Вітаю! Тебе пошили у дурні

   

Зараз суспільство масово перебуваємо у стані меланхолійного сп’яніння.  Знаєте, а у нас усе, насправді, чудово. Просто стереотип засів десь глибоко у  людському генетичному кодові.  Хтось в голові  голосом твоїх пращурів  впевнено повторює:  «Осінню ніколи не буває добре.  Змирися з тим, чорт забирай. Пройде кілька місяців і свята. Знов іграшки, разові і обов’язкові подарунки. Так буде завжди». І що?  Піддатися? Мабуть, це  найкращий варіант, щоб потім не розгрібати нову торбу, невідомо звідки з’явившихся,  проблем.

Апатія, як добра подруга,  сьогодні збирає разом із тобою з вологої землі, засланікалюжами,  оксамитові, яскраво-коричневі каштани. Ще трішки і їх знов не буде. В вікно систематично гупає вітер. Не звично.

Хочеться відкрити його і гукнути  так голосно, щоб почули навіть кішки, які ховаються в холодних і мерзотних під’їздах поряд із безпритульними.  Але робити цього не варто. Теплий полон ковдри, телефону з новими повідомленнями  (х8) та люблячої подушки можна проміняти лише на прогулянки парком. На самоті.  Тільки в такі моменти, останнім часом, з’являється посмішка.  

Знов щось незрозуміле гризе і обтяжує  маленьку голівоньку. Батьки і вчителі завжди казали, що вона в тебе світла. Але ось тепер думки там зовсім не про райдужне майбутнє, скоріше, це якійсь фільм жахів, заснований на реальних подіях. Де ти відчуваєш себе головним злодієм, який рано чи пізно попадеться за свої бруднющі справи.  А дощ  та старий приятель вітер змушують  волосся перетворюватися на копну волого сіна. Почасти, неприємне відчуття. Проте, стерпіти та звикнути  досить легко.  Згодом, не хочеться навіть укривати голову капюшоном. Та й сенсу ніякого немає, коли пальто мокре наскрізь.

Життя схоже на фотокартки Рібу.

А у грудях несамовитий біль. Ні, це не якась життєва трагедія.  Просто тупий біль невідомого походження. Чи то від перенапруження серце простромлює, чи то, може, і не серце. Та й добре, якби це виявилось так. До лікаря йти немає бажання.  Відвідаю його і що? Однією проблемою стане менше?

Люди далеко. Твої люди. Немає змоги бачити їх так само часто,я к раніше. Кожен має свої крайнощі. Моя крайність – мовчати та розставляти впевнені крапки, погано пишучою, чорною ручкою. Має бути хоча б щось корисне від того клятого похолодання ?!  Тільки зараз рука може піднятися і видалити непотрібні старі фотографії, повідомлення  та записи на стіні в соціальних мережах. Чума сучасників, залежати від таких дурних речей, що поробиш?

Навіть музику послухати нормально не дозволяють умови, хоча, чути людські голоси зараз гидко. Краще нехай вже це буде похлюпування чобіт чи швидко їдучий трамвай, ніж записи «мертвих» голосів.

Впізнаєш  себе? Або ні. Що казати, в кожного свої крайнощі. Але якщо ти зараз сумуєш, вітаю, осінь пошила тебе у дурні.

У меня было много имен

Доброй ночи, дорогой мой читатель. Надеюсь, у тебя все отлично.  Вот и прошли первые две недели учёбы. Кого-то ждут семестровые контрольные работы, кого-то  ЗНО или сессия, но вопрос ко всем вам у меня один: вы верите в сказки?

Мало кому, особенно взрослым, нравится читать про выдуманные миры, в которых всё заканчивается слащавым хеппи-эндом.

«Это не реалистично! – скажете кто-то из вас, -  Такого не может быть! Это всё для глупых детей, которые верят в небылицы!»  Проще говоря, нет интриги, трагедии, слишком уж  хорошо развиваются события.  Но скажите мне, а не хотелось бы вам случайно попасть в какой-то выдуманный , лучший мир?

Как тебе, читатель, известно,  во Львове проходит «20 форум издателей».  Ежегодное событие, от которого все книгоманы и книжколюбы в огромнейшем экстазе.

Сегодня, когда я бродила между стендами различных украинских изданий, внезапно мой взгляд уперся в «Ходячий замок Хоула».  К огромному сожалению, в моей скромной библиотеке этой книги нет,  но я очень рада, что как-то приходилось читать  этот шедевр.  Знаете, редко бывает  такое ощущение, когда  от искренности и чистоты слов или надежд героев на душе становится очень тепло. Как будто кто-то очень крепко тебя обнял и долго не отпускает.

Ты забываешь про проблемы реальной жизни, есть только Кальцифер, София и непревзойденный маг, волшебник, трус, а так же ловелас – Хоул. Тебя,  разве что,  может потревожить скрип ворот за окном, который заставляет вздрогнуть от неожиданности.  

Мне кажется, Хаяо Миядзаки не даром выбрал эту книгу для экранизации.  В ней есть что-то такое, что навсегда засядет где-то глубоко-глубоко в сердце читателя или, по крайней мере, его голове.

Люди разные, их поступки так же, но доброта никогда никому не будет чужда.

Очень надеюсь,  завтра у меня получится  вспомнить, где находиться стенд с «Ходячим замком», и я смогу купить это светлое произведение.

Люблю тебя, мой дорогой читатель.

Береги своего Калицифера.

Твоя ДейДаша

Р.S. Про форум буду писать, скорее всего в воскресенье

Чтобы было

Ворон

Как-то в полночь, в час угрюмый, полный тягостною думой,
Над старинными томами я склонялся в полусне,
Грезам странным отдавался, - вдруг неясный звук раздался,
Будто кто-то постучался - постучался в дверь ко мне.
"Это, верно, - прошептал я, - гость в полночной тишине,
Гость стучится в дверь ко мне".

Ясно помню... Ожиданье... Поздней осени рыданья...
И в камине очертанья тускло тлеющих углей...
О, как жаждал я рассвета, как я тщетно ждал ответа
На страданье без привета, на вопрос о ней, о ней -
О Леноре, что блистала ярче всех земных огней, -
О светиле прежних дней.

И завес пурпурных трепет издавал как будто лепет,
Трепет, лепет, наполнявший темным чувством сердце мне.
Непонятный страх смиряя, встал я с места, повторяя:
"Это только гость, блуждая, постучался в дверь ко мне,
Поздний гость приюта просит в полуночной тишине -
Гость стучится в дверь ко мне".

"Подавив свои сомненья, победивши спасенья,
Я сказал: "Не осудите замедленья моего!
Этой полночью ненастной я вздремнул, - и стук неясный
Слишком тих был, стук неясный, - и не слышал я его,
Я не слышал..." Тут раскрыл я дверь жилища моего:
Тьма - и больше ничего.

Взор застыл, во тьме стесненный, и стоял я изумленный,
Снам отдавшись, недоступным на земле ни для кого;
Но как прежде ночь молчала, тьма душе не отвечала,
Лишь - "Ленора!" - прозвучало имя солнца моего, -
Это я шепнул, и эхо повторило вновь его, -
Эхо - больше ничего.

Вновь я в комнату вернулся - обернулся - содрогнулся, -
Стук раздался, но слышнее, чем звучал он до того.
"Верно, что-нибудь сломилось, что-нибудь пошевелилось,
Там, за ставнями, забилось у окошка моего,
Это - ветер, - усмирю я трепет сердца моего, -
Ветер - больше ничего".

Я толкнул окно с решеткой, - тотчас важною походкой
Из-за ставней вышел Ворон, гордый Ворон старых дней,
Не склонился он учтиво, но, как лорд, вошел спесиво
И, взмахнув крылом лениво, в пышной важности своей
Он взлетел на бюст Паллады, что над дверью был моей,
Он взлетел - и сел над ней.

От печали я очнулся и невольно усмехнулся,
Видя важность этой птицы, жившей долгие года.
"Твой хохол ощипан славно, и глядишь ты презабавно, -
Я промолвил, - но скажи мне: в царстве тьмы, где ночь всегда,
Как ты звался, гордый Ворон, там, где ночь царит всегда?"
Молвил Ворон: "Никогда".

Птица ясно отвечала, и хоть смысла было мало.
Подивился я всем сердцем на ответ ее тогда.
Да и кто не подивится, кто с такой мечтой сроднится,
Кто поверить согласится, чтобы где-нибудь, когда -
Сел над дверью говорящий без запинки, без труда
Ворон с кличкой: "Никогда".

И взирая так сурово, лишь одно твердил он слово,
Точно всю он душу вылил в этом слове "Никогда",
И крылами не взмахнул он, и пером не шевельнул он, -
Я шепнул: "Друзья сокрылись вот уж многие года,
Завтра он меня покинет, как надежды, навсегда".
Ворон молвил: "Никогда".

Услыхав ответ удачный, вздрогнул я в тревоге мрачной.
"Верно, был он, - я подумал, - у того, чья жизнь - Беда,
У страдальца, чьи мученья возрастали, как теченье
Рек весной, чье отреченье от Надежды навсегда
В песне вылилось о счастьи, что, погибнув навсегда,
Вновь не вспыхнет никогда".

Но, от скорби отдыхая, улыбаясь и вздыхая,
Кресло я свое придвинул против Ворона тогда,
И, склонясь на бархат нежный, я фантазии безбрежной
Отдался душой мятежной: "Это - Ворон, Ворон, да.
Но о чем твердит зловещий этим черным "Никогда",
Страшным криком: "Никогда".

Я сидел, догадок полный и задумчиво-безмолвный,
Взоры птицы жгли мне сердце, как огнистая звезда,
И с печалью запоздалой головой своей усталой
Я прильнул к подушке алой, и подумал я тогда:
Я - один, на бархат алый - та, кого любил всегда,
Не прильнет уж никогда.

Но постой: вокруг темнеет, и как будто кто-то веет, -
То с кадильницей небесной серафим пришел сюда?
В миг неясный упоенья я вскричал: "Прости, мученье,
Это бог послал забвенье о Леноре навсегда, -
Пей, о, пей скорей забвенье о Леноре навсегда!"
Каркнул Ворон: "Никогда".

И вскричал я в скорби страстной: "Птица ты - иль дух ужасный,
Искусителем ли послан, иль грозой прибит сюда, -
Ты пророк неустрашимый! В край печальный, нелюдимый,
В край, Тоскою одержимый, ты пришел ко мне сюда!
О, скажи, найду ль забвенье, - я молю, скажи, когда?"
Каркнул Ворон: "Никогда".

"Ты пророк, - вскричал я, - вещий! "Птица ты - иль дух зловещий,
Этим небом, что над нами, - богом, скрытым навсегда, -
Заклинаю, умоляя, мне сказать - в пределах Рая
Мне откроется ль святая, что средь ангелов всегда,
Та, которую Ленорой в небесах зовут всегда?"
Каркнул Ворон: "Никогда".

И воскликнул я, вставая: "Прочь отсюда, птица злая!
Ты из царства тьмы и бури, - уходи опять туда,
Не хочу я лжи позорной, лжи, как эти перья, черной,
Удались же, дух упорный! Быть хочу - один всегда!
Вынь свой жесткий клюв из сердца моего, где скорбь - всегда!"
Каркнул Ворон: "Никогда".

И сидит, сидит зловещий Ворон черный, Ворон вещий,
С бюста бледного Паллады не умчится никуда.
Он глядит, уединенный, точно Демон полусонный,
Свет струится, тень ложится, - на полу дрожит всегда.
И душа моя из тени, что волнуется всегда.
Не восстанет - никогда!

(1894)

Перевод К. Бальмонта

Знаю vs. Хочу

                                                  Присвячую людині, яка має той самий соціотип, що й Юнг ;)

Кожного ранку в моїй голові виникає своя історія, яка починається словами: «Якби ж то…». Зазвичай усі найсміливіші бажання на хвилину чітко з’являться десь у глибинах свідомості,  і на деякий час  я захлинаюся у хвилях довгоочікуваної ейфорії.  Проте через мить приходить гірке усвідомлення: «Цього ніколи не буде. На це здатна лише твоя фантазія.»

І тоді ти розумієш, що бажання дуже рідко перетворюються на реальність. Я не знаю, чи  кожен щохвилинно моделює у себе в голові  різноманітні ситуації, але в мене цей процес відбувається саме так. Тобто, спочатку я можу розмовляти з одним старим другом, сидячи в кафе, і  раптом, у ту саму секунду,  вже говоритиму про почуття з людиною з іншого міста, лежачи на канапі.  
У той момент, коли я побачила картинку із очікуваним розвитком подій, приходить  розуміння, що на такому результаті можна поставити хрест. Ти сам все зіпсував, передбачивши його.  Нічого ніколи не можна передбачати!  Проаналізувавши особистість, із якою ти входиш в контакт, подію… Все одно на тебе чекає невдача.  І щоб не розчаровуватися, я просто припиняю думати про подібні речі. Голова стає набагато легшою,  без зайвих проблем, які ти сам собі створюєш. Інша справа, що ти боїшся втілити найінтимніші бажання у життя.

Але є одне відчуття, яке я можу порівняти, мабуть,  лише із шостим чуттям. Це огидне слово «знаю». 

Наприклад, виходиш ти з хати. Злющий  такий,  з червоним писком, геть нікого бачити не бажаєш, а особливо того, на кого сердитий.  І тут тобі в голові щось клацає: «Сьогодні в центрі ти побачиш ЮЗЕРНЕЙМ. І ти це ЗНАЄШ.»

 У голові знов лунає різноманітна лайка (трьома мовами щонайменше). І знаєш що, друже?  Все відбувається  саме так, як тобі десть там клацнуло у підсвідомості. Чому знання домінують над бажаннями?  

Слід також пам’ятати про боротьбу знань та бажань. Знання можна розглядати  як ознайомлення із нормами моралі, а бажання як виконання певних антисоціальних вчинків. Внутрішній звір, який прагне вирватися на волю, простіше кажучи.  Шкода, що не кожен здатен його випустити.

Любий друже, до чого я вела. Не тримай свого звіра в клітці, тримай замкненими свої найпотаємніші бажання.

Твоя

ДейДаша

Відповіді

Хотіла я сьогодні написати щось  відверте і огидне,  але не виходить. Образи, що вимальовувалися цілий день зараз загасли і не бажають про себе нагадувати.

Осінь. Привіт, ми сумували за тобою, давно не бачились. Будеш цього року знущатися з мене? Чи зробиш щасливою, раз на сто років?  Відверто кажучи, восени ніколи не буває добре. Завжди якісь тотальні розчарування  (хоча з розкладом пар мені шалено пощастило) в людях.

Добре те, що Сартр підходить під вологий та  меланхолійний настрій. В мене червоніють щоки і паморочиться в голові. Мабуть, якась падлюка злісно мене матюкає і ненавидить. Тобі також привіт.  

Призову каву із попереднього повідомлення я мала велике задоволення вчора розпити разом із Дарієм.   Давно вже не мала таких приємних посиденьок під кривою липою.  Дякую за гарно проведений час.  

Розмови про моралістів, «так треба» і обов’язки змушують мене останнім часом багато думати. Бо я граю за правилами суспільства, які мені бридкі.  

Треба ненавидіти.

Треба захищатися.

Треба забути.

Не треба знов робити перших кроків  назустріч.

Чому так тяжко бути відвертим із собою? Через те, що твою відвертість ніхто не оцінить. Навіть ти сам. Скажи все, що в тебе на душі друзям, коханим. Їм байдуже, вони розсміються тобі в обличчя і з чим ти залишишся?  Всі давно про все забули і не хочуть рухатись .  Н і к у д и.   Краще брехати і отримувати від цього ілюзорне, але задоволення.

Літо завершилося. Розпалася нова «компанія». Не бути нам в такому складі на баскетболі, не ходити так само гуляти. Люди міняються і знаходять нові цілі. Мушле, ти де, я за тобою сумую?

Отже повернемося до кави. Приблизно п’ять людей намагалися виграти мій скромний приз, але здогадатися, де брехня – не вдалося нікому. Розбираємо. 

1.       «Причиною вибору подібного створіння стала його самотність та виваженість» - ця «самотність» і є брехнею. Кит став символом через пісні, які я слухала останнім часом.

2.       «Я вважаю, не можна закриватися у собі» - якщо  я не помиляюсь, хтось писав про це в коментарях. Людино, знімаю перед тобою капелюха. Ти абсолютно права. Я підтримую таких людей. Згадайте, як часто мені самій доводилося ховатися у мушлю під час сварок чи поганого настрою.

3.       «Не шкодувати за минулим » - усе брехня, всі здогадалися.

4.       «Важливі бажання тільки близьких, на свої варто  забити» - я вважаю, що подібний підхід до справи неправильний. Хоча, постійно так роблю.

5.       «Це не через власний егоїзм» -  саме через егоїзм я хотіло приємно провести час. І мені це вдалося. 

Робимо висновки, як добре ти знаєш мене, любимий читачу?

Починай осінь.  Починай (продовжуй) свої історії. Слухай.

На моєму телефоні занадто мало пам’яті. Сідаю виділяти фотокартки.

Мені набридли ці війни і ламання іграшок.

Я хочу ніжності

З першим днем двітисячітринадцятої  осені

Твоя

ДейДаша