туди приходять небайдужі люди, які навчаються на інших спеціальностях, з різних куточків України, враховуючи той самий Схід і Крим.  Правда, мені досі якось соромно за питання, які ставлять представники нашої школи журналістики. Вони такі безглузді. Перепрошую,  звичайно, але так воно є.

Краще мовчи спостерігати, ніж молоти дурниці. Ми журналісти і маємо усвідомлювати той факт, що несемо відповідальність за свої слова, які згодом можуть стати причинами для не зовсім прийнятних ситуацій.

Але насправді такі лекції набагато корисніші за предмети, які викладають нам у вишах, адже ми бачимо професію із практичного боку і розуміємо, до чого готуватися у майбутньому.  Та після сказаних у конференс – залі  слів мені жахливо хочеться подивитися випуск ТСН, пропустивши через себе професійні таємниці, які нам сьогодні відкрили.  

Проте насправді день цим не закінчився. Я із моєю екс-руммі вирішили трішки потішити себе веганською їжею. Як ж добре вона йшла під розмови і спогади про Злін. У мене, чесно кажучи, трішки заздрощі від того, з ким зараз знаходяться наші українці. Я реально дуже скучила за всіма нашими іноземцями і хотіла би опинитися у своїй кімнаті на вулиці Масарика 3050. Хоча подальші події змусили мене дещо пошкодувати про подібні думки. Львів насправді мене захопив. Я закохана настільки сильно, як, мабуть,  ніколи не закохаюсь. Тут казка перетворюється на реальність, особливо враховуючи різке потепління на вулицях міста. Кожен зараз просто марить тим, щоби скинути теплі речі і вештатися містом у легкому вбранні.

  Під час прогулянки Площею Ринок ми випадково опинилися на вулиці, де грали один із аматорських гуртів. Рідко хтось змушує мене зупинитися більше ніж на одну пісню, але цим хлопцям вдалось втримати мою увагу значно довше. І «Скрябін», і «СКАЙ», і «Guns&Roses», і багато інших -  це все нагадало мені, чому я рахувала дні до повернення додому. Ніде ви не знайдете такої атмосфери, як тут. Наше місто ще не настільки  заплуталося у павутинні комерції, щоб зруйнувати маленький  і відкритий до всякого гостя, теплий  душевний затишок.

Розумієте, це все дуже потрібно тим особистостям, які надто емоційно реагують на деякі події. Та, знаєте, за останні кілька днів я чудово зрозуміла, що розчаровуватися у людях не так боляче, як було колись. Просто я вкотре переконалась, що не варто нікому відкриватися і максимально вірити. Тобі ніколи не скажуть правди, але я щиро дякую за те, що мені про це час від часу нагадують.

Але я пропоную від цього жалюгідного і огидного ниття повернутися до чудового вечора, який закінчився довгою і надзвичайно приємною вечерею із татком. На жаль, карбонара, яку ми скоштували у «Челінтано»  і близько не стояла поряд із тамтамівською, але натомість ми мали багато розмов, у яких я ділилась планами на літні подорожі (що були цілком затверджені; тепер потрібно шукати пункти призначення), можливі роботи, маленьке чудо, що залишилося вдома із мамою, дні народження та багато чого іншого. У такі моменти я насправді шкодую, що мої батьки не тут (мамо, я знаю, що ти це читаєш, не плач, краще поцьомай малу :), але ладно, що не робиться, то на краще. І у деяких випадках я насправді рада, що зараз тут, по цей бік, так званих барикад.

На цьому, мій маленький сьогоднішній літопис варто закінчувати.  Я багато чого не сказала, але й цього досить.

Твій дім там, де ти почуваєш себе комфортно.

Твій дім там, де серце.

Не ображай нікого і намагайся не розчаровувати близьких тобі людей, аноніме, бо вони не хотіли би цього.

І як завжди.

Люблю тебе, дорогий читачу.

Твоя ДейДаша       

Планета не помітить зниклих безвісти людей

 Тут кожна мить приносить світло.

 Кімнатна темрява – омана.

Пора вже йти, вже все розквітло.

 Смеркання, ти моє кохання.

(c)

Submarino_Сонце, не вставай

Знаєте, а час направду біжіть дуже швидко і, на превеликий жаль, багато чого встигає статися і змінитися. Ти не знаєшся, де і з ким, опинишся завтра, які думки полізуть у голову, що тобі буде потрібно. Не дивно, люди намагаються жити собі далі, не зважаючи на спогади. Вони легко забуваються, перетворюються на маленькі темнесенькі зображення у стрічці спогадів, яка засмічена подібно до твоїх соціальних мереж.  Як би не було образливо, але рухатися вперед потрібно, та, часом, щось міцно застрягає у тебе в голові і не дає спокою протягом тихих або нетверезих ночей.  

У моїй голові часто крутиться нав’язливий образ місця, де я насправді була щасливою. Без перебільшень, мабуть. Ніщо не зрівняється з цим відчуттям, яке повністю проковтнуло мене тоді. Мабуть – це найкраще, що ставалось у моєму недовгому житті. Так, за всі мої 20 років я маю лише ОДНЕ місце, у якому би знову хотіла опинитися і виправити всі  дурні помилки, сказати потрібні слова у слушний момент деяким людям, залишитися на довгі години у маленькому ліжку з деким, здавалось би, особливим, допивати наші типові міцні напої , дослухатися до живої гітарної музики і авторських пісень, розчинятися у світлі настільних ламп, відчувати запах ароматних тостів із найдешевшого сиру і ковбаси, гидитися від стійкого смороду тютюну і поринати у  глибинну, але найпрекраснішу у світі тишу.

Мабуть, ви зрозуміли, що я говорю про Лігво. Цей маленький острівець безпеки, про який всі віднедавна  так часто почали згадувати. І зараз, коли я відчула, що черговий рік на факультеті журналістики розпочався, мені його дуже не вистачає. Я не хочу вірити, що більше ніколи не дійду пішки до вулиці Тютюнників. Що би не ставалося у наших життях минулого року, ми завжди знаходили там собі притулок.  Всі такі різні, але у той самий час неймовірно однакові.  Навіть не зважаючи на переплетіння своєрідних романтичних стосунків і почуттів, ніхто не наважувався перетнути тієї межі дружби, бо нікому це не було аж так необхідно. Всі насолоджувалися своїм місцем, НАСПРАВДІ своїм, жартами один одного і підтримкою. Такою химерною близькістю духів. Це був ідеальний творчій колектив, який так прикро розпався.

Мені бракує тих хвилин музичної медитації.

Тасіних з Іваном експресивних виконань пісень.

Запізнень Тараса через лук і його пісень.

Запаху від цигарок на холодному балконі.

Злої співмешканки.

Сварок Пристацького із Джу.

Млосних Оленки і Мартухи.

Мого улюбленого крісла, з яким я ставала одним цілим та леопардового коцика.

Вічного світіння лампи.

Кольорів від екранів телефонів.

Бриджу.

Безглуздих розмов.

І жартів, які розуміли ТІЛЬКИ ми.

Я можу до нескінченності продовжувати цей список, але що це дасть окрім згадок і приємного смутку?

І вчора, лежачи на підлозі (всі свої думки ти викладеш у блозі) у порожній квартирі, я питала себе: «Чому Стас і Джуровська не поряд зі мною? Що пішло не так? Чи повториться це коли-небудь?»

Я сумніваюсь. Зараз ми далеко один від одного, як фізично, так і духовно.

Хтось у нових містах/країнах/почуттях/любові, а дехто тут дописує про все це.

Джу, мені не вистачає Лігва. Це місце інший всесвіт, він зовсім інший, не такий. Бо там лиш дев’ять вимірів, дев’ять основних вібрацій. Це ми всі (с). Я не хочу вірити у те, що цього ніколи більше не буде.  Нас всіх там більше ніколи не буде. Ми лишили там наші думки, почуття і величезний шматок душі, який час від часу повертається у такі раптові і нетривалі зустрічі у Дзизі, наприклад.

Мені цього шалено не вистачає, але кожен зараз має своє життя.

Ми наробили багато помилок, які дуже хотілось би зараз виправити, проґавили багато можливостей  і веселощів, але Лігво – це маленький острівець у серці, куди хочеться час від часу тікати на тости.