Швидко, як наша медицина.

Вітаю тебе, мій любий друже, зі святами, які зовсім скоро прийдуть до тебе в гості. Цей місяць минув дуже швидко і, відповідно, мені є про що написати.

 Перш за все, варто згадати подорож до головного євромайдану країни, яка відбулась 12 грудня.  Я багато вже написала у «Lemberg incognita», але там усе достатньо офіційно: без особистих пригод і розваг.

Отже, вночі  11 числа,  підбурював мене Дарій, що обов’язково потрібно їхати. Бо як це, не відчути атмосфери справжньої революції?!  Та й Богдан Кутєпов у нічній варті підкинув дрова у полум’я.  Всі  ж чудово усвідомлюють, яка ситуація у Львові, як вона разюче відрізняється від Києва.

 Чесно кажучи, я не очікувала, що мені вдасться вмовити батьків. Але вийшло!  Аргументи про травми у Львові (які виявилися пророчими),  промова про національну свідомість і небайдужість допомогли  остаточно переконати  їх у необхідності подорожі.

На наступний день із великими суперечками Оленка, Марта,  Джу, Тарас, Остапи  і  я придбали на нічний потяг квитки.  Із медиком були певні проблеми, але їх вдалося вирішити. Проте Тарасові місця виявилися  далеко від нас.  Також у касах ми випадково зустрілися із Купиним і нашими журналістками, які  також збиралися їхати.

Уночі, за сорок хвилин, нам вдалося дійти до залізничного вокзалу.  Уявляєте моє здивування, коли під  своєю поличкою я побачила ще одного Ореста? Словом, набралося нас близько 12 осіб.

Знаєте, завжди у потязі (а особливо у плацкарті) є компанія людей, яка постійно вночі шумить, галасує та сміється. Цього разу подібною компанією були ми! Люди, мабуть, хотіли нас забити, бо гра в мафію перевищувала  будь-які  звукові бар’єри.

Коли прийшов час влягатися спати, до мене підійшов Тарас і сказав: «Я спатиму сьогодні з тобою!» На верхній бічній!  Але, в нього це вийшло. Правда, ми довго не могли заснути. Орест, який лежав внизу, перелякався і зі словами: «Манав я, » - пішов до Марти.

Також, хочу сказати, що у такі подорожі потрібно вирушати з власними подушками. Бо алергія, яку в мене викликали укрзалізничні, була дуже сильною.

У столиці ми обійшли всі відомі завдяки цій революція місця, а також  4 «Пузатих Хати»,  додатково ще покаталися на фунікулері,  поїли  смачні рогалики, які спекла Тарасова мама, та перейшлись набережною.

Цілий вечір ми провели на «Глобусі», спостерігаючи за барикадами і морем української свідомості.  Дорогою назад, усі наїлися і о дев’ятій годині вечора заснули.

Швидко по-львівські

Деякі проблеми не обходять людей до того моменту , поки вони не стосуються їх особисто. Два дні тому трапився зі мною один дуже неприємний інцидент. Настільки неприємний, що поставив під загрозу моє життя. Мабуть, я трохи гіперболізую, мабуть, ні, але…

Гаряча тема сьогодні – травми, особливо ті, які громадяни (не важливо хто: діти, молодь, старші люди) отримують під час політичних акцій.  Хтось використовує це для спекуляції, хтось демонструє свій героїзм, а хтось мовчки терпить, бо знає, що не дарма стерпів жахливий біль. У таких випадках медики дуже швидко реагують та надають необхідну допомогу за лічені секунди, бо це ж їх обов’язок.   

Але не тільки працівники червоного хреста здатні впоратися з надзвичайними ситуаціями та простягнути руку тому, хто її потребує.  Чесно кажучи,  я пишаюсь злагодженістю нашого народу.  

Тішить мене і те, що не тільки на майдані люди діють злагоджено і готові допомогти постраждалим.  20 листопада я поспішала на залік з основ журналістики. Чомусь так сталось, що у не дуже типовому місці (вулиця Данила Галицького)  зупинились усі автомобілі.  Не можна сказати, що пробок там не буває, але все ж таки. 

В мене не було жодної хвилини для очікувань і я вирішила побігти до університету. Саме в цьому і була моя помилка. На досить великій швидкості я зашпорталась і впала. У результаті сильно вдарилась головою о кут бетонної сходинки. Перші кілька секунд – шок. Що робити?!

Я дуже вдячна хлопцеві, який мене підняв та заніс до харчового ліцею, що був поблизу.  Якби не він, не знаю, чи могла би я зараз писати ці рядки. Шкода, що в мене не вийшло його не запам’ятати і віддячити.  Але поки є такі сумлінні люди, можна не боятися ходити по вулицях.
У ліцеї мені відразу ж зупинили кров та викликали швидку. У перші декілька хвилин я ледь не втратила свідомість, бо  червоної рідини вилилося з мене нічогенько (дівчата знайшли мене саме по слідах крові).  В свою чергу, працівники навчального закладу, яким також величезна подяка, швидко зорганізувалися та привели мене до тями.

І ось тут найцікавіше: «швидка» їхала сорок хвилин. Перелякані викладачі дзвонили декілька разів.   За той час встигли прибігти дівчата та Іван, які в стояли шоковані близько п’яти хвилин, та і я почувалась  уже відносно добре.  

Відвезли мене на Топольну, зробили рентген, Лихач зазнимкував кілька «селфі». Пощастило, що  попалися добрі і співчутливі лікарі, які жартували і заспокоювали мене. Сподіваюсь, якість їх роботи також хороша.  У результаті маю шість швів на чолі. 

Але було одне але: у п’ятницю ми повинні були організовувати анонімного Миколая. Всі відмовилися робити цей захід без мене. Довелося погоджуватися, щоб мене забрали на таксі і за декілька годин відвезли назад.

Коли були у  Джу, то я отримала три карамельні мілки від своїх малих. Знають ж, що треба нести!

Отже, список подарунків:

·         Я – шоколадна камасутра;

·         Джу – шкарпеточки і цукерки;

·         Марта – гаманець;

·         Оленка – сухофрукти і дзвіночок для сексуальних чоловіків;

·         Оля – смачна карамельна троянда;

·         Ляна – навушники;

·         Тарас – сигари і цукерки;

·         Тася  - стаканчик із дзвіночком і написом «The next one», а також плейбой енергетик;

·         Стас – машинка для виготовлення сигарет, тютюн, фільтри, папір;

·         Данило – поки що ми не знаємо;

·         Тереза – також;

·         Іван – Іван;

Усі були дуже задоволені і я рада, що вдалося влаштувати таке чудове свято для тих придурків, бо я їх дуже сильно люблю. І дуже дякую, що вони поряд.  

Цінуй друзів і бережи себе. 

Твоя

Дейдаша