Людина має властивість топитися. І чим старше вона стає, із
більшим завзяттям вона це робить. У книгах, поезії, прозі, людях, музиці… У мене, як надто вразливої особистості,
трапляються такі моменти, коли хочеться зачинятися у хаті і абсолютно ні з ким
не розмовляти. Бо не виходить ніяких змістовних діалогів, з’являється відчуття,
наче ти зробився зовсім чужим. І проблема полягає не в людях, які довкола, а в тобі.
Просто не знаєш, що сказати. І замість того виходить якась незрозуміла дурня.
Окремі ж знайомі, які особливо переймаються моєю долею і
знають про цю мою дивину, стверджують, що проблема полягає у відсутності чоловіка поряд. І якось з одного боку ти ніби і погоджуєшся, ти
не проти стосунків та іншої романтичної маячні (який дурень її не любить?
Скажіть, що ви – не повірю), але з іншого – ніби і людини потрібної під боком
немає (та ще й згадуючи те, що обов’язково за кілька тижнів/місяців почнуться типові:
«ти не повинна», «тобі не можна», «чому ти приділяєш мені так мало уваги?!»)
Словом, складно це все.
Але, насправді, зараз я активно дослухаюсь до своїх
внутрішніх інстинктів і намагаюсь уникати будь-яких компаній, що складається із
більше ніж однієї людини. Та повернемося
до тих прекрасних і солодких моментів
кількахвилинного самогубства.
Я абсолютно не розумію, чому раніше ніколи не зачіпала теми
музики у своїх блогах. Чесно, це дивно. Вона від самого малечку переслідувала
мене в образах звичайних музикантів, тепер
вже оперних співаків і відомих артистів. Мене так надихала їх творчість, що зовсім
дитиною, у віці 6 років, я насильно змусила батьків відвести мене у музичну
школу. Ритми, мелодії, ноти… Сім років це було моїм життям: сольфеджіо із
слуховими аналізами, музична література, хор, спеціальність, оркестр,
фортепіано і так по колу. Мені дуже шкода, що так і не вдалося закінчити свою освіту.
Я тільки пригадую ті години в оркестрі, коли всі струнні зливалися в один голос
і створювали неймовірної краси твір. У ці моменти я була найщасливішою людиною,
бо відчувала кожною клітинкою свого тіла, що я частина чогось високого та
світлого. Але соромно за те, що з кожним
роком бажання відвідувати заняття зникало. Це займало надто багато часу і
потребувало більшої наполегливості.
Та й про що це я.
Кожен момент у нашому житті має свої саундтрекі. Так, я
прихильник тієї думки, що нам подобаються певні композиції через те, що ми прив’язуємо
її до конкретних подій і людей, які чимось змоги тебе зачепити. Саме тому, деяку музику я абсолютно не можу переслухати
зараз, бо вона робить дуже боляче, безжально нагадуючи це все.
Ви стоїте посеред холодної кухні невідомої квартири в
обіймах один одного…
Ви сидите о п’ятій ранку біля вогнища з гітарою…
Ви на підлозі чиєїсь львівської кухні…
Ви біля заднього входу у кафе співаєте щось зовсім
нехарактерне…
Ви на концерті свого друга, який знову забув слова і трішки п’яний…
Але, не зважаючи навіть на недолік нагадування, музика –
найкращий спосіб висловити справжні почуття. Знаєте, я переконувалась багато
разів у тому, що розмови абсолютно ні до чого не приводять. Тому я їх і не
люблю. Мені насправді страшно, коли від
когось я чую фразу: «Я хочу з тобою серйозно поговорити». У такі моменти я не можу підібрати потрібних
слів, щоб усе згадати і не залишитися потім наодинці із дурними думками.
Такі ж самі емоції виникають, якщо ти сам все ж таки зміг
змусити себе на якусь відповідальну балаканину. І невідомо чому у результаті почуваєш
себе неймовірно дурним. Але по суті ти говориш правду і віриш, що її оцінять. Говориш про те, що тебе насправді турбує. І пощастить,
якщо у відповідь тобі не розсміються в
обличчя або не скажуть: «ой, якщо я щось роблю не так, то вибач, я не хотів».
Проте краще не стає, і все котиться до дідька.
Саме тому людям і потрібна музика, щоби говорити із собою, а
не з кимось, щоби захлинаючись в океані текстів і звуків, виплеснути на берег
проблеми. Часто, показуючи особливим людям скелети у шафах, я надто багато очікую від них у
відповідь. Того, на що вони насправді неспроможні. А просто хочеться дійсно
відчути, що ти не знаходишся у вільному падінні. Відчути сміливість всередині когось,
хто спроможний зізнатися тобі і розділити оце емоційне навантаження. Та я не
можу людей змушувати це робити. Просто, я вірю у дива і колись хочу стати його частиною.
Та знаєте, смішно все це тут виглядає. Шкода, що я закинула
колись музику. Вміла би я співати, вміла би я грати на якомусь музичному
інструменті, могла би писати вірші, і не довелось би вам всього цього читати.
Воно би заспівалося і забулося, як і забувається у нормальних людей.
А насправді мій чоловік буде хорошим музикантом.
І я також спробую якось далі вчитися музиці, хоч це і в минулому.
Люблю тебе, анонімний читачу.
Твоя
ДейДаша
А насправді мій чоловік буде хорошим музикантом.
І я також спробую якось далі вчитися музиці, хоч це і в минулому.
Люблю тебе, анонімний читачу.
Твоя
ДейДаша
Немає коментарів:
Дописати коментар