Зараз суспільство масово перебуваємо у стані меланхолійного
сп’яніння. Знаєте, а у нас усе,
насправді, чудово. Просто стереотип засів десь глибоко у людському генетичному кодові. Хтось в голові голосом твоїх пращурів впевнено повторює: «Осінню ніколи не буває добре. Змирися з тим, чорт забирай. Пройде кілька
місяців і свята. Знов іграшки, разові і обов’язкові подарунки. Так буде
завжди». І що? Піддатися? Мабуть,
це найкращий варіант, щоб потім не
розгрібати нову торбу, невідомо звідки з’явившихся, проблем.
Апатія, як добра подруга,
сьогодні збирає разом із тобою з вологої землі, засланікалюжами, оксамитові, яскраво-коричневі каштани. Ще
трішки і їх знов не буде. В вікно систематично гупає вітер. Не звично.
Хочеться відкрити його і гукнути так голосно, щоб почули навіть кішки, які ховаються
в холодних і мерзотних під’їздах поряд із безпритульними. Але робити цього не варто. Теплий полон
ковдри, телефону з новими повідомленнями
(х8) та люблячої подушки можна проміняти лише на прогулянки парком. На
самоті. Тільки в такі моменти, останнім
часом, з’являється посмішка.
Знов щось незрозуміле гризе і обтяжує маленьку голівоньку. Батьки і вчителі завжди
казали, що вона в тебе світла. Але ось тепер думки там зовсім не про райдужне
майбутнє, скоріше, це якійсь фільм жахів, заснований на реальних подіях. Де ти
відчуваєш себе головним злодієм, який рано чи пізно попадеться за свої бруднющі
справи. А дощ та старий приятель вітер змушують волосся перетворюватися на копну волого сіна.
Почасти, неприємне відчуття. Проте, стерпіти та звикнути досить легко.
Згодом, не хочеться навіть укривати голову капюшоном. Та й сенсу ніякого
немає, коли пальто мокре наскрізь.
Життя схоже на фотокартки Рібу.
А у грудях несамовитий біль. Ні, це не якась життєва
трагедія. Просто тупий біль невідомого
походження. Чи то від перенапруження серце простромлює, чи то, може, і не
серце. Та й добре, якби це виявилось так. До лікаря йти немає бажання. Відвідаю його і що? Однією проблемою стане
менше?
Люди далеко. Твої люди. Немає змоги бачити їх так само
часто,я к раніше. Кожен має свої крайнощі. Моя крайність – мовчати та
розставляти впевнені крапки, погано пишучою, чорною ручкою. Має бути хоча б
щось корисне від того клятого похолодання ?!
Тільки зараз рука може піднятися і видалити непотрібні старі фотографії,
повідомлення та записи на стіні в соціальних
мережах. Чума сучасників, залежати від таких дурних речей, що поробиш?
Навіть музику послухати нормально не дозволяють умови, хоча,
чути людські голоси зараз гидко. Краще нехай вже це буде похлюпування чобіт чи
швидко їдучий трамвай, ніж записи «мертвих» голосів.
Впізнаєш себе? Або
ні. Що казати, в кожного свої крайнощі. Але якщо ти зараз сумуєш, вітаю, осінь
пошила тебе у дурні.
Немає коментарів:
Дописати коментар