Завжди, коли мені сумно, чогось хочеться писати українською. Не знаю чому. Можливо, рідною мовою ці жаління виглядатимуть занадто деприсивними та жалюгідними, хоча це не так, панове. Чужою мовою неможливо окреслити певні рамки своїх думок.
А настрій такий, що хочу сісти і почати читати Ремарка або Селенджера. Знаєте чому? Сьогодні на історії говорила зі своїм репетитором про повоєнний період Другої світової війни. Він розповідав мені про свого діда.
Цей пан, після сутички з німецькими військовими, лишився живим і разом зі своїм товарищем (той був серьозно поранений) намагався повернутися додому, в кінцевому результаті останнього пристрелили під час зачистки. Дідо той залишився сам. Ось що значить доля. Після цього його взяли у полон та відправили працювати в якогось німецького землевнасника. Коли ж він повернувся додому, минали роки, йому приносили медалі на честь перемогина фашистами. Він мовчки брав її до своїх старечіх рук, та так само мовчки віддавав маленькому онуку, якій із превеликим задоволенням бавився блискучею забавкою. Цей шмат металу для нього був всього лише непотрібом. Та й насправді... Що таке медалі в порівнянні з людьскими життями?
І тому я почала думати про Ремарка. Його книжки. Він писав про війну так, як ніхто цього ніколи не робив. Твори переповнені зруйнованими надіями та раздирающими серце історіями про відчайдушних людей, які банально не мали навіть власного імені. Воно забувалося, було лише бажання вижити. Проте, чи можуть після такого люди насправді жити, а не існувати?
Думала, які ж то фотографії додати до цього повідомлення... І раптом згадала, що нещодавно бабця знайшла лист брата своєї мами Олександра. Цей лист прийшов з фротну, але дуже погано зберігся. Цей дядько пройшов майже всю війну на передовій, проте під кінець війни його вбили.
А відбулося це так. Коли він хотів повертатися додому, то попросив якогось дядька допомоги. Щоб той на своїй фірі підвіз його до міста. Цей чолов'яга в свою чергу перелякався тазробив один постріл у голову мому родичу...
Сумно це все, скажу я вам, шановні. Так ось вам і фотокартки:
А настрій такий, що хочу сісти і почати читати Ремарка або Селенджера. Знаєте чому? Сьогодні на історії говорила зі своїм репетитором про повоєнний період Другої світової війни. Він розповідав мені про свого діда.
Цей пан, після сутички з німецькими військовими, лишився живим і разом зі своїм товарищем (той був серьозно поранений) намагався повернутися додому, в кінцевому результаті останнього пристрелили під час зачистки. Дідо той залишився сам. Ось що значить доля. Після цього його взяли у полон та відправили працювати в якогось німецького землевнасника. Коли ж він повернувся додому, минали роки, йому приносили медалі на честь перемогина фашистами. Він мовчки брав її до своїх старечіх рук, та так само мовчки віддавав маленькому онуку, якій із превеликим задоволенням бавився блискучею забавкою. Цей шмат металу для нього був всього лише непотрібом. Та й насправді... Що таке медалі в порівнянні з людьскими життями?
І тому я почала думати про Ремарка. Його книжки. Він писав про війну так, як ніхто цього ніколи не робив. Твори переповнені зруйнованими надіями та раздирающими серце історіями про відчайдушних людей, які банально не мали навіть власного імені. Воно забувалося, було лише бажання вижити. Проте, чи можуть після такого люди насправді жити, а не існувати?
Думала, які ж то фотографії додати до цього повідомлення... І раптом згадала, що нещодавно бабця знайшла лист брата своєї мами Олександра. Цей лист прийшов з фротну, але дуже погано зберігся. Цей дядько пройшов майже всю війну на передовій, проте під кінець війни його вбили.
А відбулося це так. Коли він хотів повертатися додому, то попросив якогось дядька допомоги. Щоб той на своїй фірі підвіз його до міста. Цей чолов'яга в свою чергу перелякався тазробив один постріл у голову мому родичу...
Сумно це все, скажу я вам, шановні. Так ось вам і фотокартки:
 |
| А на цій фотокартці бабціна мама, яка була санітаркою |
Немає коментарів:
Дописати коментар