Some Kind of Top

Вітаю вас, любі мої читачі. Давно ми не зустрічалися з вами на сторінках цього блогу, але пояснення моєї пасивності просте: я щаслива і не маю часу на писанину. Насправді, в мене в голові часто лунали уривки повідомлень про подорожі чи результати певної творчої діяльності, та втілити їх у реальність руки  так і не доходили. Ви знаєте, що вже протягом чотирьох чи п’яти років я аналізую події, які трапились у моєму житті, і дякую всім за чудовий час.  Мабуть, 2015 стане виключенням і форма мого стандартного  допису зміниться (структуризація наше все!). Сьогодні мені захотілось зробити своєрідний "топ" різноманітних цікавинок, які мали місце у моєму житті на які я натрапляла протягом останнього року. Що ж, розпочнемо!

Люди року

Я завжди з ніжністю і повагою ставилась до людей, які з різних причин ставали для мене близькими. Витримати мій характер дуже непросте завдання, проте особи, яких я тут згадаю, змогли це зробити і навіть більше, полюбили мене. У 2015 році коло мого спілкування помітно зменшилось, бо після Чехії через великий список причин не вдалося відновити зв’язок зі старими приятелями. Натомість я  відкрила для себе тві-спільноту, іноземців і українців, з якими випадково нас зводила доля. Дякую, за те, що ви були у цьому році і бажаю вам багато щастя. Градація у списку ніяк не впливає на значущість людей, тому не ображайтеся, якщо раптом знайдете себе у кінці списку!

Соля

Цікаво, що я не можу назвати її людиною виключно останнього року. На нашу міцну дружбу, звичайно, вплинуло життя у Чехії. Після того, як ти ділиш півроку кімнату з однією людиною, ви або посваритися і ніколи не захочете один одного бачити (привіт Чапелька і Стас), або станете близькими друзями. Я дякую тобі, що протягом останнього року ти була поряд зі мною і ділила переживання та подорожі Україною. Сподіваюсь, що на цьому наше спілкування не закінчиться. Бажаю тобі, щоб всі твої плани втілилися у реальність. Вдало тобі захистити диплом і з’їздити у Варшаву. А, і ще дуже шкода, що я не зможу познущатися з тебе на випускному.

Джу, Оленка і Мартуха

От як би я хотіла вас усіх розділити і написати багато про кожного окремо, але ви для мене завжди залишитеся прекрасним Гарячим журфаком. Тільки ви мотивували мене ходити до університету, бо з вами можна було гарно провести час. Я дуже втішена, що ми всі цього року змогли досягти своїх цілей. Нас, знову ж таки, розкидало по всьому світі, тим не менше, кожен на своєму місці. Хоча останнім часом спільні зустрічі бувають коротенькими,  але від того  вони безцінні. Я хочу щоб у кожної з вас все було чудово.

Джу, ми завжди любитимемо твою привітність. Знай, що мої ліжка і подушки завжди готові прийняти тебе. Сподіваюсь, тобі вдасться зробити правильний вибір у всіх суперечливих питаннях. Яким би він не був, він твій. А ти собі шкоди точно не наробиш.

Мартуха, бажаю тобі приємних моментів з твоїм Джеймі Ланістером і багато-багато любові. Працюй, вдосконалюйся і тікай. У тебе є всі шанси.

Оленка, шкода, що ми так довго не побачимося, але тримайся там. Ти в нас велика молодець і маєш все подолати. Навіть, якщо буде тяжко, знай, що десь там є маленька Даша, яка думає про тебе і завжди з тобою.     

Колись ми заробимо багато грошей і викупимо Лігво.

Віка

Одна з тих небагатьох ниточок, які поєднують мене з гімназійними роками. Ти знаєш, що я сильно тебе люблю і хочу, щоб все у тебе склалося, якнайкраще.  Навіть якісь маленькі дрібнички не мають тебе зупиняти. Ти хороша людина, в якої все повинно бути чудово. Інші варіанти навіть не розглядаються. Не зважай на чужу думку, роби так, як хочеш. Бажаю тобі багато чудових костюмів, адекватних викладачів і наснаги.

Паша

Тобі пощастило опинитися у квітнику. Якось так вийшло, що ти зараз єдиний хлопець, з яким в мене такі класні стосунки. Хоч ти і називаєш мене куркою, час від часу знущаєшся, але я вдячна, що ти є в моєму житті. Ти такий собі стабілізатор. Я бажаю тобі, так само як і Віці, менше неадеквату в університеті (чомусь у  всіх математиків з тим проблеми) і якогось терпіння, мабуть. Щоб далі міг мене витримувати.

Я перепрошую, якщо когось раптом забула, але не повинна була би. Одну людину я тут не написала свідомо, бо слова, якими  треба описувати мою вдячність за те, що вона з’явилась у моєму житті, ще не вигадали. Та й це надто особисто.

Дякую також дівчатам з журфаку, Стасіку,  Лихачу, окремим іноземцям, Соліній Насті, Валадіку, Неджу та багатьом іншим, хто приносить мені радість і час  від часу нагадує про себе.

Не думайте, що я забула про своїх батьків і малу. Я за вами дуже сумую і сподіваюсь, що ми зовсім скоро побачимось. Все буде добре! Ми разом і все зможемо!

  

Подорожі року

Минуле літо мене відверто потішило на пригоди Україною. Подорожі Європою дали свої плоди. Хоч ми не так багато де і були, проте змогли відкрити для себе нові красоти, які мотивують рухатися далі.

Говерла і Чорнагора  

Знаєте, цього літа у мене було багато гір. Не думала, що після підйому на Говерлу, я знову повернуся на українського гіганта за кілька тижнів, але за інших обставин, і буду люто ненавидіти туристів, які відвідують вершину з легкими сумками. Про першу вилазку ви можете почитати на Лінії Кармана, а ось другу подорож я не описувала. Ганьба мені.

Похід Чорногірським хребтом тривав 4 дні. Я була у компанії чужих мені людей, трохи гальмувала групу, але я хочу ще! Особисто для мене, маршрут був тяжкий. Наплічники,  скелясті підйоми до вершин, вода зі струмочків, багато гір-двотисячників. Кілька разів я навіть хапала себе на думці, що не зможу рухатися далі, але самоконтроль вирішує все. Зараз я би залюбки повернулась у безлюдні Карпатські вершини, де можна зустріти тисячі відтінків зеленого, білосніжну отару овець, що впевнено рухалась по неможливий  дорозі у хмари.   

Були ще і морські пригоди на Кіпрі, вештання Івано-Франківськом з Настею, водоспади у Яремче, Тустань і багато чого іншого.

  

Події року

За цілий рік сталося багато різних цікавих подій, проте для себе я виділю лише три: зорепад, весілля сестри і двіж у Тенрополі. У першому випадку ми видерлися на найвищий дах разом із твіттерятками і насолоджувалися глибиною нічого неба. Орест, Володька, Родні, Назар і багато-багато інших людей дійсно створили атмосферу дива і саме тому я запам’ятала цю ніч, як одну з найкращих.

Весілля Сашки і Даніком це взагалі щось дивне. Тільки недавно ми з Сашею гуляли у садочку в Херсоні, ми всі видавали її заміж. Не вірю, що у найближчі десять років на мене чекає щось подібне. Я дуже вас двох люблю, і хочу, щоб ваше подружнє життя було ідеальним.

Двіж на Остарові Джу став невеликим відголоском тих вечірок у Лігві. Це була чудова ніч з басейном, глінтвейном, смаженими зефірками і компанією з чудових людей. Частіше би так збиратися і відпочивати.  

Серіали року

Тут я не хочу писати нічого довгого, бо треба вже збиратися, тому просто мій топ-серіалів (1 -  найкращий і по спадній). Поза конкурсом – Castle and Gravity Falls.

•        Gotham
•      Elementary
•        Arrow
•  The Walking Dead
•        Penny Dreadful
•        Flash
•        True Detective
•  Fear the Walking Dead
•        Glee
•   Once upon a time

Музика року

Від самого ранку я ввімкнула музику, яку додала собі у попередній рік і намагалась зрозуміти, що найбільше мені подобається. Ніби, в мене вийшло, тому ось вам 20 пісень і виконавців 2015 року (градація не важлива).

•       Adele – Hello  
•      Тартак – почуй мене
•      O. Torvald – Все це знов
•      Nora Jones – Nearness of You
•      Hugh Laurie – Guess I`am a fool
•      The Antlers – Kettering
•     Greg Laswell – Comes and Goes
•      Jimi Hendrix
•       Ed Sheeran – Don`t
•      Ed Sheeran – Stay with me
•     Бумбокс – Кохана
•     The Moon Theory
•     Spooky Black
•     Grant Lee Phillips – Under the Milky  Way
•     Бумбокс – День
•     5`nizza – Але
• .   Ben Abraham – Speak
•         OMN – in the Quite Room

На цьому етапі я мушу бігти, тому чекайте оновлень. Гарного вам Нового Року. Будьте чемними і любіться,

Востаннє у 2015 році,

Ваша Дейдаша

Фото року   

Я просто лежала у ліжку

Перший місяць літа вже майже закінчився. І що ми маємо у результаті? Як ви розпочали свої канікули  і відпочинок? І чи взагалі ви його розпочали?  Мені здається, що людство давно винайшло машину часу. Це не  прибори, не наука, не якісь випадкові плани, не очікування на манну небесну, зовсім ні. Справжня машина часу – це обов’язки, ділові домовленості і відрядження у інші міста. Продовжувати можна до нескінченності.

Якось непомітно одні задуми накладаються на інші, все перетинається, і ти повинен усе встигнути. І з’являється питання: «Коли я за це домовився? Я ж просто лежав у ліжку!»

Цікаве зображення, щоб відволіктись :) 

У нас і джаз, і нові знайомства, і проекти, і старі друзі з іншої частини країни. І, здається, що до кінця дня твоє тіло ворушиться автоматично і з рота вилітають зовсім випадкові фрази і жарти.  Зовсім немає часу на те, аби перевірити стан справ у соціальних мережах, переглянути чиїсь профіль у якомусь додатку. Хіба трапляються подібні моменти під час пересування містом громадським транспортом, але ти більш зосереджений на музиці, яка не встигає набриднути.

А ввечері ти вертаєшся додому, ледь-ледь готуєш собі ліжко до сну і за якусь мить опиняєшся у темряві , поки о 8 не задзвонить будильник і не сповістить про новий день. Та я зовсім не жаліюсь. Подібна втома надзвичайно приємна – у тебе складається відчуття, що ти робиш щось корисне і комусь це насправді потрібно.  У той самий час ти не витрачаєш зайві емоції на якихось сторонніх людей. Навіщо, якщо це не принесе ніякої користі? Та-ак, я корислива.

Хоча знаєте, попри всі перевтоми зникає потреба у вираженні якихось негативних почуттів. Розчинившись у кріслі на літньому майданчику чергової кав’ярні, закутавшись у блакитний плед і лаючи туристів, ти можеш подарувати най-най-найближчим чисте добро і любов. Хочеться  і довго обійматися, і говорити, і пити напої із вмістом кофеїну ще і ще. Хіба це не справжнє задоволення?

Словом, літо розпочалось активно і несподівано завантажено. І це тільки перший місяць.

А далі таки запланований Zaxid. І подорожі. Тому, побачимось десь?

Люблю вас неймовірно, мої дорогі.

Не забувайте мене. Не хочу випадково перетинатися з вами на вулицях з фразами: «Я думала тобі написати/подзвонити, але якось не вийшло!»

І я спробую побачити всіх-всіх.

Гарних снів, продуктивних робочих днів.

І любові, любові, любові.

Ваша ДейДаша  

Але

Знаєте, а цікаве у мене до вас з’явилось питання: як часто ви дієте, замість того, щоб думати? Що вам заважає на хвилинку забути про наслідки якогось вчинку і щось зробити тут і зараз, щось абсолютно для вас не характерне, абсурдне чи божевільне? Що вас зупиняє перед тим, аби взяти наплічник, запакувати його битком і вирушити на пошуки пригод? Чи, наприклад, сказати у вічі якісь конкретній людині правду?  Чи то поцілувати особу, від якої вам зносить дах? Чому ми звикли будувати  моральні камери, у які  постійно себе зачиняємо?  Скажіть, коли в нас буде інший шанс втнути дурість? І чи буде він взагалі?

Краще шкодувати про те, що ти зробив, ніж про те, чого НЕ зробив. Знати конкретну відповідь набагато корисніше, ніж спиратися на мрії і припущення. Життя ж то в нас одне, а ми витрачаємо його на дрібниці. Різні обговорення один одного позаочі, страждання від нерозділеного кохання, стосунки із непотрібними людьми, до яких ми нічого не відчуваємо;  марнування часу біля екранів моніторів і банальна відповідь «ні» на будь-яке дивне запитання чи пропозицію. Навіщо нам це все, хіба можна так марнувати всій час і свої емоції? Але ладно, ніхто не готовий бути щирим. Навіть із собою, що вже говорити про відвертість між з іншими людьми.

Ми скаржимося, що нам не вистачає часу на якість події, ми нарікаємо на те, що у минулому було краще, але хто житиме замість тебе теперішнім. Та ніхто.

 Будь ласка, робіть те, що вам подобається. Не звертайте уваги на інших. Не вагайтеся. Бо все, що робиться, на краще.       

Human

I feel like a loser

I feel like I'm lost

I feel like I'm not sure if i feel anything at all 

(c) 

Criss Darren - Human 

Ви помічаєте із якою швидкістю зазвичай минають вихідні? Серйозно, бо я – ні. Тільки, здавалось би, вчора розпочався травень, а вже 12 число, і ти абсолютно не готовий до іспитів, що впевнено наближаються і прагнуть зробити твій червень нестерпним. Та що там говорити про початок місяця, тільки нещодавно Новий Рік минув і не приніс поки що нічого хорошого/казкового/нового (підкресліть варіант, який вам найбільше подобається).

Майже усі ці дні я провела у режимі абсолютної ізоляції. Можна спостерігати певну тенденцію, про яку я писала у попередньому повідомленні. Точніше як, провела я ці чотири блаженні дні наодинці із Новими Напрямками, Соловями і цікавими історіями, які час від часу межували із абсурдом.

Мені здається, я розумію чому люди люблять дивитися серіали – це своєрідні аналоги книжок, тільки для лінивих. Дешева заміна, чи не так?  І мені неймовірно соромно за тимчасову зміну орієнтирів. Я чудово розумію, що не тримала у руках чогось вартісного вже досить давно. Яка була остання моя подорож у вигадані світи? Вже і не пригадаю. Здається, це був «Хаул».   Але найгірше, що бажання читати не виникає. Навіть на улюблені історії про Макса Фрая зараз я дивлюся із певною зверхністю, бо настрій зовсім  не налаштований на дивовижні магічні міста. Краще вже реальна Алєксєєвич із своїми «Цинковими хлопчиками», яка відверто говорить з нами про справжню війну, без жалю, не розбираючи, хто правий, а хто винний, і ставлячи лише одне влучне питання: «Хто дав право людям вбивати інших людей?»

Хоча добре, я  брешу. Останній раз я тримала у руках «Трохи пітьми» для того, щоб заховати усередину зірваний дорогою додому цвіт молодого бузку. Там всього лише дві квітки розкрилися, але час від часу я заглядаю усередину книги, щоб дізнатися, як просуваються успіхи із сушкою.  Я, чесно кажучи, зараз досить болісно реагую на різноманітні цвітіння, і ніби гарно, але в той самий час небезпечно. Хто знає, чи не забула я покласти пігулки від алергії у гаманець?

Насправді, кожного дня перед тим, як лягати спати, в моїй голові групуються різні думки, які перетинаються із  окремими спогадами. Ця композиція гарно довершує зовсім дивною і незвичною одноразовою музикою. Вона допомагає мені заспокоїтися і думати тверезо. Хоча трапляються моменти слабкості, коли щось непотрібне вилазить назовні. Я вже забула, як виглядають такі ночі, коли ти до четвертої чи п’ятої ранку сам на сам, навіть якщо заняття розпочинаються десь на восьму.   До речі, не треба було зарікатися стосовно того, що я ніколи не закрию свої аудіо записи. Як би не так. Зараз мені не хочеться допускати нікого до свого таємного списку треків. Побуду трішки егоїстичною, думаю, ви не проти.

«Досить вже про музику, ми минулого разу все зрозуміли, » - скажете ви. Окей, whatever.

 Мене якимось чином знову почали хвилювати марення – сни. Ті, хто мене гарно знають, повинні розуміти, які навіжені речі мені зазвичай вбачаються у ті коротенькі години відпочинку: давно забуті люди, невідомі місця, божевільні сюжети.  І бачу усе це так яскраво, і не хочеться прокидатися, повертаючись у нудну реальність.

Було і багато всіляких міркувань стосовно Дня перемоги/пам’яті. Називайте це як завгодно. Пригадую собі, як ще малою я тільки перебралась до Львова. Для мене у ті часи було справжньою дикістю, що в Україні не особливо шанують 9 травня. Я ще тоді була незіпсованою і щиро здивованою дитиною, яка зовсім не зналась на історії вирішила запитати викладачку з української мови, що і з чим їдять.  Зараз ми маємо зовсім іншу ситуацію, і згадують із більшою пошаною. Що змінилось? Нова війна? Нові герої, які не хочуть згодом бути забутими? У кожного свої відповіді на ці запитання. Нам лише потрібно жити. Чи виживати.

Знаєте, виглядає цей допис не дуже веселим. Навіть із якимись нотками апатії, але насправді із настроєм моїм все більше ніж добре. Просто потрібно сильніше розібратися і закінчувати шокову терапію, висунувши носа із своїх блакитних стін.

Час завершувати, бо на мене чекає ванна і твори із слов’янського світу (готуємося до сесії майже за місяць! Я погана студентка, бо все треба робити в останню ніч).

Але добре.

Кріс Даррен, тепла вода, кіт і повернення на землю.

Люблю вас,

Ваша Дейдаша   

Dream a Little Dream of Me

Людина має властивість топитися. І чим старше вона стає, із більшим завзяттям вона це робить. У книгах, поезії, прозі, людях, музиці…  У мене, як надто вразливої особистості, трапляються такі моменти, коли хочеться зачинятися у хаті і абсолютно ні з ким не розмовляти. Бо не виходить ніяких змістовних діалогів, з’являється відчуття, наче ти зробився зовсім чужим. І проблема полягає не в людях, які довкола, а в тобі. Просто не знаєш, що сказати. І замість того виходить якась незрозуміла дурня.

Окремі ж знайомі, які особливо переймаються моєю долею і знають про цю мою дивину, стверджують, що проблема полягає у  відсутності чоловіка поряд.  І якось з одного боку ти ніби і погоджуєшся, ти не проти стосунків та іншої романтичної маячні (який дурень її не любить? Скажіть, що ви – не повірю), але з іншого – ніби і людини потрібної під боком немає (та ще й згадуючи те, що обов’язково за кілька тижнів/місяців почнуться типові: «ти не повинна», «тобі не можна», «чому ти приділяєш мені так мало уваги?!») Словом, складно це все.

Але, насправді, зараз я активно дослухаюсь до своїх внутрішніх інстинктів і намагаюсь уникати будь-яких компаній, що складається із більше ніж однієї людини.  Та повернемося до тих прекрасних і солодких  моментів кількахвилинного самогубства.

Я абсолютно не розумію, чому раніше ніколи не зачіпала теми музики у своїх блогах. Чесно, це дивно. Вона від самого малечку переслідувала мене в образах  звичайних музикантів, тепер вже оперних співаків і відомих артистів. Мене так надихала їх творчість, що зовсім дитиною, у віці 6 років, я насильно змусила батьків відвести мене у музичну школу. Ритми, мелодії, ноти… Сім років це було моїм життям: сольфеджіо із слуховими аналізами, музична література, хор, спеціальність, оркестр, фортепіано і так по колу. Мені дуже шкода, що так і не вдалося закінчити свою освіту. Я тільки пригадую ті години в оркестрі, коли всі струнні зливалися в один голос і створювали неймовірної краси твір. У ці моменти я була найщасливішою людиною, бо відчувала кожною клітинкою свого тіла, що я частина чогось високого та світлого.  Але соромно за те, що з кожним роком бажання відвідувати заняття зникало. Це займало надто багато часу і потребувало більшої наполегливості.

Та й про що це я.

Кожен момент у нашому житті має свої саундтрекі. Так, я прихильник тієї думки, що нам подобаються певні композиції через те, що ми прив’язуємо її до конкретних подій і людей, які чимось змоги тебе зачепити.  Саме тому, деяку музику я абсолютно не можу переслухати зараз, бо вона робить дуже боляче, безжально нагадуючи  це все.

Ви стоїте посеред холодної кухні невідомої квартири в обіймах один одного…

Ви сидите о п’ятій ранку біля вогнища з гітарою…

Ви на підлозі чиєїсь львівської кухні…

Ви біля заднього входу у кафе співаєте щось зовсім нехарактерне…

Ви на концерті свого друга, який знову забув слова і трішки п’яний…  

Але, не зважаючи навіть на недолік нагадування, музика – найкращий спосіб висловити справжні почуття. Знаєте, я переконувалась багато разів у тому, що розмови абсолютно ні до чого не приводять. Тому я їх і не люблю.  Мені насправді страшно, коли від когось я чую фразу: «Я хочу з тобою серйозно поговорити».  У такі моменти я не можу підібрати потрібних слів, щоб усе згадати і не залишитися потім наодинці із дурними думками.

Такі ж самі емоції виникають, якщо ти сам все ж таки зміг змусити себе на якусь відповідальну балаканину. І невідомо чому у результаті почуваєш себе неймовірно дурним. Але по суті ти говориш правду і віриш, що її оцінять.  Говориш  про те, що тебе насправді турбує. І пощастить, якщо у  відповідь тобі не розсміються в обличчя або не скажуть: «ой, якщо я щось роблю не так, то вибач, я не хотів». Проте краще не стає, і все котиться до дідька.

Саме тому людям і потрібна музика, щоби говорити із собою, а не з кимось, щоби захлинаючись в океані текстів і звуків, виплеснути на берег проблеми. Часто, показуючи особливим людям скелети у  шафах, я надто багато очікую від них у відповідь. Того, на що вони насправді неспроможні. А просто хочеться дійсно відчути, що ти не знаходишся у вільному падінні. Відчути сміливість всередині когось, хто спроможний зізнатися тобі і розділити оце емоційне навантаження. Та я не можу людей змушувати це робити. Просто, я вірю у дива і колись хочу стати його частиною.

Та знаєте, смішно все це тут виглядає. Шкода, що я закинула колись музику. Вміла би я співати, вміла би я грати на якомусь музичному інструменті, могла би писати вірші, і не довелось би вам всього цього читати. Воно би заспівалося і забулося, як і забувається у нормальних людей. 

А насправді мій чоловік буде хорошим музикантом.
І я також спробую якось далі вчитися музиці, хоч це і в минулому.
Люблю тебе, анонімний читачу.
Твоя
ДейДаша 

Про 20 і більше

Є у мене така собі традиція, писати кожного Дня Народження про загальні враження. Не знаю, чи доцільно робити подібне цього року, бо тут вже не просто чергова дата, а своєрідний ювілей. Приблизно третина мого життя залишилась позаду, а я цього майже і не помітила.
Здавалось, що тільки недавно я неймовірно щасливою повернулася від однієї особливої людини і писала про свої 20, як про щось перспективне. Але цей день прийшов.
Тому, мені хотілось би дуже-дуже подякувати дівчатам, які зробили для мене цей День Народження насправді особливим і приємним. Саме їх організаційні навички допомогли мені відчути себе трішечки щасливішою, ніж потрібно було.
Також окремі обійми і поцілунки я передаю через Інтернет моїй любій Джу і з нетерпінням чекаю на нашу зустріч.
Зазвичай, у таких випадках потрібно знову зазначати свої перемоги, згадувати якісь досягнення, але я зроблю по-іншому: напишу про те, чого я НЕ досягла за всі ці попередні роки.
Отже, у своєму віці я:
- не сумлінна студентка і точно не отримаю вже червоного диплому;
- не  навчилась боротися із лінню;
- не вмію розбиратися у людях і знаходити правильних друзів (читай також: чоловіків);
- не вмію дискутувати з людьми на рівних;
- не навчилась ризикувати і діяти без сумніві;
- не навчилась робити якісні фотографії;
- не припинила вірити у дива;
- не маю роботи;
- не прочитала багатьох книг, які повинна проаналізувати кожна порядна і поважаюча себе людина у моєму віці;
- не впевнена у собі;
- не володію ґрунтовними знаннями із якоїсь конкретної сфери (див. лінь)
- не приділяю достатньо уваги батькам;
- не бачила багатьох хороших фільмів, про які чула;
- не подорожувала багато;
- ніколи не була абсолютно щирою із собою та іншими;
- не вмію спілкуватися із тими людьми, які мені відверто неприємні (а життя буде зводити мене із такими особами);
- не вмію їздити на велосипеді;
- не вірю у бога;
- нерозумно витрачаю свій вільний час;
- не можу вирости;
- не зробила нічого значимого для суспільства і окремних людей;
Загалом, ці пункти я вважаю найважливішими і сподіваюсь, що їх написання ось тут, стане корисною мотивацією.
Викладати думки на форматі А4  останнім часом мені останнім не надто виходить, бо є деякі складнощі в університеті (а саме, дивись пункт про лінь і несвоєчасне виконання домашніх завдань). Тому не нарікайте за такий сухий стиль. Знову відчуваю себе зобов’язаною перед тобою, читачу.
Повертаючись до Дня Народження, декілька слів мені би хотілось написати про подарунок, про який я марила зо три чи чотири роки. І здавалось би, дрібниця, але, коли я взяла його у руки, не змога втриматися від задоволених вересків. Звичайно, я говорю про книгу, яку мені подарувала Віка -  «Мандрівний Замок Хаула».

Моя невеличка активність на факультеті зовсім не дозволяє закутатися у ковдру та поринути у чарівний світ Діани Вінн Джонс. Я не раз бачила аніме, за авторством Хаяо Міядзаки, і не раз читала цей фантастичний роман, але тепер книга моя і я можу робити з нею, все що завгодно. Хоча, у ванну я її точно брати не буду, бо не хочу раптом зіпсувати обкладинку або сторінки  своїми вологими руками чи гаряччими випарами. Останній раз я читала цей твір десь три роки тому,  і саме тому не можу писати якихось рецензій  зараз (але  обов’язково зроблю пізніше).
Наступна подія, про яку мені би хотілось згадати – це інтелектуальна гра «Що? Де? Коли?» Чесно кажучи, я мала досить велику перерву між кубком гімназії та турніром на журфаці, але форми своєї я не втратила. Навіть, не зважаючи на те, що я була невиспана, як чорт. Я задоволена, що дівчата отримали максимум позитивних емоцій  і переконалися, що подібне проведення часу  може бути чудовим.
 Звичайно, ці забавки суттєво відрізняються від наших типових гімназійних баталій, коли ми із хлопцями в останні секунди вирішували, що ж написати на бланку відповідей, кого побити за бездіяльність або де б дістати їжі.

Не вистачало мені і досвідченого Теда, якій вмів заінтригувати і підібрати досить складні питання, іноді навіть абсурдні.  Я би із великим задоволенням зібралася нашою «Єврікою!» (якщо мені не зраджує пам'ять, сьомою командою) і згадала би старі часи.
  Насправді, нова «ЩДК» змусила мене забути про буденні проблеми і переживання, які надто глибоко засіли у голові. Ми дуже атмосферно провели час у компанії чудових та ерудованих дівчат і хлопців.  Та це був лише другий тур, попереду ще декілька ігор, на які я чекаю із нетерпінням.
Мабуть, на цьому я і звершу.
Гарної тобі ночі, читачу.
Якщо тобі сумно, пий вітаміни.
Люблю тебе.
Ваша ДейДаша 

Помруть, тоді напишемо

Назва мого допису сьогодні трішки не відповідає його вмісту, навіть, якщо гарно замислитися,  відверто суперечить. Тим не менше, сьогодні я хочу повернутися до одного із звичних, але давно закинутих, стилів ведення мого блогу – події за день. Рідко буває натхнення, щоб поділитися чимось таким, але атмосфера сприяє. Тож, не знаю, на скільки у мене вийде, та все одно розпочну.

Львів добрий тим, що  ти маєш чим себе зайняти. Навіть ті самі дріб’язкові турботи і зустрічі заспокоюють твої розхитані нерви і врівноважують думки. Посиденьки у кав’ярнях за приємним і ароматним напоєм та довгі розповіді після п’ятимісячної перерви у спілкуванні з друзями дійсно вгамовують спраглий до нової інформації розум.  Навіть не зважаючи на певний дискомфорт у деяких моментах.

Враховуючи певну ніяковість у стосунках із деякими людьми, все одно приємно збиратися біля Ратуші та слухати жарти і пророцтва від випадкових перехожих досить сумнівної зовнішності. Та годі писати про розмиті і не такі вже важливі події.  З вашого дозволу, перейдемо до цікавенького і гарячого.  

Сьогодні мені довелося побувати на одній із лекції, що входила до програми тижневого журналістського марафону (який, до речі, ще не закінчився), в Українському Католицькому Університеті.  Доповідачем була одна із відомих дикторів ТСН (телевізійної служби новин) на телеканалі 1+1 Наталія Мосейчук. Жінка поводилась професійно, хоч і нарікала на те, що у сфері журналістики вона є аматором (еге ж «аматором» – більше 7 років практики). За нею було насправді цікаво спостерігати, слухати її коментарі чи думки з приводу політики редакційного колективу і тих подій, що сьогодні відбуваються на території України. Вона гарно тримала увагу публіки, демонструвала професійну дикцію ведучої, чудово віджартовувалась на відверто дурні питання, що ставили  деякі мої колеги і була живою людиною.

Якщо бути ну зовсім відвертою, то жінка склала найкраще враження, навіть не зважаючи на дещо запальний характер та живу українську мову (з перших ж хвилин було зрозуміло, що її повсякденне спілкування відбувається російською), але її прагнення говорити з нашою публікою солов’їною, знову ж таки змусили нас її поважати. Не було ніякої награності, брехливості, розмова насправді відбувалась щиро і відкрито.

Чи отримала я щось корисне на цій зустрічі? Безперечно.  Як і на всіх подібних подіях. Найбільше мене зацікавили питання з приводу стилю подачі інформації. Глядач чудово (відверто на це сподіваюся!) розуміє, що багато українських ЗМІ утримують деякі дані. Як сказала наша лекторка, редакція намагається «дозувати» новини, щоб реципієнт не думав, що «Все пропало!» або «Це зрада!». З одного боку я чудово розумію, чому журналісти так працюють, адже у певних випадках розголошення  фактів  не відповідає професійним етичним нормам, але, з іншого боку, чому вони вирішують, що саме нам потрібно знати? Бо особисто я не впевнена у такій прозорості роботи наших журналістів. І, що би ви не писали, я маю всі причини сумніватися у правдивості і відвертості інформаційних агенцій. Наприклад, дійсно варто згадати, що нам не говорять про мінуси української армії, а вони безумовно є, просто за ними потрібно уважно шукати. І таких дрібниць, мені здається, насправді багато.

Інша теза, яка видалась мені дуже цікавою і абсолютно логічною,  – це створення буферної зони на території проведення так званої АТО. Я прекрасно розумію, що Росія не зупиниться на окупації східної частини України,  але дійсно, чому нам не почати змінювати недоторкану площу, щоб східняки самі хотіли повернутися до рідної держави, аби їм було насправді заздрісно і вони кусали собі лікті. Але це справді дуже суб’єктивна думка без урахування ненажерності і логічності бойовиків і найманців, що полізли на чужі землі.

Знаєте, я дуже давно відвідую лекції в УКУ (якщо бути точною, з 2013 року, це вважайте вже пішов другий) і можу з упевненістю сказати, що контингент тих зустрічей відверто змінився. Якщо раніше я бачила лише магістрів католицького університету та знайомі обличчя із нашого факультету, то сьогодні туди приходять небайдужі люди, які навчаються на інших спеціальностях, з різних куточків України, враховуючи той самий Схід і Крим.  Правда, мені досі якось соромно за питання, які ставлять представники нашої школи журналістики. Вони такі безглузді. Перепрошую,  звичайно, але так воно є.

Краще мовчи спостерігати, ніж молоти дурниці. Ми журналісти і маємо усвідомлювати той факт, що несемо відповідальність за свої слова, які згодом можуть стати причинами для не зовсім прийнятних ситуацій.

Але насправді такі лекції набагато корисніші за предмети, які викладають нам у вишах, адже ми бачимо професію із практичного боку і розуміємо, до чого готуватися у майбутньому.  Та після сказаних у конференс – залі  слів мені жахливо хочеться подивитися випуск ТСН, пропустивши через себе професійні таємниці, які нам сьогодні відкрили.  

Проте насправді день цим не закінчився. Я із моєю екс-руммі вирішили трішки потішити себе веганською їжею. Як ж добре вона йшла під розмови і спогади про Злін. У мене, чесно кажучи, трішки заздрощі від того, з ким зараз знаходяться наші українці. Я реально дуже скучила за всіма нашими іноземцями і хотіла би опинитися у своїй кімнаті на вулиці Масарика 3050. Хоча подальші події змусили мене дещо пошкодувати про подібні думки. Львів насправді мене захопив. Я закохана настільки сильно, як, мабуть,  ніколи не закохаюсь. Тут казка перетворюється на реальність, особливо враховуючи різке потепління на вулицях міста. Кожен зараз просто марить тим, щоби скинути теплі речі і вештатися містом у легкому вбранні.

  Під час прогулянки Площею Ринок ми випадково опинилися на вулиці, де грали один із аматорських гуртів. Рідко хтось змушує мене зупинитися більше ніж на одну пісню, але цим хлопцям вдалось втримати мою увагу значно довше. І «Скрябін», і «СКАЙ», і «Guns&Roses», і багато інших -  це все нагадало мені, чому я рахувала дні до повернення додому. Ніде ви не знайдете такої атмосфери, як тут. Наше місто ще не настільки  заплуталося у павутинні комерції, щоб зруйнувати маленький  і відкритий до всякого гостя, теплий  душевний затишок.

Розумієте, це все дуже потрібно тим особистостям, які надто емоційно реагують на деякі події. Та, знаєте, за останні кілька днів я чудово зрозуміла, що розчаровуватися у людях не так боляче, як було колись. Просто я вкотре переконалась, що не варто нікому відкриватися і максимально вірити. Тобі ніколи не скажуть правди, але я щиро дякую за те, що мені про це час від часу нагадують.

Але я пропоную від цього жалюгідного і огидного ниття повернутися до чудового вечора, який закінчився довгою і надзвичайно приємною вечерею із татком. На жаль, карбонара, яку ми скоштували у «Челінтано»  і близько не стояла поряд із тамтамівською, але натомість ми мали багато розмов, у яких я ділилась планами на літні подорожі (що були цілком затверджені; тепер потрібно шукати пункти призначення), можливі роботи, маленьке чудо, що залишилося вдома із мамою, дні народження та багато чого іншого. У такі моменти я насправді шкодую, що мої батьки не тут (мамо, я знаю, що ти це читаєш, не плач, краще поцьомай малу :), але ладно, що не робиться, то на краще. І у деяких випадках я насправді рада, що зараз тут, по цей бік, так званих барикад.

На цьому, мій маленький сьогоднішній літопис варто закінчувати.  Я багато чого не сказала, але й цього досить.

Твій дім там, де ти почуваєш себе комфортно.

Твій дім там, де серце.

Не ображай нікого і намагайся не розчаровувати близьких тобі людей, аноніме, бо вони не хотіли би цього.

І як завжди.

Люблю тебе, дорогий читачу.

Твоя ДейДаша       

Планета не помітить зниклих безвісти людей

 Тут кожна мить приносить світло.

 Кімнатна темрява – омана.

Пора вже йти, вже все розквітло.

 Смеркання, ти моє кохання.

(c)

Submarino_Сонце, не вставай

Знаєте, а час направду біжіть дуже швидко і, на превеликий жаль, багато чого встигає статися і змінитися. Ти не знаєшся, де і з ким, опинишся завтра, які думки полізуть у голову, що тобі буде потрібно. Не дивно, люди намагаються жити собі далі, не зважаючи на спогади. Вони легко забуваються, перетворюються на маленькі темнесенькі зображення у стрічці спогадів, яка засмічена подібно до твоїх соціальних мереж.  Як би не було образливо, але рухатися вперед потрібно, та, часом, щось міцно застрягає у тебе в голові і не дає спокою протягом тихих або нетверезих ночей.  

У моїй голові часто крутиться нав’язливий образ місця, де я насправді була щасливою. Без перебільшень, мабуть. Ніщо не зрівняється з цим відчуттям, яке повністю проковтнуло мене тоді. Мабуть – це найкраще, що ставалось у моєму недовгому житті. Так, за всі мої 20 років я маю лише ОДНЕ місце, у якому би знову хотіла опинитися і виправити всі  дурні помилки, сказати потрібні слова у слушний момент деяким людям, залишитися на довгі години у маленькому ліжку з деким, здавалось би, особливим, допивати наші типові міцні напої , дослухатися до живої гітарної музики і авторських пісень, розчинятися у світлі настільних ламп, відчувати запах ароматних тостів із найдешевшого сиру і ковбаси, гидитися від стійкого смороду тютюну і поринати у  глибинну, але найпрекраснішу у світі тишу.

Мабуть, ви зрозуміли, що я говорю про Лігво. Цей маленький острівець безпеки, про який всі віднедавна  так часто почали згадувати. І зараз, коли я відчула, що черговий рік на факультеті журналістики розпочався, мені його дуже не вистачає. Я не хочу вірити, що більше ніколи не дійду пішки до вулиці Тютюнників. Що би не ставалося у наших життях минулого року, ми завжди знаходили там собі притулок.  Всі такі різні, але у той самий час неймовірно однакові.  Навіть не зважаючи на переплетіння своєрідних романтичних стосунків і почуттів, ніхто не наважувався перетнути тієї межі дружби, бо нікому це не було аж так необхідно. Всі насолоджувалися своїм місцем, НАСПРАВДІ своїм, жартами один одного і підтримкою. Такою химерною близькістю духів. Це був ідеальний творчій колектив, який так прикро розпався.

Мені бракує тих хвилин музичної медитації.

Тасіних з Іваном експресивних виконань пісень.

Запізнень Тараса через лук і його пісень.

Запаху від цигарок на холодному балконі.

Злої співмешканки.

Сварок Пристацького із Джу.

Млосних Оленки і Мартухи.

Мого улюбленого крісла, з яким я ставала одним цілим та леопардового коцика.

Вічного світіння лампи.

Кольорів від екранів телефонів.

Бриджу.

Безглуздих розмов.

І жартів, які розуміли ТІЛЬКИ ми.

Я можу до нескінченності продовжувати цей список, але що це дасть окрім згадок і приємного смутку?

І вчора, лежачи на підлозі (всі свої думки ти викладеш у блозі) у порожній квартирі, я питала себе: «Чому Стас і Джуровська не поряд зі мною? Що пішло не так? Чи повториться це коли-небудь?»

Я сумніваюсь. Зараз ми далеко один від одного, як фізично, так і духовно.

Хтось у нових містах/країнах/почуттях/любові, а дехто тут дописує про все це.

Джу, мені не вистачає Лігва. Це місце інший всесвіт, він зовсім інший, не такий. Бо там лиш дев’ять вимірів, дев’ять основних вібрацій. Це ми всі (с). Я не хочу вірити у те, що цього ніколи більше не буде.  Нас всіх там більше ніколи не буде. Ми лишили там наші думки, почуття і величезний шматок душі, який час від часу повертається у такі раптові і нетривалі зустрічі у Дзизі, наприклад.

Мені цього шалено не вистачає, але кожен зараз має своє життя.

Ми наробили багато помилок, які дуже хотілось би зараз виправити, проґавили багато можливостей  і веселощів, але Лігво – це маленький острівець у серці, куди хочеться час від часу тікати на тости. 

Этажи - это жизнь

Львів це не просто таке собі туристичне місто, сповнене старовинних легенд і міфів. Для кожного із нас – це набагато більше ніж просто історія із видатними людьми, це маленький шматочок раю, який гарантує натхнення зіпсованими і розбещеними особам.

Та знаєте, це казкове  місце ніколи не припинить захоплювати, воно не дасть тобі загальмувати на якомусь етапі життя. Чи буде це якась внутрішня трагедія, звичайний невдалий день, або неймовірна закоханість, але Львів завжди знайде, що тобі показати. У будь-якій ситуації.

Я люблю ходити із задертою головою по вулицях у задивлятися на архітектурні родзинки наших  старих будівель (саме тому, мабуть, я постійно калічуся).  Мені сьогодні сказали, що тільки туристи звертають увагу на подібну красу, але це брехня і вигадки. Добре, коли ти не припиняєш дивуватися дрібницям, які довкола тебе.

Але часто очі мої зовсім раптово потрапляють у чужі вікна людей, з якими я ніколи не перетнуся. Зараз вони для мене особливо цікаві, після таких одноманітних чеських сірих і пустих квартир. У нас кожне маленьке віконце – це своя історія зі своїм затишком, зі своїми рідними людьми. Тобі не потрібен ані цей ідеальний ремонт у кімнатах, ані переповнений їжею холодильник, ані коробка із блакитним екраном. Добре лише там, де є будь яка настільна лампа або старовинний торшер, диван і божевільні люди, які ніяк не можуть заспокоїти свою уяву і намагаються отримати максимальну кількість  внутрішнього тепла. Треба, щоб його стало ще на довго, бо подібне відчуття у грудях безцінне і не з’являється деінде.

В іншому вікні можна помітити якогось звичайного заспаного львів’янина (або гостя міста), який із поглядом повним насолоди, спостерігає за голосними трамваями, мешканцями міста, що поспішають по своїх справах, на зустрічі до коханих, у кав’ярні, що приховані від сторонніх очей.  Ти на хвилинку хапаєшся за погляд цього дослідника, але він не помічає тебе. Хіба він може подумати, що хтось дивиться угору?! Кому це потрібно?!  Погляд тільки вперед.

А вітрини кафе виглядають настільки привабливо, що ти не в змозі пройти повз. І опинившись за столиком із трояндою або свічкою ти проводиш години за розмовами про речі, які зрозумілі тільки твоїм друзям. Якби хтось інший на хвилину опинився у цій компанії, він би ніколи не зміг би зрозуміти оцього хаотичного потоку думок.

Дорогою додому ти зупиняєшся посеред Марсового поля, зовсім пустого, з розталим снігом   і мокрою бруківкою, підіймаєш голову до неба і бачиш усипане зірками полотно. Ніколи не любила спостерігати за цією картиною в окулярах, бо втрачається вся магія далеких  крапочок. Цей маленький острівець завжди рятує від нав’язливих думок. Він своєрідний символ спокою серед отієї непотрібної метушні, височезних будівель із тими ж самими  живими і спраглими до нових подій вікнами. Але знаєте, варто лише дістати з вух музику,  яка так активно закликає тебе до плавання у басейнах зі склом, і ти чуєш гуркіт машин. Десь далеко. Десь тихо, але так впевнено. Місту байдуже на твою хвилинку спокою. Воно живе.   

Що старого?

Доброго вечора, шановний мій читачу. Знаєш, я вже намагалася підвести лінію із підсумків минулого року 31 січня,  але вийшло це все нашвидкуруч, бо гості прийшли неочікувано рано.  Кожен інтернет-користувач намагався поділитися своїм здобутками і втратами, але я досі не знаю, у якому вигляді це краще зробити, бо речення у моїй голові досі формуються неграмотно і випадково. Дивно це так, бо коли мій голос лунає десь у голові протягом прогулянки, все звучить достатньо логічно, але як підходить час для записів, стається щось незрозуміле.  Як би там не було, та зараз моя адаптація до українських реалій майже закінчилась, і я готова із холодною головою проаналізувати попередній рік.  

Найяскравішою та найвагомішою подією була звичайно моя перша поїздка у Європу на навчання. І з кожним днем я переконуюсь все більше, що за три місяці у моїй голові з’явилося щось нове, таке, що сильно змінило мене. І я ніяк не можу зрозуміти, що ж саме. Я по-іншому тепер ставлюсь до багатьох речей, які чомусь у нашій країні абсолютно не відповідають стандартам.  

До всього цього я сформувала нову, зрілу думку щодо іноземців. Раніше мені здавалось, що це зовсім далекі і інші істоти, але вони абсолютно такі самі люди зі своїми буденними проблемами, історіями та життями. Саме ці представники своїх культур створили враження про свої країни, і скільки я би не зустрічала потім, наприклад,  турків, австріяків або когось ще  - для мене показниками залишаться мої перші нові знайомі.

Також, якщо ми забудемо про всілякі веселі події, ці люди нагадали мені, як це – знову прощатися назавжди. Я намагаюся не залишати надії на те, що колись ще їх побачу. Принаймні хоча б декого з них.  Оці побажання на майбутнє у коридорі нашого гуртожитку та на автовокзалі закарбуються у моїй пам’яті на довгий час. Які б між нами всіма стосунки не були, сумують зараз абсолютно всі. Ніхто не утримався від міцних обійм.

Але не варто забувати, що друзі, які здавалось би говорять з тобою однією і тією ж мовою, підтримують твої ідеї, живуть у твоєму місті так само мають здатність зникати. Просто  всім стає байдуже. Але, на відміну від випадку із іноземцями, ти раптово можеш побачити їх на вулиці, обмінятися привітаннями, постояти ніяково у тиші і розійтись, забуваючи номери один одного, так немов ви ніколи і не говорили годинами по телефону, не гуляли холодними вулицями, не лежали на траві під палким сонцем у якомусь  із парків.  

Поїздки іншими містами змусила мене зрозуміти, що не треба гаяти час та подорожувати. Коли тільки можливо, де тільки можливо і з ким тільки можливо. Нові географічні крапки створюють маленькі деталі для твої внутрішньої картини і щедро дарують натхнення. Години у потягах/автобусах, у готелях, на вулицях зовсім незнайомих частинок світу зроблять тебе довершеним витвором мистецтва, змусять бачити свої недоліки і переваги.

Так само мене неймовірно захопила музика. Я почала слухати більш якісні речі, глибше захоплюватися джазом та іншими новими жанрами. А як ще можуть впливати сусіди, які не бачать свого життя без ігри на музичних інструментах? Дякую їм за кожну ноту і кожен концерт.  Я стала тепер жахливо розбірливою щодо талановитих людей. У свою чергу, навіть сама трішки спробувала поспівати разом із хлопцями, але потрібно було сумлінно ходити на хор, щоб не мати сьогодні проблем із голосом.

Цікавим досвідом для мене також виявилося життя у гуртожитку. Зараз я сумую за цим жахливо. Той маленький мурашник на другому поверсі досі ніяк не виходить  з голови. Ти чув розмови у коридорі – висував носа із шпаринки, щоб побачити, що ж там відбувається і за декілька хвилин вже сам стояв і активно брав участь у якихось несуттєвих діалогах.  І таких дрібниць було безліч. Приємних і родинних.

Я зрозуміла секрет хорошого настрою – це люди із якими ти кожного дня спілкуєшся і живеш. Ти не можеш дозволити собі сумувати, бо відразу ж почнуться розпитування і ці дратівливі розмови. Набагато краще бути завжди веселим, сповненим енергії і готовим на будь-які вчинки. Та і все якось таким чином стає яскравішим.

Також досить весело і те, що я  нарешті розібралась і знову заплуталась у своїх почуттях. Це дивно.  Дуже незрозуміло, нераціонально і незвично.  Не знаю, які слова потрібно підбирати для таких описів, але спробую коротко: я навчилась вертати утрачені почуття, ні з того ні з сього ставати більш ніж байдужою, діяти, отримувати відмови та зовсім невчасно закохуватися по самі вуха (навіть у випадках, коли стосунки не приведуть абсолютно ні до чого, але хто буде через це зупинятися?)

Та і від почуттів до людей плавно перейдемо до  української проблеми.  Щось у мене зовсім неоднозначне ставлення стосовно нашої країни. Ми так багато про неї розповідали хорошого і не дуже, намагалися висвітлювати всі події (війну, революцію), рекламували Львів іноземцям, але у нас все насправді не так вже і райдужно. Це терміново потрібно виправляти, і зміни потрібно починати із себе. Я жахливо не люблю підіймати подібні теми, але зробимо виключення , бо оцей  перетин кордону видався мені таким собі переходом від світу цивілізованих людей до якоїсь відмежованої території.  Та найгірше, що люди насправді не готові до кращого життя. Принаймні не всі. Але хто займається створенням  підґрунтя – зовсім інше запитання. Я дуже хочу, щоб ніхто не втрачав  рідних, щоб над нашими головами було мирне небо.

Та знаєте, кого хвилює війна в Україні, коли військові конфлікти по суті по всьому світі. Той самий Кіпр, Вірменія. Сильно ми ними переймаємося? Думайте.  

Та знаєте, закінчуємо на цьому.   

Бажаю вам у 2015 більше нових зустрічей, приємних сюрпризів, правильних людей поряд, подорожей світом і Україною, шаленого кохання (або кота для Солі) і, банально, миру.

Ваша ДейДаша