Швидко про 2013

Вітаюсь із тобою, друже мій, востаннє цього року.  Прийшов той час, коли треба підводити підсумки. Було багато втрат,  надбань, приємних та жахливих спогадів. Дивно, але чим людина старша, тим байдужіше вона сприймає свято Нового Року. Особисто я лише вчора дізналась про те, що сьогодні 31. Це мене неабияк здивувало. Немає передчуття дива, як це було колись. Шкода те, що я усвідомлюю це саме зараз. А що буде у 20, у 30, у 60 років?

Спочатку скажу кілька слів про сумне. По-перше, я втратила дитинство – закінчила школу. Не знаю, добре це чи зле, але факт залишається фактом.  Немає більше С.О. і підсобки, страшного Юрія Степановича. Тепер це лише спогади. Шість років пройшло…

 Також я припинила спілкуватись із багатьма приємними  і хорошими людьми, за що досі себе пиляю майже кожного дня. Кожен, хто був колись зі мною поряд, без сумніву, людина гідна. Можливо, зі специфічним характером, якимись своїми особливостями, але.

 Головне те, що 2013 рік  -  один із найяскравіших. Я вдячна хлопцям за літо із баскетболом, я неймовірно рада, що склала ЗНО і вступила на той факультет, який хотіла. Я  задоволена фестивалем «Захід», і, найголовніше, народженням Машулі. То є маленьке сонечко і забавка для батьків, яких я також дуже сильно люблю і за якими дуже скучаю.

Я вдячна тим людям, які зараз зі мною.  Тасі, за його харизму та характер, за пісні, які вони з Тарасом пишуть (як для мене, так і для інших). Особливо хочу зазначити хіти про мій блог та моє фантастичне падіння і розбиту голову. Тому ж Бубліку, за те, що він поряд ,  правда, дістав уже зі своїм луком.  Іванові за те, що він саме той, хто мені потрібен. Яким би він іноді легковажним не був, але ця людина у тяжку хвилину прийде і допоможе.  Також дякую Стасові, за його вибір та щирість. Я люблю того мужика і не дарма вважаю його за брата.

Познайомилась також із Остапом (той, що Фернеза) та Дарієм. Шкода, що зараз наше спілкування трішки зіпсувалося, але, мужики, вам я вдячна за цікаві розмови і гарно проведений час.

Вперше я знайшла таку кількість чудових подруг. Я здивована, що таке взагалі можливе. Мартуся, Оленка, Джу та Оля. Дівки, таких щирих і класних людей я давно не бачила. Я дуже рада, що ми за півроку пережили стільки приємних речей (Чисті Четверги, Миколая, подорож до Києва та Тернополя, посиденьки в Хот Кафе та Пузатій хаті).

Багато кого я можу не згадати, але я люблю кожного з вас. Пробачте мені за самовпевненість, за впертість, за  дурні вчинки, за погану поведінку.  Я шкодую, повірте мені.  Але так сталось. Що поробиш. Ще раз пробачте.

Сподіваюсь, наступний рік принесе нам любов, дружбу та успіх.

Не пийте багато, вірте у диво (хоча я і не вірю, бо моє диво неможливе, хоча і дуже просте)

Останнє в цьому році,

Твоя Дейдаша

Клиномания

Я давно перестала писать тут на русском  языке.  Наверное, это из-за того, что рядом люди, которые не используют его в ежедневном общении.  Тяжело быть билингвиком. Это как будто в твоей голове живет два человека. Да  и к тому же они не всегда находят общий язык.

Я часто останавливаю себя, когда начинаю думать «солов’їною».   Как бы там ни было, но нет. Я такая, какая есть. И не хочу теряться.   

У меня опять появилось много непонятных и ненужных  мыслей.  Скорее всего, это из-за моего заключения. Снова эта одиночная камера! Но я постараюсь к четвергу освободиться. Надеюсь, что у меня выйдет, хотя очень сомневаюсь.

Скоро праздники. Это означает, что опять придется наблюдать за тотальным  помешательством общественности на пряниках,  конфетах, фейерверках, алкоголе и подарках.  Люди будут безжалостно набиваться в ЭТОТ город, как в бездонную бочку.

Все радуются теплу, а я схожу с ума.

+8.

Декабрь.

Это  звучит как смертельный диагноз. Вы же помните правило первого снега и холодов? Так вот, сейчас его было бы очень к месту активировать.

 Я хочу создать свой микромирок.  Маленькую вселенную, которая существует лишь для двоих.  Потому что глобальность обычного, ежедневного общения начинает меня пугать. Ты со всеми.  

 С кем?

Плюс микромира – понимание, для которого не нужны слова.

Я снова научилась разочаровываться в людях.  Давно у меня никто не вызывал подобных чувств. Года так с 2009.

 Кто-то ведет себя странно, кто-то всеми силами старается оборвать связь. Так до бесконечности можно продолжать список непонятного поведения людей.  Только одно радует:  всё та же цикличность Неджа.  Что бы ни случилось, как бы мы не ругали друг друга, он появиться.  Каждый год.  Уже  на протяжении шести лет.  

Я слишком много ленюсь и слишком много думаю.

Только что  закончила просматривать новые серии  «Элементарно».  Как-то это  символично. В прошлом году было идентично. Только с одним маленьким «но» (да, конечно, маленьким!).

Вы верите в новогоднее чудо?  Я – (почти) нет.  Остается, конечно же,  маленькая надежда, которая с боем курантов рухнет и разобьется как дешевый сервиз.

Пишу  эти строки и понимаю, что ненавижу себя.  Потому что опять кто-то из друзей обвинит меня в  нытье или  начнёт  упрекать с издевками.  

С другой стороны, читать  записи я никого не заставляю.  Это личный выбор каждого. Не нравится контент -  удачи, забудьте этот унылый блог. А мне не мешайте.  Я просто говорю с другом. Анонимным другом, который молча, выслушает и потратит своё время.

Я запуталась, в каком из четырёх блогов писать в какой ситуации.

Знаете, сейчас тут не очень весело. Но настанет тот переломный  момент, когда это место будет переполнено счастьем. Пожалуйста, если тебе нравится, дорогой мой читатель, дождись.

И знаете, немного поэзии вам на ночь: 

Шаганэ ты моя, Шаганэ...
С. Есенин

1995 г. 

Шаганэ ты моя, Шаганэ!
Потому, что я с севера, что ли,
Я готов рассказать тебе поле,
Про волнистую рожь при луне.
Шаганэ ты моя, Шаганэ.

Потому, что я с севера, что ли,
Что луна там огромней в сто раз,
Как бы ни был красив Шираз,
Он не лучше рязанских раздолий.
Потому, что я с севера, что ли.

Я готов рассказать тебе поле,
Эти волосы взял я у ржи,
Если хочешь, на палец вяжи -
Я нисколько не чувствую боли.
Я готов рассказать тебе поле.

Про волнистую рожь при луне
По кудрям ты моим догадайся.
Дорогая, шути, улыбайся,
Не буди только память во мне
Про волнистую рожь при луне.

Шаганэ ты моя, Шаганэ!
Там, на севере, девушка тоже,
На тебя она страшно похожа,
Может, думает обо мне...
Шаганэ ты моя, Шаганэ.

Я люблю тебя.

Сладких снов.

Твоя ДейДаша

Швидко, як наша медицина.

Вітаю тебе, мій любий друже, зі святами, які зовсім скоро прийдуть до тебе в гості. Цей місяць минув дуже швидко і, відповідно, мені є про що написати.

 Перш за все, варто згадати подорож до головного євромайдану країни, яка відбулась 12 грудня.  Я багато вже написала у «Lemberg incognita», але там усе достатньо офіційно: без особистих пригод і розваг.

Отже, вночі  11 числа,  підбурював мене Дарій, що обов’язково потрібно їхати. Бо як це, не відчути атмосфери справжньої революції?!  Та й Богдан Кутєпов у нічній варті підкинув дрова у полум’я.  Всі  ж чудово усвідомлюють, яка ситуація у Львові, як вона разюче відрізняється від Києва.

 Чесно кажучи, я не очікувала, що мені вдасться вмовити батьків. Але вийшло!  Аргументи про травми у Львові (які виявилися пророчими),  промова про національну свідомість і небайдужість допомогли  остаточно переконати  їх у необхідності подорожі.

На наступний день із великими суперечками Оленка, Марта,  Джу, Тарас, Остапи  і  я придбали на нічний потяг квитки.  Із медиком були певні проблеми, але їх вдалося вирішити. Проте Тарасові місця виявилися  далеко від нас.  Також у касах ми випадково зустрілися із Купиним і нашими журналістками, які  також збиралися їхати.

Уночі, за сорок хвилин, нам вдалося дійти до залізничного вокзалу.  Уявляєте моє здивування, коли під  своєю поличкою я побачила ще одного Ореста? Словом, набралося нас близько 12 осіб.

Знаєте, завжди у потязі (а особливо у плацкарті) є компанія людей, яка постійно вночі шумить, галасує та сміється. Цього разу подібною компанією були ми! Люди, мабуть, хотіли нас забити, бо гра в мафію перевищувала  будь-які  звукові бар’єри.

Коли прийшов час влягатися спати, до мене підійшов Тарас і сказав: «Я спатиму сьогодні з тобою!» На верхній бічній!  Але, в нього це вийшло. Правда, ми довго не могли заснути. Орест, який лежав внизу, перелякався і зі словами: «Манав я, » - пішов до Марти.

Також, хочу сказати, що у такі подорожі потрібно вирушати з власними подушками. Бо алергія, яку в мене викликали укрзалізничні, була дуже сильною.

У столиці ми обійшли всі відомі завдяки цій революція місця, а також  4 «Пузатих Хати»,  додатково ще покаталися на фунікулері,  поїли  смачні рогалики, які спекла Тарасова мама, та перейшлись набережною.

Цілий вечір ми провели на «Глобусі», спостерігаючи за барикадами і морем української свідомості.  Дорогою назад, усі наїлися і о дев’ятій годині вечора заснули.

Швидко по-львівські

Деякі проблеми не обходять людей до того моменту , поки вони не стосуються їх особисто. Два дні тому трапився зі мною один дуже неприємний інцидент. Настільки неприємний, що поставив під загрозу моє життя. Мабуть, я трохи гіперболізую, мабуть, ні, але…

Гаряча тема сьогодні – травми, особливо ті, які громадяни (не важливо хто: діти, молодь, старші люди) отримують під час політичних акцій.  Хтось використовує це для спекуляції, хтось демонструє свій героїзм, а хтось мовчки терпить, бо знає, що не дарма стерпів жахливий біль. У таких випадках медики дуже швидко реагують та надають необхідну допомогу за лічені секунди, бо це ж їх обов’язок.   

Але не тільки працівники червоного хреста здатні впоратися з надзвичайними ситуаціями та простягнути руку тому, хто її потребує.  Чесно кажучи,  я пишаюсь злагодженістю нашого народу.  

Тішить мене і те, що не тільки на майдані люди діють злагоджено і готові допомогти постраждалим.  20 листопада я поспішала на залік з основ журналістики. Чомусь так сталось, що у не дуже типовому місці (вулиця Данила Галицького)  зупинились усі автомобілі.  Не можна сказати, що пробок там не буває, але все ж таки. 

В мене не було жодної хвилини для очікувань і я вирішила побігти до університету. Саме в цьому і була моя помилка. На досить великій швидкості я зашпорталась і впала. У результаті сильно вдарилась головою о кут бетонної сходинки. Перші кілька секунд – шок. Що робити?!

Я дуже вдячна хлопцеві, який мене підняв та заніс до харчового ліцею, що був поблизу.  Якби не він, не знаю, чи могла би я зараз писати ці рядки. Шкода, що в мене не вийшло його не запам’ятати і віддячити.  Але поки є такі сумлінні люди, можна не боятися ходити по вулицях.
У ліцеї мені відразу ж зупинили кров та викликали швидку. У перші декілька хвилин я ледь не втратила свідомість, бо  червоної рідини вилилося з мене нічогенько (дівчата знайшли мене саме по слідах крові).  В свою чергу, працівники навчального закладу, яким також величезна подяка, швидко зорганізувалися та привели мене до тями.

І ось тут найцікавіше: «швидка» їхала сорок хвилин. Перелякані викладачі дзвонили декілька разів.   За той час встигли прибігти дівчата та Іван, які в стояли шоковані близько п’яти хвилин, та і я почувалась  уже відносно добре.  

Відвезли мене на Топольну, зробили рентген, Лихач зазнимкував кілька «селфі». Пощастило, що  попалися добрі і співчутливі лікарі, які жартували і заспокоювали мене. Сподіваюсь, якість їх роботи також хороша.  У результаті маю шість швів на чолі. 

Але було одне але: у п’ятницю ми повинні були організовувати анонімного Миколая. Всі відмовилися робити цей захід без мене. Довелося погоджуватися, щоб мене забрали на таксі і за декілька годин відвезли назад.

Коли були у  Джу, то я отримала три карамельні мілки від своїх малих. Знають ж, що треба нести!

Отже, список подарунків:

·         Я – шоколадна камасутра;

·         Джу – шкарпеточки і цукерки;

·         Марта – гаманець;

·         Оленка – сухофрукти і дзвіночок для сексуальних чоловіків;

·         Оля – смачна карамельна троянда;

·         Ляна – навушники;

·         Тарас – сигари і цукерки;

·         Тася  - стаканчик із дзвіночком і написом «The next one», а також плейбой енергетик;

·         Стас – машинка для виготовлення сигарет, тютюн, фільтри, папір;

·         Данило – поки що ми не знаємо;

·         Тереза – також;

·         Іван – Іван;

Усі були дуже задоволені і я рада, що вдалося влаштувати таке чудове свято для тих придурків, бо я їх дуже сильно люблю. І дуже дякую, що вони поряд.  

Цінуй друзів і бережи себе. 

Твоя

Дейдаша

"Ти лежиш самотня на холодній підлозі, всі сумні думки ти викладеш у блозі"

Доброго вечора, любий мій читачу. Пишу тобі  із холодної кімнати і, мабуть, не про те, про що ти хотів би знати. Всіх людей зараз цікавлять події в Україні. Багато хто вірить брехливим російським новинам, багато хто переконаний, що ми стоїмо не за ідею, а за гроші. Бо насправді  200 гривень це саме та ціна, за яку варто продати своє сумління і своє майбутнє.

У Львові, на жаль усе  спокійно. Головна проблема полягає в тому, що немає з чим боротися: лояльність, підтримка з боку міської влади – про що ще може мріяти справжнє демократичне місто.

Отже, з цього приводу наша компанія вирішила влаштувати для себе #євродиван, який триває вже другий тиждень. Не скажу, що ми постійно сидимо в якомусь  теплому та затишному місці. Ні, ми буваємо на майдані кожного дня. Проте більшість часу наша «аналітична група» проводить у  двох місцях: «Пузата Хата» та « Hot Café». За час революції ці заклади  стали для нас майже рідними.  Перший  -  через смачну їжу і бюджетну каву, другий – через милого бармена Юру та музику, яку він нам  вмикає.

Чесно кажучи, я дуже здивована, що ми почали збиратися такими великими компаніями. Якщо в один день нас не буде близько дев’яти – значить,  тут щось не так.

Посиденьки і чай зближують людей, мафія вчить бути обережним, майдан – вірі у майбутнє.

Сьогодні був чудовий день.  Я вдячна Марті, Оленці, Джу, Остапові (з яким ми сьогодні познайомились нормально, а не як на Заході), Маланці,  Стасові, Іванові, Тарасові і Тасі, Даніку та Адріану за чудово проведений час.  Я люблю цих людей, за щирість і відкритість. Мабуть, сьогодні вперше за всі ці роки, які я знаю Івана, в нього в хаті зібралося стільки людей. Мені подобаються подібні моменти. Нехай є непорозуміння та  сварки, тим не менше,  ми разом. Студентство, що казати. Справжні друзі.  

Також хочу сказати декілька слів про Стаса. Це неймовірна людина, направду. Я дуже задоволена, що колись нас із ним познайомили. Несподівано продовжується наше спілкування, в нас багато спільного, він може зрозуміти мене, коли щось не те.

Я дякую  за те, що ти є.  Я дуже люблю наші прогулянки додому  і також те, що можу розповісти тобі будь що.  Я люблю тебе, мужик. Тому ти і бро.

Але не думайте, що інші не беруться до уваги! Ви не менш важливі. Ви те, що пройде крізь час.

Бережи своїх друзів. Вони завжди поряд.

Люблю і тебе, читачу.

Твоя

ДейДаша

Торжественно клянусь!

Стоя на мосту
Внезапно понял я
Что влюблен не в ту
И любят не меня
В сердце воткнули прут
Мозг убил я сам
Над головой салют
И черные паруса

(с) Animal Джаzz

Добрый вечер, мой дорогой читатель.  Сейчас будет очень много «я».  Хочу пообещать тебе одну вещь. Я давно уже заметила, что мой блог поменял  формат: начала тут грустить, хотя раньше писала про самые яркие и запоминающиеся дни.

Мне нравится это место, и у меня нет желания его покидать.  Писать так дальше – тоже не дело.

Есть одна замечательная новость: наступила зима! А знаете, что это означает? Что всё кончено. На протяжении нескольких лет с первыми морозами и  первым снегом я становлюсь менее чувствительной. Не знаю с чем это связанно, но мои мысли проясняются. Эмоции  замолкают. Холодный расчет. Это последнее сообщение с нотками грусти.

Пис энд лав

Ваша ДейДаша