Час минає, ми
змінюємося, підкорюємо нові географічні широти, але сьогодні мені би хотілось привітати
кожного із Вас з річницею нашого чудового товариства. Де би ви не були: в Японії,
у Лондоні, у Києві чи у Львові. Рівно рік тому, я (не буду сором’язливою) познайомила
Вас всіх на таке не характерне свято для
українців - Хеловін. Чесно кажучи, тепер для мене це особливий день. І я абсолютно не шкодую через свої дії. Часом, я
вагалася, думала, що зробила величезну помилку, коли звела Вас усіх, але ні. Ми стали справжньою родиною, хоча часто не
розуміли один одного. Нам було комфортно разом. Настільки, що ми готові були
забути про власну гідність, інших друзів чи термінові справи. Згадайте лише, Соломію із
Тасею, які вічно сварилися і
сперечалися, Стаса, що не міг знайти таємну зброю для досягнення бажаної мети , Тараса, який постійно був
зайнятий і готувався до змагань з луку,
Івана, який підкорював серця наших дівчат і прекрасно співав різних пісень під
гітару, Оленку, що привозила нам японський кокс і азіатський шоколад, Мартусю,
яка вигадувала якісь цікавинки для свят , Ольку, що кожного разу пропускала
всі свята. і мене, що творила багато дурниць і не лишалась на чисельні ночівлі у Лігві. Друзі, тільки Ви змусили мене відчувати
себе живою. Ви найкраще, що у мене колись було.
Уперше я переконалась, що така кількість людей може спілкуватися
між собою і бути близькою один до одного у рівній мірі. Ви навіть не уявляєте, як я сумую за
всіма Вами. Як часто про Вас згадую у холодні вечори у Чехії. Пробачте мені, якщо я Вас колись образила. І я
пробачаю Вас, якщо колись була на вас зла.
Я люблю Вас.
Дякую Вам за все.
Дякую за цей день, рік тому.
Сподіваюсь, більше ми не робитимемо помилок.
Хто б що не казав, але я знаю, що Ви любите кожного, бо є за
що.
Знаєте, а добре, що я розпочала писати історію нашого чудового
товариства задовго до його річниці. Навіть не уявляю, як читається кожен пост
по інший бік екрану, особливо вам, мої дорогі, але мені емоційно він дається дуже
складно. Адже кожен рядок – це окрема історія із своїм підводним камінням. Через певні причини на
Хеловін я не матиму змоги писати, тому сьогодні доведеться закінчити. Мабуть, якби я починала пізніше, то я не
вклалась би у часові межі. Але, до вашої уваги, остання частина мого імпровізованого
літопису.
Фотографії і правда я підібрала влучно:)
Коли ви знаходитеся у різних частинах світу, всі сварки і суперечки
видаються абсолютно незначними, і сум доводить
до межі з безумством. Я завжди була сентиментальною особою, і знала, що почну з постійно згадувати, порівнювати атмосфери
тут (у Чехії) і там (у спогадах). І у ті миті, коли ти жахливо хочеш поговорити
з Тасею про життя, розумієш, що він зараз підкорює столицю. У нього багато
нових знайомих, нові цілі і нове коло інтересів. Хочеш наїстися тостів Джу і закутатися у приємний
на дотик леопардовий плед, але пані Привітність знаходиться у дощовому Лондоні.
Хочеш посидіти з Оленкою у «Дзизі», але
вона працює у Японії і між нами різниця у шість годин. Хочеш послухати Івановго
голосу, але він у Львові… разом із
Тарасовою Басівкою, Мартусіними оригінальними ідеями, Олькиними батлами та
чисельними вечорами зі Стасом.
Але час повертатися до подій, які б я ніколи не хотіла
забути. Отож останньою нашою зупинкою було святкування Потрійного Щастя на
Бандери 9а.
Після цього якось довго ми не могли зібратися докупи, поки
одного разу я не закликала всіх у Шевченківський гай, на мою палко улюблену Точку.
Там ми провели, мабуть цілий день разом. Граючи у карти, фотографуючись і
говорячи… на серйозні теми : )
Плівка
Наступний етап у наших стосунках, який виразився у яскраву
творчість і проект про «Ідеального політика», - зйомки короткометражного фільму на предмет
Технічні ЗМК. Ще одна причина, через котру я люблю своїх друзів – вони завжди
готові допомогти у втіленні певних задумів, без жодних суперечок і вмовлянь. Постійний
брейншторм, нові і свіжі пропозиції зажди допомагають у час кризи. Пам’ятаю,
як ми сиділи із Тасею на горно лижному спуску у Гаю та довго обговорювали
можливі розвитки сценарію. Мені завжди подобались наші приватні розмови, щось в
них таке магічне все ж було.
У результаті, продукт вийшов трішки(?) наркоманським, адже
знімався нашвидкуруч, за тиждень чи два. Кожного дня нові локації, незвичні
кадри та не зовсім адекватні ідеї. Але
тільки ці люди, мабуть так надихають на творчість. У нашій компанії є всі види темпераментів, зовнішності. Тобі
лише варто використати це з розумом. Із ними не страшно помилятися. І що б там не було, але бал ми отримали відмінний.
Старання, безсонні ночі написання віршів, монтування відео перед парами не пройшли
даремно.
Неприємно про це
згадувати, звичайно, але саме тоді наші стосунки почали псуватися через відомі і невідомі нам причини. Ми довго зустрічалися окремо, не бачилися місяцями.
Дача, яку гостинно запропонував відвідати Борис, стала для
нас певною точкою відліку. Вже тоді ми тримались трішки осторонь один одного.
Але тим не менше чудовий відпочинок на природі негласні сварки не зіпсували.
Кожен відірвався, як тільки міг. Навіть,
Бульбік, у якого постійно наші вечірки відбувалися без пригод, відмітився. Та й
як завжди, ваш покірний слуга, заважав усім спати. Місця тієї ночі було, до
речі, дуже мало. Ми з Оленкою ледь влізли між хлопцями на тому величезному
ліжку. І тільки зранку до нас дійшло, що ми могли лягти на іншому!
Зірками ранку, звичайно став Орест із своїми величезними
губами і дерев’яними шкарпетками. Після
першого разу, було вирішено – ми повернемося на дачу в Івана-Франкове ще раз.
День Народження нашої Ольки припав на кінець іспитів. Чесно
кажучи, організація цього свята тривала дуже недовго. Майже за один день ми
змогли зорганізувати костюми із Оперного театру, віднайти потрібні матеріали і
підготувати групу «акторів». Другий квест вийшов для нас набагато легшим і
коротшим, адже місця були розташовані дуже зручно. Завершення офіційної частини на Високому Замку
із голосними криками: «Вітаємо!» і бокалами шампанського допомогло
зорганізувати настрій на цілу ніч. А за
кілька годин до світанку ми всі сиділи на підлозі моєї кухні і вмикали дуже
нехарактерні для нас старі пісні…
Минав час, проходила літня практика, але разом ми так і не
збиралися. Лише друга вечірка у Тернополі знову змогла нас об’єднати. Ми дуже
класно провели час з Валентиною і Соломією біля басейну разом із різноманітними
коктейлями, але після приїзду іншої половини нашої компанії щось пішло не так.
Ніхто не горів бажанням сильно спілкуватися і розважатися. Тому, ніч цю не можна назвати вдалою.
Та ситуація виправилась, коли ми вирішили привітати Тасю із
Днем Народження (три місяці після). Борис люб’язно погодився знову таки
запросити нас до себе на дачу. Оце було дійсно, як у старі добрі часи. Тоді ми підбили багато підсумків, сказали багато слів, які розставили всі крапки
над «і». Це офіційний фінальний акорд. Тільки шкода, що Джу не вдалося тоді приїхати.
Її там дійсно не вистачало. Але, що сталося, то сталося.
Тисячі хвилин у Лігві, сотні прогуляних занять у репетиторів, десятки прогуляних пар, море насолоди і всього дев'ять людей
На цьому, мабуть, варто закінчувати серію повідомлень про
Гарячий Журфак і Ко.
Меланхолія іноді з’являється у ту
мить, коли ти її зовсім не очікуєш. Вона
не завжди доречна, але коли хтось зовсім
ненавмисне і тихенько награє по старих, запилених
струнах спогадів мелодії минулого, немає сил боротися, і ти просто з головою пірнаєш
у вирій емоцій. Зараз, мені здається, саме той момент, коли я маю дописати чергову частину так званого літопису Гарячого Журфаку і Ко.
На скільки ви пам’ятаєте, остання
зупинка нашого потягу була на станції «Новий рік». А далі що, запитаєте? Чисельні посиденьки у Лігві, прогулянки, не
такі вже систематичні посиденьки в «Пузатій хаті» та «Хот кафе», величезна
кількість прогуляних пар і зимова сесія, що супроводжувалася десятками вбивств на
Інститутській. Усе ж, я вважаю, що революція
зробила своє – вона нас з’єднала, скріпила і змусила змінити деякі погляди на
життя. Ми годинами блукали в центрі міста, вивчали розгромлені вщент відділки
міліції та спалені околиці військових частин, спілкувалися із львівським
беркутом і намагалися не зриватися один на одного через постійно наростаючу напругу.
Але головної символічної мети українці таки досягли: тирана повалено. Все потроху стихало, похорон на похороні,
снігові заметілі, вільна пані Ю.
Моральне навантаження новин
змушувало вимикати телевізор, щоб у черговий раз не розплакатися. У лютому, несподівано,
Іван-Данило запропонував відсвяткувати його День Народження в місці не такому
далекому від Львова – Басівці. Для більшості членів нашої компанії дім Тараса
був чимось примарним, лише пунктом призначення, до якого чітко за розкладом
ходять автобуси.
Сталося так, що це була одна з
перших офіційних вечірок, на яку мене відпустили з ночівлею, а все завдяки старанням
власника будинку. Щастить, коли твої батьки довіряють хоч комусь із твоїх
друзів.
Наша невеличка компанія, що
складалась з Марти, Стасіка і мене у той день страждала вдосталь. Перш за все,
подарунок, що ми готували Іванові був готовий лише частково. Знаєте, як завжди це
буває – все робиться в останній момент. По-друге,
неймовірний холод ледь не змусив нас передумати. Ми були за кілька кроків, щоб
розвернутися і розійтись по домах, але врешті-решт автобус (із запізненням на
годину ) таки приїхав. До Тарасового
будинку ми дістатися зовсім замерзлі і розлючені. Після цього випадку Стас
затямив, що іноді варто мене слухати.
Вечір святкування супроводжувався
голосною музикою, beerpong’ом
і великою кількістю неадекватної поведінки і розваг. У той вечір сталося багато дивних і абсолютно нехарактерних
ситуацій, але що вже поробиш. Значить так воно і мало бути.
Іван-Данило був жахливо задоволений
своїм подарунком, особливо тією частиною, що привезла Оленка з Києва.
На ранок ми всі шалено ненавиділи
Лихача за його набридливу пісню про Оленку,
яка згодом перетворилась у повноцінне і неймовірно тепле привітання.
Вертаючись до Львова, межа міста
здавалась лінією занурення у повсякденність, турботи і шалений ритм.
Лютий ми провели відносно
спокійно, хіба всі дуже сумували за нашою моделькою, яка полишила нас і поїхала заробляти
гроші у далеку та прекрасну Японію. Але
найбільше за останній місяць зими мені запам’ятався День Святого Валентина, який
ми відсвяткували у Лігві. Саме той день був створений для Джу і Тасі, тому
що так палко і пристрасно кульками при мені ще ніхто не бився.
Та найскладніший час для всіх нас
- це, безумовно, березень. Чому? Бо аж четверо людей народилося у цей місяць.
Тож історія продовжується другими відвідинами Басівки. Не знаю, як після
першого разу батьки Тараса дозволили нам знову з’явитися на порозі їх хати, але
все ж таки це сталося. На скільки я пам’ятаю, тоді нас було набагато більше, ніж завжди. До нас нарешті доєднався Пристацький (що
постійно пропускав вечірки з ночівлею), Соломія, а також Фесрнюсю…. (добре)
Остап і Кіндер. Ніч тоді видалась і правда гарячою, варто тільки згадати кількість
тестостерону в Бубліковій кімнаті (так, я говорю про напівоголені тіла, які з
великим задоволенням знімала Мартуся на планшет і які так само палко терлися біля
мене). Та, мабуть, розвагою вечора для нас став потішний Тася, що встиг
наробити багато галасу, провести піар акцію Тараса перед його батьками, заснути
і отримати величезну кількість укусів від пані Джуровської. Хоча не він один
постраждав від її гострих зубів.
Щодо подарунка, то він, як на
мене, був досить практичним - телефон Sigma (якщо хтось не знає –
це щось на зразок старої нокії; ним можна навіть забити, якщо дуже постаратися). Лягати спати у ту ніч
було досить небезпечно, адже той, хто засинав відразу був розмальований, отож
цілу ніч я провела на подвір’ї разом з Тарасом.
Наступним уродинником була я, та розповідати майже немає про що. Я
отримала свої подарунки і тішилась як дурна.
Після мене у списку Днів народжень
стояла Марта. Ми мали величезну проблему з тим, щоб придумати їй подарунок.
Саме Стаканова постійно подавала креативні ідеї і втілювала їх у життя, але все
ж таки я впоралась із цим надскладним завданням і за ніч майстерно склеїла 10
(якщо мені не зрадує пам'ять) шматочків торта.
Найскладнішою, але у той самий
час найемоційнішою подією для нас став квест, що ми підготували для Оленки.
Загальна його тривалість, мабуть, 12 годин. Саме стільки часу нам знадобилося
на те, щоб:
-навчити жіночку у їдальні факультету
журналістики говорити англійською;
-навчити мене рахувати номери будинків;
-запакувати клейкою стрічкою всі подарунки;
-зіграти в підставну мафію і змусити Оленку її
ПЕРЕСЛІДУВАТИ;
-порахувати цукор, понявкати і написати про нас
всіх вірш;
-проїхатися з Тарасами у трамваї під пісню «Шарік,
я как і ти бил на цєпі»
-вилізти до височезної труби за листом;
-врятувати Джу;
-вислухати пісню, яку написали наші хлопці;
- викрасти
Оленку і подарувати їй нашу величезну фотографію;
-Тощо
Говорити про це можна
багато, але фотографії і відео зроблять це набагато краще за мене.
У кінці місяця на нас чекала величезна подія – святкування «Потрійного
щастя» на Бандери 9а. І знаєте що? «Все, чого я не пам’ятаю, я не робила,» -
сказала одна розумна дівчина. Від коментарів я утримаюсь, адже кому потрібно,
той і так все знає. Після Бандери, мабуть, і почались всі наші проблем, але
знаєте, було направду весело.
