Євромайдан: рік по тому

Вітаю вас, дорогі мої читачі. Сьогодні мені хотілось би поділитися певними роздумами, які  останніми днями закрадаються у голову з нагоди річниці Євромайдану. Тема для цього тижня, думаю, банальна. І моя невеличка стаття – роздум буде  як крапля в океані, але висловлюватися потрібно. Навіть, якщо вашу думку можуть оскаржити.

 Досить цікаво спостерігати за тим, як відбувається вшануванням пам’яті  жертв революції  на Батьківщині із закордону, у так званій інформаційній тиші.  Тут можна перепочити від новин, шукати матеріали у закордонних ЗМІ,  розпитувати іноземців про те, як вони ставляться до всіх цих сюжетних перипетій,  розбиратися у тому, що вони думають стосовно всіх подій і подивитися, як вони на них реагують. Підтримка завжди потрібна, якою б вона не була.  

 Звичайно, тяжко згадувати попередній рік,  бо складно усвідомлювати, що Україна зараз топиться у сльозах і крові, а нам усім доводиться брати на себе велику відповідальність за слова і вчинки. За останній час ми, як представники Західної України,  стикатися із людьми, які затято звинувачували Євромайданівців, «нациків» і українських журналістів у подіях, що  зараз відбуваються на Донбасі  і Луганщині.  Кожного разу, коли зав’язувались подібні монологи хотілось змінити тему, бо вступати у розмову із такими людьми абсолютно не було бажання. У результаті все одно ніхто не змінить своєї думки, а всередині  з кожним словом усе більше болить за Небесну Сотню (не одну) і за хлопців на Сході.

Я чудово розумію, що ми не можемо оцінювати ситуацію так, як мешканці  іншої половини країни. Хоча, сьогодні Україна як ніколи єдина, і немає її окремих частин.  Нікому із «западенців» і «бандерівців» не знищували домівки ракетами,  ніхто не стикався з безжальними російськими солдатами або проблемами переселення. Але знаєте, мешканці Заходу ніколи би не кричали:  « Слава Новороссии!».  Чоловіки би не тікали, як щури із приреченого човну.

Повертаючись до теми переселенців,  волонтери розповідали чисельні історії про нескінченні нарікання гостей: «А почему мы должны работать кассирами?» - або ж висловами наступного характеру: «Глупые  бандеровские свиньи, кормят нас, поят. Хорошо у них! Вот скоро все донецкие сюда приедут, и выселим их к чертовой матери!»  Варто лише тільки вийти на вулиці Львова, щоби  почути  подібну неприємність.  Львів’яни у свою чергу прекрасно розуміють, що не всі мешканці Сходу такі, але чи повинні вони розбиратися, хто ворог,  а хто друг?

Також лунає багато невдоволених промов про успішність і забезпеченість наших регіонів. Я абсолютно не розумію, чому.  Львівська область багато років працювала над тим, щоб підняти себе власними силами. Вона не завдячує за це Києву чи президенту. Який би не був пан Садовий, які б звинувачення не лунали в його бік, та він здійснив добротну роботу.  Хто, у свою чергу, заважав працювати політикам над розвитком самоврядування на Сході? Очевидно, ті депутати, які без сорому тягнули фінанси у власну кишеню, будуючи собі щось на зразок Межигір’я.

Та досить говорити про весь цей бруд. Пройшло десять років від Помаранчевої революції і рік від Євромайдану. Що ми маємо у результаті? Війну? Тисячі смертей? Інформаційне протистояння? Розкриття деяких  політичних планів? Насправді втрати жахають, але натомість ми отримали неоціненний подарунок – національно свідоме суспільство. Українці заплатили за нього дорого, та воно того варто. Досить жити, як тварини, за якими наглядає недалекий пастух. Без крові революції не буває.

Я пам’ятаю, як рік тому, окрилені євроінтеграцією, студенти 21 листопада вийшли на вулиці своїх міст, готові кричати про свою позицію на весь світ. Мені глибоко викарбувався тоді діалог із моїм дідом:

-          Я на революцію! Сьогодні ми пікетуємо ЛДОА!

-          Вам лише б на пари не ходити. Нічого з цього не вийде, була вже революція, і що ми отримали? Застуджених і розчарованих людей. Нічого не змінилось, чому ви вирішили, що вас хтось стане слухати?

      Мені ці слова видалися зухвалими, але, знаєте, у правильності своїх вчинків я не сумнівалась ані секунди.  Кожен із нас вірив у те, що наші голоси – це не порожній звук. Ми вийшли задля боротьби і не готові були відступати. Та і дідо згодом змінив свої погляди.

З першого ж дня мені хотілось бути справжнім журналістом, і показувати Україні, що ми підтримуємо Київ. Як би там не було, у мене вийшло!  Репортажні фотографії розносилися львівськими групами у соціальних мережах серед абсолютно незнайомих мені людей немов блискавка.  Так і розпочалися мандрівки львівськими вулицями у пошуках звичайних протестувальників і написання статей. Я думаю, всі пам’ятають проведення непотрібних, але таких символічних заходів. Ніхто не розумів, чого буде вартувати нам підписання угоди з європейськими країнами (на перших етапах це економічні втрати і таке інше), проте кожен відчував внутрішню потребу у тому, щоб висловити  свій протест адресований вже такій остогидлій владі. Але мало хто це усвідомлював до першої крові.

Пам’ятаєте, як ми реагували на перші побиття:  «Як вони можуть це робити?! Який ж це нонсенс?!»  Але вони зробили це. І потім  змогли вбити.

   

Перші побиття в Києві 

Ми разом  із новими друзями тяжко це переживали. Годинами грілися у кав’ярнях, допомагали факультету в організації і висвітленні деяких  подій, знервовано дивилися прямі трансляції  з Верховної Ради, розчаровувалися і зневірювалися у потребі майданів разом із такою вчасно/невчасною  Ліною Василівною та її «Записками українського смамасшедшего», прокидалися зранку і з жахом дивилися новини про побиття студентів, людей;  переказували кошти на рахунок «Громадського Телебачення»,  навіть їздили до Києва (зважаючи на те, як негативно на це реагували батьки),  засинали під удари об залізо і під світло полум’я з екранів з однією думкою у голові: «Господи, нехай сьогодні ніч буде спокійною. Нехай ніхто не постраждає».  

Озираючись назад, я розумію, що не всі епізоди Революції  Гідності однозначні і чіткі. Є багато дивних моментів, які не мають адекватних пояснень або які просто тяжко підставити під реальність.

 Я також можу чесно зізнатися: мені було страшно брати  участь у протестах, бо ніхто не міг передбачити фінал оцієї частини протистояння. Я боялась за життя близьких, за друзів і просто за незнайомих мені людей.

Чого ми досягли? Прогрес є, цьому немає заперечень. Ми почали оцінювати ситуацію тверезо;  побачили, хто наш справжній ворог; дізналися, яким ЗМІ можна довіряти, і хто працює «на замовлення»; а також, що не менш важливо, почали любити один одного і свою країну. Політики тепер знають, що НАРОД їх обирає тимчасово, хоча біля керма залишилися майже ті самі обличчя. Тим не менш, вони зробили висновки, я щиро у це вірю.

 Мені також дивно чути людей, які говорять про неможливість розвитку України, бо: «Де зміни?» Треба працювати над собою, щоб отримати справжній результат. Ніхто за нас це не зробить. Тільки змінюючи себе, своє ставлення до життя, ми зможемо витягти країну із кризи.  

Минулого року був написаний новий розділ новітньої української історії, про який ми вже ніколи не забудемо.  Для нас це не просто сторінки у потертих підручниках. Боротьба ще не закінчилась, лінія вогню досі палає, але тепер це не шини, а міста. Ще є багато роботи, але ми з цим впораємося.