Меланхолія іноді з’являється у ту
мить, коли ти її зовсім не очікуєш. Вона
не завжди доречна, але коли хтось зовсім
ненавмисне і тихенько награє по старих, запилених
струнах спогадів мелодії минулого, немає сил боротися, і ти просто з головою пірнаєш
у вирій емоцій. Зараз, мені здається, саме той момент, коли я маю дописати чергову частину так званого літопису Гарячого Журфаку і Ко.
На скільки ви пам’ятаєте, остання
зупинка нашого потягу була на станції «Новий рік». А далі що, запитаєте? Чисельні посиденьки у Лігві, прогулянки, не
такі вже систематичні посиденьки в «Пузатій хаті» та «Хот кафе», величезна
кількість прогуляних пар і зимова сесія, що супроводжувалася десятками вбивств на
Інститутській. Усе ж, я вважаю, що революція
зробила своє – вона нас з’єднала, скріпила і змусила змінити деякі погляди на
життя. Ми годинами блукали в центрі міста, вивчали розгромлені вщент відділки
міліції та спалені околиці військових частин, спілкувалися із львівським
беркутом і намагалися не зриватися один на одного через постійно наростаючу напругу.
Але головної символічної мети українці таки досягли: тирана повалено. Все потроху стихало, похорон на похороні,
снігові заметілі, вільна пані Ю.
Моральне навантаження новин
змушувало вимикати телевізор, щоб у черговий раз не розплакатися. У лютому, несподівано,
Іван-Данило запропонував відсвяткувати його День Народження в місці не такому
далекому від Львова – Басівці. Для більшості членів нашої компанії дім Тараса
був чимось примарним, лише пунктом призначення, до якого чітко за розкладом
ходять автобуси.
Сталося так, що це була одна з
перших офіційних вечірок, на яку мене відпустили з ночівлею, а все завдяки старанням
власника будинку. Щастить, коли твої батьки довіряють хоч комусь із твоїх
друзів.
Наша невеличка компанія, що
складалась з Марти, Стасіка і мене у той день страждала вдосталь. Перш за все,
подарунок, що ми готували Іванові був готовий лише частково. Знаєте, як завжди це
буває – все робиться в останній момент. По-друге,
неймовірний холод ледь не змусив нас передумати. Ми були за кілька кроків, щоб
розвернутися і розійтись по домах, але врешті-решт автобус (із запізненням на
годину ) таки приїхав. До Тарасового
будинку ми дістатися зовсім замерзлі і розлючені. Після цього випадку Стас
затямив, що іноді варто мене слухати.
Вечір святкування супроводжувався
голосною музикою, beerpong’ом
і великою кількістю неадекватної поведінки і розваг. У той вечір сталося багато дивних і абсолютно нехарактерних
ситуацій, але що вже поробиш. Значить так воно і мало бути.
Іван-Данило був жахливо задоволений
своїм подарунком, особливо тією частиною, що привезла Оленка з Києва.
На ранок ми всі шалено ненавиділи
Лихача за його набридливу пісню про Оленку,
яка згодом перетворилась у повноцінне і неймовірно тепле привітання.
Вертаючись до Львова, межа міста
здавалась лінією занурення у повсякденність, турботи і шалений ритм.
Лютий ми провели відносно
спокійно, хіба всі дуже сумували за нашою моделькою, яка полишила нас і поїхала заробляти
гроші у далеку та прекрасну Японію. Але
найбільше за останній місяць зими мені запам’ятався День Святого Валентина, який
ми відсвяткували у Лігві. Саме той день був створений для Джу і Тасі, тому
що так палко і пристрасно кульками при мені ще ніхто не бився.
Та найскладніший час для всіх нас
- це, безумовно, березень. Чому? Бо аж четверо людей народилося у цей місяць.
Тож історія продовжується другими відвідинами Басівки. Не знаю, як після
першого разу батьки Тараса дозволили нам знову з’явитися на порозі їх хати, але
все ж таки це сталося. На скільки я пам’ятаю, тоді нас було набагато більше, ніж завжди. До нас нарешті доєднався Пристацький (що
постійно пропускав вечірки з ночівлею), Соломія, а також Фесрнюсю…. (добре)
Остап і Кіндер. Ніч тоді видалась і правда гарячою, варто тільки згадати кількість
тестостерону в Бубліковій кімнаті (так, я говорю про напівоголені тіла, які з
великим задоволенням знімала Мартуся на планшет і які так само палко терлися біля
мене). Та, мабуть, розвагою вечора для нас став потішний Тася, що встиг
наробити багато галасу, провести піар акцію Тараса перед його батьками, заснути
і отримати величезну кількість укусів від пані Джуровської. Хоча не він один
постраждав від її гострих зубів.
Щодо подарунка, то він, як на
мене, був досить практичним - телефон Sigma (якщо хтось не знає –
це щось на зразок старої нокії; ним можна навіть забити, якщо дуже постаратися). Лягати спати у ту ніч
було досить небезпечно, адже той, хто засинав відразу був розмальований, отож
цілу ніч я провела на подвір’ї разом з Тарасом.
Наступним уродинником була я, та розповідати майже немає про що. Я
отримала свої подарунки і тішилась як дурна.
Після мене у списку Днів народжень
стояла Марта. Ми мали величезну проблему з тим, щоб придумати їй подарунок.
Саме Стаканова постійно подавала креативні ідеї і втілювала їх у життя, але все
ж таки я впоралась із цим надскладним завданням і за ніч майстерно склеїла 10
(якщо мені не зрадує пам'ять) шматочків торта.
-
навчити жіночку у їдальні факультету
журналістики говорити англійською;
-
навчити мене рахувати номери будинків;
-
запакувати клейкою стрічкою всі подарунки;
-
зіграти в підставну мафію і змусити Оленку її
ПЕРЕСЛІДУВАТИ;
-
порахувати цукор, понявкати і написати про нас
всіх вірш;
-
проїхатися з Тарасами у трамваї під пісню «Шарік,
я как і ти бил на цєпі»
-
вилізти до височезної труби за листом;
-
врятувати Джу;
-
вислухати пісню, яку написали наші хлопці;
-
викрасти
Оленку і подарувати їй нашу величезну фотографію;
-
Тощо
Говорити про це можна
багато, але фотографії і відео зроблять це набагато краще за мене.
У кінці місяця на нас чекала величезна подія – святкування «Потрійного
щастя» на Бандери 9а. І знаєте що? «Все, чого я не пам’ятаю, я не робила,» -
сказала одна розумна дівчина. Від коментарів я утримаюсь, адже кому потрібно,
той і так все знає. Після Бандери, мабуть, і почались всі наші проблем, але
знаєте, було направду весело.
 |
| Ми досі не знаємо, хто це |
Іноді сумую за вами, придурки.
І дуже вас люблю
Чекайте на третю частину.
Ваша ДейДаша
Немає коментарів:
Дописати коментар