Dream a Little Dream of Me

Людина має властивість топитися. І чим старше вона стає, із більшим завзяттям вона це робить. У книгах, поезії, прозі, людях, музиці…  У мене, як надто вразливої особистості, трапляються такі моменти, коли хочеться зачинятися у хаті і абсолютно ні з ким не розмовляти. Бо не виходить ніяких змістовних діалогів, з’являється відчуття, наче ти зробився зовсім чужим. І проблема полягає не в людях, які довкола, а в тобі. Просто не знаєш, що сказати. І замість того виходить якась незрозуміла дурня.

Окремі ж знайомі, які особливо переймаються моєю долею і знають про цю мою дивину, стверджують, що проблема полягає у  відсутності чоловіка поряд.  І якось з одного боку ти ніби і погоджуєшся, ти не проти стосунків та іншої романтичної маячні (який дурень її не любить? Скажіть, що ви – не повірю), але з іншого – ніби і людини потрібної під боком немає (та ще й згадуючи те, що обов’язково за кілька тижнів/місяців почнуться типові: «ти не повинна», «тобі не можна», «чому ти приділяєш мені так мало уваги?!») Словом, складно це все.

Але, насправді, зараз я активно дослухаюсь до своїх внутрішніх інстинктів і намагаюсь уникати будь-яких компаній, що складається із більше ніж однієї людини.  Та повернемося до тих прекрасних і солодких  моментів кількахвилинного самогубства.

Я абсолютно не розумію, чому раніше ніколи не зачіпала теми музики у своїх блогах. Чесно, це дивно. Вона від самого малечку переслідувала мене в образах  звичайних музикантів, тепер вже оперних співаків і відомих артистів. Мене так надихала їх творчість, що зовсім дитиною, у віці 6 років, я насильно змусила батьків відвести мене у музичну школу. Ритми, мелодії, ноти… Сім років це було моїм життям: сольфеджіо із слуховими аналізами, музична література, хор, спеціальність, оркестр, фортепіано і так по колу. Мені дуже шкода, що так і не вдалося закінчити свою освіту. Я тільки пригадую ті години в оркестрі, коли всі струнні зливалися в один голос і створювали неймовірної краси твір. У ці моменти я була найщасливішою людиною, бо відчувала кожною клітинкою свого тіла, що я частина чогось високого та світлого.  Але соромно за те, що з кожним роком бажання відвідувати заняття зникало. Це займало надто багато часу і потребувало більшої наполегливості.

Та й про що це я.

Кожен момент у нашому житті має свої саундтрекі. Так, я прихильник тієї думки, що нам подобаються певні композиції через те, що ми прив’язуємо її до конкретних подій і людей, які чимось змоги тебе зачепити.  Саме тому, деяку музику я абсолютно не можу переслухати зараз, бо вона робить дуже боляче, безжально нагадуючи  це все.

Ви стоїте посеред холодної кухні невідомої квартири в обіймах один одного…

Ви сидите о п’ятій ранку біля вогнища з гітарою…

Ви на підлозі чиєїсь львівської кухні…

Ви біля заднього входу у кафе співаєте щось зовсім нехарактерне…

Ви на концерті свого друга, який знову забув слова і трішки п’яний…  

Але, не зважаючи навіть на недолік нагадування, музика – найкращий спосіб висловити справжні почуття. Знаєте, я переконувалась багато разів у тому, що розмови абсолютно ні до чого не приводять. Тому я їх і не люблю.  Мені насправді страшно, коли від когось я чую фразу: «Я хочу з тобою серйозно поговорити».  У такі моменти я не можу підібрати потрібних слів, щоб усе згадати і не залишитися потім наодинці із дурними думками.

Такі ж самі емоції виникають, якщо ти сам все ж таки зміг змусити себе на якусь відповідальну балаканину. І невідомо чому у результаті почуваєш себе неймовірно дурним. Але по суті ти говориш правду і віриш, що її оцінять.  Говориш  про те, що тебе насправді турбує. І пощастить, якщо у  відповідь тобі не розсміються в обличчя або не скажуть: «ой, якщо я щось роблю не так, то вибач, я не хотів». Проте краще не стає, і все котиться до дідька.

Саме тому людям і потрібна музика, щоби говорити із собою, а не з кимось, щоби захлинаючись в океані текстів і звуків, виплеснути на берег проблеми. Часто, показуючи особливим людям скелети у  шафах, я надто багато очікую від них у відповідь. Того, на що вони насправді неспроможні. А просто хочеться дійсно відчути, що ти не знаходишся у вільному падінні. Відчути сміливість всередині когось, хто спроможний зізнатися тобі і розділити оце емоційне навантаження. Та я не можу людей змушувати це робити. Просто, я вірю у дива і колись хочу стати його частиною.

Та знаєте, смішно все це тут виглядає. Шкода, що я закинула колись музику. Вміла би я співати, вміла би я грати на якомусь музичному інструменті, могла би писати вірші, і не довелось би вам всього цього читати. Воно би заспівалося і забулося, як і забувається у нормальних людей. 

А насправді мій чоловік буде хорошим музикантом.
І я також спробую якось далі вчитися музиці, хоч це і в минулому.
Люблю тебе, анонімний читачу.
Твоя
ДейДаша