Планета не помітить зниклих безвісти людей

 Тут кожна мить приносить світло.

 Кімнатна темрява – омана.

Пора вже йти, вже все розквітло.

 Смеркання, ти моє кохання.

(c)

Submarino_Сонце, не вставай

Знаєте, а час направду біжіть дуже швидко і, на превеликий жаль, багато чого встигає статися і змінитися. Ти не знаєшся, де і з ким, опинишся завтра, які думки полізуть у голову, що тобі буде потрібно. Не дивно, люди намагаються жити собі далі, не зважаючи на спогади. Вони легко забуваються, перетворюються на маленькі темнесенькі зображення у стрічці спогадів, яка засмічена подібно до твоїх соціальних мереж.  Як би не було образливо, але рухатися вперед потрібно, та, часом, щось міцно застрягає у тебе в голові і не дає спокою протягом тихих або нетверезих ночей.  

У моїй голові часто крутиться нав’язливий образ місця, де я насправді була щасливою. Без перебільшень, мабуть. Ніщо не зрівняється з цим відчуттям, яке повністю проковтнуло мене тоді. Мабуть – це найкраще, що ставалось у моєму недовгому житті. Так, за всі мої 20 років я маю лише ОДНЕ місце, у якому би знову хотіла опинитися і виправити всі  дурні помилки, сказати потрібні слова у слушний момент деяким людям, залишитися на довгі години у маленькому ліжку з деким, здавалось би, особливим, допивати наші типові міцні напої , дослухатися до живої гітарної музики і авторських пісень, розчинятися у світлі настільних ламп, відчувати запах ароматних тостів із найдешевшого сиру і ковбаси, гидитися від стійкого смороду тютюну і поринати у  глибинну, але найпрекраснішу у світі тишу.

Мабуть, ви зрозуміли, що я говорю про Лігво. Цей маленький острівець безпеки, про який всі віднедавна  так часто почали згадувати. І зараз, коли я відчула, що черговий рік на факультеті журналістики розпочався, мені його дуже не вистачає. Я не хочу вірити, що більше ніколи не дійду пішки до вулиці Тютюнників. Що би не ставалося у наших життях минулого року, ми завжди знаходили там собі притулок.  Всі такі різні, але у той самий час неймовірно однакові.  Навіть не зважаючи на переплетіння своєрідних романтичних стосунків і почуттів, ніхто не наважувався перетнути тієї межі дружби, бо нікому це не було аж так необхідно. Всі насолоджувалися своїм місцем, НАСПРАВДІ своїм, жартами один одного і підтримкою. Такою химерною близькістю духів. Це був ідеальний творчій колектив, який так прикро розпався.

Мені бракує тих хвилин музичної медитації.

Тасіних з Іваном експресивних виконань пісень.

Запізнень Тараса через лук і його пісень.

Запаху від цигарок на холодному балконі.

Злої співмешканки.

Сварок Пристацького із Джу.

Млосних Оленки і Мартухи.

Мого улюбленого крісла, з яким я ставала одним цілим та леопардового коцика.

Вічного світіння лампи.

Кольорів від екранів телефонів.

Бриджу.

Безглуздих розмов.

І жартів, які розуміли ТІЛЬКИ ми.

Я можу до нескінченності продовжувати цей список, але що це дасть окрім згадок і приємного смутку?

І вчора, лежачи на підлозі (всі свої думки ти викладеш у блозі) у порожній квартирі, я питала себе: «Чому Стас і Джуровська не поряд зі мною? Що пішло не так? Чи повториться це коли-небудь?»

Я сумніваюсь. Зараз ми далеко один від одного, як фізично, так і духовно.

Хтось у нових містах/країнах/почуттях/любові, а дехто тут дописує про все це.

Джу, мені не вистачає Лігва. Це місце інший всесвіт, він зовсім інший, не такий. Бо там лиш дев’ять вимірів, дев’ять основних вібрацій. Це ми всі (с). Я не хочу вірити у те, що цього ніколи більше не буде.  Нас всіх там більше ніколи не буде. Ми лишили там наші думки, почуття і величезний шматок душі, який час від часу повертається у такі раптові і нетривалі зустрічі у Дзизі, наприклад.

Мені цього шалено не вистачає, але кожен зараз має своє життя.

Ми наробили багато помилок, які дуже хотілось би зараз виправити, проґавили багато можливостей  і веселощів, але Лігво – це маленький острівець у серці, куди хочеться час від часу тікати на тости.