о.

Тихі, але впевнені систематичні постукування. Тільки вуха  сприймають першу інформацію зранку.  Чи це шурхіт ковдри? Або, можливо, дзвін розбитого скла під вікнами, по якому щохвилини проїжджає автомобіль чергового  заклопотаного львів’янина. Туди – сюди, назад - вперед…  А, врешті,  тільки серце раніше так сильно і щиро гомоніло під вухом. Схвильовано, хоч і всі ці події відбувалися не в перше. З’являлося у такі моменти вічне, непотрібне  запитання. Хоча, ні. Скоріш за все, це було ніщо інше, як ствердження: «Воно занадто швидко б’ється. Щось сталося?». Правда, ти знаєш відповідь?  Сталося.   

Словом,  дурня якась. Забути про все, загорнутися у теплесеньку ковдру і уявити міцні обійми, промуркотіти щось незрозуміле «комусь» під ніс, та зрозуміти, що в хаті окрім тебе нікого немає. Запах кави мав би вже давно повернути тебе до реальності.

В такі моменти десь у низу живота з’являється дивне відчуття: «Хто я сьогодні? Втікач чи переслідувач?»

Знати би, хто встановлює правила гри на день. Можливо, був би сенс поговорити з таємничим автором,  запитати в нього, на що я сподіваюсь кожного вечора? Кого хочу побачити на порозі своєї хати? Навіщо він так знущається, кінець кінцем?!  Ніщо не вічне, тільки пісні і спогади.  Краще бути Повелителем Сніжного Королівства.

Розплющувати очі, мені здається, так само неприємно, як і відчиняти штори годині о сьомій чи восьмій ранку. Звичайно, якщо світло  м’яке, то це змінює справи.

Не варто даремно сподіватися на нерішучих людей та особистостей, які дуже легко відмовляються від чогось дуже важливого. Їх слова – порожні (якими б щирими вони не здавалися).

Самотність змушує дах їхати. Вона вимагає когось  сильного у ліжко, принаймні, кота.