о.

Тихі, але впевнені систематичні постукування. Тільки вуха  сприймають першу інформацію зранку.  Чи це шурхіт ковдри? Або, можливо, дзвін розбитого скла під вікнами, по якому щохвилини проїжджає автомобіль чергового  заклопотаного львів’янина. Туди – сюди, назад - вперед…  А, врешті,  тільки серце раніше так сильно і щиро гомоніло під вухом. Схвильовано, хоч і всі ці події відбувалися не в перше. З’являлося у такі моменти вічне, непотрібне  запитання. Хоча, ні. Скоріш за все, це було ніщо інше, як ствердження: «Воно занадто швидко б’ється. Щось сталося?». Правда, ти знаєш відповідь?  Сталося.   

Словом,  дурня якась. Забути про все, загорнутися у теплесеньку ковдру і уявити міцні обійми, промуркотіти щось незрозуміле «комусь» під ніс, та зрозуміти, що в хаті окрім тебе нікого немає. Запах кави мав би вже давно повернути тебе до реальності.

В такі моменти десь у низу живота з’являється дивне відчуття: «Хто я сьогодні? Втікач чи переслідувач?»

Знати би, хто встановлює правила гри на день. Можливо, був би сенс поговорити з таємничим автором,  запитати в нього, на що я сподіваюсь кожного вечора? Кого хочу побачити на порозі своєї хати? Навіщо він так знущається, кінець кінцем?!  Ніщо не вічне, тільки пісні і спогади.  Краще бути Повелителем Сніжного Королівства.

Розплющувати очі, мені здається, так само неприємно, як і відчиняти штори годині о сьомій чи восьмій ранку. Звичайно, якщо світло  м’яке, то це змінює справи.

Не варто даремно сподіватися на нерішучих людей та особистостей, які дуже легко відмовляються від чогось дуже важливого. Їх слова – порожні (якими б щирими вони не здавалися).

Самотність змушує дах їхати. Вона вимагає когось  сильного у ліжко, принаймні, кота.   

Про милого хлопчика Сашка, а також трішки про запилосмоктану Джу та сирники з чаєм

Сьогодні, мабуть, буде дуже незвичайний допис. Я же давно нічого подібного не мала в себе в голові, але нинішній солодко-джазовий вечір надихнув мене розповісти тобі про одну надзвичайно хорошу людину.

Мало хто про нього чув, а якщо і десь бачив згадки у попередніх повідомленнях, можу побитися об заклад,  не згадає.

Мабуть це саме той випадок, коли тримаєш людину лише для себе, нікому про неї не розповідаєш роками. Вона – маленький острівець, який допомагає забути бруд буденщини та залишитися на самоті з приємними словами та теплими моментами. На превеликий жаль, не часто  я маю змогу посидіти ось так, як сьогодні. Позгадувати минулі часи, часи, про яки мало хто пам’ятає.

За останній місяць довелось мені бачити милого хлопчика Сашка (ще також відомого под юзернеймом - ДТЁ)  рази зо два. 

Незабутньо, коли хтось випадково потрапляє на єдиний вихідний день у твоєму забитому розкладі, коли ти, немов останній слимак, насолоджуєшся вранішніми промінцями осіннього Сонця.

Давно вже ніхто так нагло не завалювався до мене до хати (замість пар, звичайно, куди ж без цього) і не вимагав кави, лежачи  під моєю ковдрою. А чи залишалось мені щось інше, ніж виконати бажання вранішнього гостя? І промовити заспане: «Ваша кава з чорним шоколадом, сер!».

А десь поряд  Повелителька Подушок починає вмовляти знов притулитися обличчям до постійних мучеників, що страждають від сльних обіймів. Розмова в такі моменти заходить про геть дурні речі: нових знайомих, викладачів, пари, життя-буття, розпусту. 

Не знаю чи  до кінця відверта ця людина зі мною, але сподіваюсь, що це так. Бо з мого боку немає жодної краплинки брехні.  Один єдиний хлопець, якому я можу довірити абсолютно кожну свою думку, навіть, найбезглуздішу.

Погодьтеся, що той, хто покинув вашу хату покусаним, із сінцями та шаленим болем у м’язах – не може бути поганим апріорі. Хоча б через те, що зі слідами залишилися не ви.  

Сьогодні із Джу та Сашею ми гуляли гаєм та їли смачнющі (дуже на це сподіваюсь) сирники з корицею та ваніллю. Під шелестіння пожовклого листя та завивання настійливого дідугана Вітра.

Шкода, що Джу дуже швидко нас покинула. До речі, людина, яка зацікавила мене не на жарт. Хоча і зраджує із якимось будильником-пилосмоктом. 

Проте, розмова, що  зав’язалася далі – мабуть одна з найприємніших між  решти. Під світлом мерехтливих зірок та Місяця - сина своєї матері (посилання на tmblr).  

Вибач, якщо я тебе колись ображала.  Але ж крім тебе ніхто ніколи не заходив у двері моєї  справжньої сутності, які для решти людей завжди були закриті (це я кажу абсолютно серйозно). Я сподіваюсь, ти цінуєш це.

Май таких людей, аноніме. Щоб було з ким падати у прірву відсутності часу та солодких спогадів про шалене минуле.  

Чи варте життя того,щоб його прожити?

Давно вже не було такого, що доводилося писати про приємно проведений час. Чи то настрій був геть чисто зіпсований, чи то хотілось позайматися псевдофілософією. Проте змовчати про сьогоднішній день – це справжній злочин.

Сумно  іноді собі зізнаватись, але люди, яких ти раніше бачив кожного дня у класі чи, то візьмемо трішки глобальніше,  школі або ж на прогулянках,  зникають.  Їх місця в певний період часу, який настає якось дуже не очікувано,  посідають нові обличчя (згрубіло, можна також вжити назву «нове гарматне м'ясо», не ображайтеся).  З’являється жаль, але є розуміння того, що потрібно рухатися вперед, до нових горизонтів.

 Проте… хто тебе зрозуміє краще, ніж найближчі друзі?

Про першу половину дня я напишу трішки пізніше, бо вона запам’яталась  інформативністю та, захоплюючими подих, фактами.

Перенесемося о 16.37 до церкви св. Юра, де я сиділа біля автобусної зупинки та провела в очікуванні   маршрутки до Басівки. Мені не пощастило на якихось сім хвилин. Довелося чекати наступного транспорту, який приїхав майже за годину.  Але, на диво, час промайнув досить швидко. Добре, коли в такі моменти в наплічнику лежить електрона книга. Старий добрий приятель Ернест  був прочитаний більше ніж на половину, що не може не тішити. А головний герой  покинув свою кохану Кетрін  та повернувся на фронт до приятеля Рінальді.

Люблю їхати за місто, пейзаж за вікном завше наштовхує на якісь дивні роздуми про життя/буття та людей.  Але найбільше мою увагу знов привернув цвинтар у Басівці. Ви бачили колись, як людина йде пшеничним полем? Як її тверда і впевнена фігура розбиває хвилі золотисто-зеленого колосся?

А уявіть, коли Діва Марія, подібна до тих, що є на Личаківському цвинтарі, стоїть над  дикими рослинами, що збунтувалися проти волі людини. Вони вище буденних проблем, вони маже біля самісінького сонця. Побита, зіпсута випарами від автівок статуя непохитна та досі стоїть серед цього несамовитого поля разом із старовинними хрестами.

Але повернемося до більш побутових моментів. Як не дивно, мені вдалося вийте саме на тій зупинці, якій потрібно. І я, навіть, відшукала Тарасів будинок!   Вони, у складі: Тарас, Тася, Іван і Ляна  (Іванова колега по консерваторії) уже десь годину сиділи на прохолодному бетонному майданчику. Вигляд з нього відкривається просто неймовірний. Це саме те відчуття єдності з природою, коли у душі вмикається романтик.

Отже, все відбувалося за типовим сценарієм: мені дали коцик, Іванко з Тасею підспівували ‘SkinHate’, що грали на величезних колонках,  та згадували старі добрі «нєфорські» часи, Тарас мовчки спостерігав за цим божевіллям.

О сьомій годині відбулася заміна – замість Тасі прийшла Леся. І розпочалося саме воно. В околиці не було жодного джерела світла, тільки далекі вогники станцій обслуговування автомобілів, зірки та повний, червонуватий місяць. Включити ембіент у такий ситуації, мабуть, було дуже доречно. Не вистачало тільки стільців, щоб всістися та замислитися про життя. Через це хлопці запропонували всадитися на коліна і… мовчанка. Довга така, не нав’язлива, як це іноді буває. Цікаво, неймовірно цікаво, що ж творилося в той момент в кожного в голові?  Але заради таких моментів, насправді, необхідно жити.

Стало смішно:

-          Шановні друзі, це вже вік.

Слід згадати, що в той самий час у духовці, всередині будинку,  смажилась соковита курочка.  І саме згадка про неї змусила нас від’єднатися від природи та один від одного.

Що, що, а ось дуріти ми вміємо по-справжньому.

Коли прийшла лиха година, і мені потрібно було рушати додому, приїхав Роман зі свого Києва. 

І сталося диво! Вийшов мій милий бро із гітарою та, прямісінько на колінах,  заспівав «Не йди». Ніколи  не думала, що я буду достойна цього неперевершеного дійства.

І ось, маршрутка. І знов коліна та: «Goodbye my lover, goodbye my friend». Навіть водій відкрив вікно і запропонував хлопцям проїхатися із ним туди/назад.

Вечір цей нагадав мені про те, що не важливо, як часто ти бачишся із друзями. Найголовніше те, які ці зустрічі  теплі.

Я дуже рада, що саме цей допис став моїм 200 дописом серед опублікованих та неопублікованих повідомлень. 

Також сьогодні, мабуть, я створю ще одну прив’язку до цього акаунту, де буду дописувати про цікаві події у Львові (майбутня професія детектед). 

Всім гарної ночі. Любіться.

Внутри

Уже четвёртый день на меня нападает непонятная апатия, связанная с одиночеством. Тяжело признавать, что я социальный зверь, которому остро необходимо хотя бы чьё-нибудь общество.  Сейчас даже кот в моей кровати смог бы немного поднять  настроение. Рядом не хватает чего-то тёплого и искреннего.  Не такого, как было когда-то,  а чего-то свежего.  Но нет, душа сейчас напоминает магазин, который стоит на обоях моего телефона.  За прекрасным фасадом скрывается  мусор мыслей и грязи, что вызывают тошнотворное отвращение.

Металлическая штука, которую все знают как компьютер, пожалуй, единственная вещь, согревающая в такие вечера. Но она тоже пустая.  

  

Так тяжело порой понять, что тебе нужно. В голове творится такая неразбериха, но иногда, ответ возникает сам, из неоткуда;  иногда же его тебе силой пытаются навязать.

 Почему люди такие настойчивые?  Неужели так сложно понять, что эта самая настойчивость отпугивает.  Чем сильнее кто-то  пытается  залезть внутрь чей-то души или головы, тем сильнее он получает отпор.  Сразу возникает опасение: раз туда хотят проникнуть, значит, потом точно используют новые знания против хозяина.  И их отрицания всегда будет пустым звуком. Я знаю, как люди обычно действуют. Сегодня они тебя любят, а завтра ты самый страшный враг. И они попытаются ударить в самое сердце, чтобы справедливость была восстановлена.

Мои мысли – рой пчёл, реальность и чувства – аллергик. Тяжело выживать,  разве что нужно пить таблетки. Надеюсь, они помогут.   

Життя сьогодні

Вітаю, любий друже.  Давно я тобі не писала. Зумовлено це тим, що я знайшла того, з ким можу розмовляти кожного вечора.  Знов мережа та її використання наповнились  певним сенсом. Але це не справедливо стосовно тебе.

Пройшло більше місяця  від початку  університетського життя.  Кожного дня – обличчя цікавих людей, викладачів. Звичайно, не обійшлося і без суперечок, але добре, що все вже вирішилось. Люди люблять створювати собі проблеми.

Головне в новому житті те, що можна написати нову історію для свого персонажа:  хтось спробує продемонструвати  впевненість у собі і своїх діях;  хтось, навпаки, намагатиметься закритися у мушлі.

Я також змінилась. Перетворилась на вічно балакучу істоту, яка ніколи не думає, до чого можуть привести її розмови. Активність, впертість, впевненість – і це все зараз виривається за межі моєї голови.  Дуже не звично, а, часом, і соромно. Не знаю, за що, але так воно є.  Досить цих псевдо філософських роздумів, набридає. Правда?

Перейдемо до буденщини. Життя журналіста-першокурсника насичене різноманітними подіями. Іноді, мені здається, що на організацію різних  заходів  ми витрачаємо більше часу, аніж на підготовку до пар.

Чесно кажучи,  в мене чудова група. За цей невеликий проміжок часу ми встигли нічогенько так потоваришувати. Звичайно, ще ніхто не знає про  скелети,  які кожен ховає  у своїй шафі на чотирьох засувах. Але що зараз маємо, то маємо.   Іншою стороною монети є те, що я сумую за  деякими друзями, яких не маю змоги бачити кожного дня, як раніше. Найближчим часом зі всіма маю зустрітися, бо так справи не робляться.  

Кожного дня повертаюсь додому шалено змучена (пар в нас досить мало: бува по дві-три),  проте  ця втома мене надихає.  

Я хочу знов тут часто дописувати.  Буду виправлятися, обіцяю.

А зараз потрібно піти у ванну і втримати залишки гарного настрою (залишився меланхолійних присмак). Шкода лише те, що мама з малою поїхали. Без них в квартирі занадто тихо. Я буду сумувати.

Сьогодні вночі під боком я не матиму навіть кота. Насолоджувався би ти свободою, друже? Слухав на повну музику чи ліг би спати (звичайно, що друге, бо завтра ж ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ!)?

Люблю тебе, читачу.

Насолоджуйся своєю вісімнадцятою чи якоюсь іншою осінню. Вона чарівна і барвиста.

Добраніч.

Твоя ДейДаша