Але

Знаєте, а цікаве у мене до вас з’явилось питання: як часто ви дієте, замість того, щоб думати? Що вам заважає на хвилинку забути про наслідки якогось вчинку і щось зробити тут і зараз, щось абсолютно для вас не характерне, абсурдне чи божевільне? Що вас зупиняє перед тим, аби взяти наплічник, запакувати його битком і вирушити на пошуки пригод? Чи, наприклад, сказати у вічі якісь конкретній людині правду?  Чи то поцілувати особу, від якої вам зносить дах? Чому ми звикли будувати  моральні камери, у які  постійно себе зачиняємо?  Скажіть, коли в нас буде інший шанс втнути дурість? І чи буде він взагалі?

Краще шкодувати про те, що ти зробив, ніж про те, чого НЕ зробив. Знати конкретну відповідь набагато корисніше, ніж спиратися на мрії і припущення. Життя ж то в нас одне, а ми витрачаємо його на дрібниці. Різні обговорення один одного позаочі, страждання від нерозділеного кохання, стосунки із непотрібними людьми, до яких ми нічого не відчуваємо;  марнування часу біля екранів моніторів і банальна відповідь «ні» на будь-яке дивне запитання чи пропозицію. Навіщо нам це все, хіба можна так марнувати всій час і свої емоції? Але ладно, ніхто не готовий бути щирим. Навіть із собою, що вже говорити про відвертість між з іншими людьми.

Ми скаржимося, що нам не вистачає часу на якість події, ми нарікаємо на те, що у минулому було краще, але хто житиме замість тебе теперішнім. Та ніхто.

 Будь ласка, робіть те, що вам подобається. Не звертайте уваги на інших. Не вагайтеся. Бо все, що робиться, на краще.       

Human

I feel like a loser

I feel like I'm lost

I feel like I'm not sure if i feel anything at all 

(c) 

Criss Darren - Human 

Ви помічаєте із якою швидкістю зазвичай минають вихідні? Серйозно, бо я – ні. Тільки, здавалось би, вчора розпочався травень, а вже 12 число, і ти абсолютно не готовий до іспитів, що впевнено наближаються і прагнуть зробити твій червень нестерпним. Та що там говорити про початок місяця, тільки нещодавно Новий Рік минув і не приніс поки що нічого хорошого/казкового/нового (підкресліть варіант, який вам найбільше подобається).

Майже усі ці дні я провела у режимі абсолютної ізоляції. Можна спостерігати певну тенденцію, про яку я писала у попередньому повідомленні. Точніше як, провела я ці чотири блаженні дні наодинці із Новими Напрямками, Соловями і цікавими історіями, які час від часу межували із абсурдом.

Мені здається, я розумію чому люди люблять дивитися серіали – це своєрідні аналоги книжок, тільки для лінивих. Дешева заміна, чи не так?  І мені неймовірно соромно за тимчасову зміну орієнтирів. Я чудово розумію, що не тримала у руках чогось вартісного вже досить давно. Яка була остання моя подорож у вигадані світи? Вже і не пригадаю. Здається, це був «Хаул».   Але найгірше, що бажання читати не виникає. Навіть на улюблені історії про Макса Фрая зараз я дивлюся із певною зверхністю, бо настрій зовсім  не налаштований на дивовижні магічні міста. Краще вже реальна Алєксєєвич із своїми «Цинковими хлопчиками», яка відверто говорить з нами про справжню війну, без жалю, не розбираючи, хто правий, а хто винний, і ставлячи лише одне влучне питання: «Хто дав право людям вбивати інших людей?»

Хоча добре, я  брешу. Останній раз я тримала у руках «Трохи пітьми» для того, щоб заховати усередину зірваний дорогою додому цвіт молодого бузку. Там всього лише дві квітки розкрилися, але час від часу я заглядаю усередину книги, щоб дізнатися, як просуваються успіхи із сушкою.  Я, чесно кажучи, зараз досить болісно реагую на різноманітні цвітіння, і ніби гарно, але в той самий час небезпечно. Хто знає, чи не забула я покласти пігулки від алергії у гаманець?

Насправді, кожного дня перед тим, як лягати спати, в моїй голові групуються різні думки, які перетинаються із  окремими спогадами. Ця композиція гарно довершує зовсім дивною і незвичною одноразовою музикою. Вона допомагає мені заспокоїтися і думати тверезо. Хоча трапляються моменти слабкості, коли щось непотрібне вилазить назовні. Я вже забула, як виглядають такі ночі, коли ти до четвертої чи п’ятої ранку сам на сам, навіть якщо заняття розпочинаються десь на восьму.   До речі, не треба було зарікатися стосовно того, що я ніколи не закрию свої аудіо записи. Як би не так. Зараз мені не хочеться допускати нікого до свого таємного списку треків. Побуду трішки егоїстичною, думаю, ви не проти.

«Досить вже про музику, ми минулого разу все зрозуміли, » - скажете ви. Окей, whatever.

 Мене якимось чином знову почали хвилювати марення – сни. Ті, хто мене гарно знають, повинні розуміти, які навіжені речі мені зазвичай вбачаються у ті коротенькі години відпочинку: давно забуті люди, невідомі місця, божевільні сюжети.  І бачу усе це так яскраво, і не хочеться прокидатися, повертаючись у нудну реальність.

Було і багато всіляких міркувань стосовно Дня перемоги/пам’яті. Називайте це як завгодно. Пригадую собі, як ще малою я тільки перебралась до Львова. Для мене у ті часи було справжньою дикістю, що в Україні не особливо шанують 9 травня. Я ще тоді була незіпсованою і щиро здивованою дитиною, яка зовсім не зналась на історії вирішила запитати викладачку з української мови, що і з чим їдять.  Зараз ми маємо зовсім іншу ситуацію, і згадують із більшою пошаною. Що змінилось? Нова війна? Нові герої, які не хочуть згодом бути забутими? У кожного свої відповіді на ці запитання. Нам лише потрібно жити. Чи виживати.

Знаєте, виглядає цей допис не дуже веселим. Навіть із якимись нотками апатії, але насправді із настроєм моїм все більше ніж добре. Просто потрібно сильніше розібратися і закінчувати шокову терапію, висунувши носа із своїх блакитних стін.

Час завершувати, бо на мене чекає ванна і твори із слов’янського світу (готуємося до сесії майже за місяць! Я погана студентка, бо все треба робити в останню ніч).

Але добре.

Кріс Даррен, тепла вода, кіт і повернення на землю.

Люблю вас,

Ваша Дейдаша