Зимно стає тепер, людоньки. У душі замерзає щось таке, що вже ніколи не зігріє з середини. Частинка теплоти вмерла, лишив по собі усього лише приємний клаптик спогадів, які треба заховати в середню шухлядку старої шафи. У палцях я відчуваю легке поколювання, що сповіщає про наближення Зими. Закрию очі і почую голос розуму, а не серця. Почуття згасли.
А місто. Яке ж воно чарівне. Холодний присмак волі і самотності. Хоча ні. Ніхто тут не може бути самотнім.
Спробуй зайти якось ввечорі в холодний напівпустий трамвай, встань у самому кінці і просто подивись у вікно. Маршрут "Центр- Личаківська" залишається незмінним. Люди щасливі, хоча, можливо, не дуже йдуть хто куди: хто додому, хто на кавзу з приятелем, хто до коханки або коханця. Але кого це, чорт забирай хвилює?!
Вогні машин та ліхтарів, які постійно пробиваються крізь мряку. І знаєте, та телевежа той Успенський собор, схожі на межі воріт у якійсь потойбічний вимір. Я знаю, що там краще. Хоча сказати чим, не можу.
Якійсь світлофор залишився позаду. У краплинці на запотовшому вікні видно зелений колір від нього. Треба примружити око і встати трохи праворуч, щоб повністю побачити всю красу цього маленького дива. А поряд стоїть якійсь поважний дядько похилого віку, що так тяжко вдивляється кудись вдалечінь. Можу посперечатися, він бачить там свою молодість. Коли хлопчисько їхав із гарненькою панянкою. Вона дуже голосно сміялась над його жартами, а йому просто було приємно відчувати поряд цю дівчину. А зараз дядько сам. Їде, невідомо куди.
У повітрі вдчувавється святковий запах. Я так і не встигла зрозуміти, коли пішов перший сніг і до чого взагалі він був.
У кішені вібрує телефон.
"Ти взагалі як?"
" Та добре," - відписую я.
Ця людина в голові і в серці. Таке враження, що тільки вона зможе зрозуміти мене без слів. Саме це мені зараз потрібно. І в голову приходить шалена дурість.
" Слухай, а давай закохаємося один в одного?"
" Ні, я так не вмію. Та і взагалі, я і так постійно про тебе думаю."
Божевілля, але спробувати було варто.
А що мені залишається? Мандрувати самотніми вулицями осіннього міста? Проте це лише 2012 осінь. Попереду ще багато...
А місто. Яке ж воно чарівне. Холодний присмак волі і самотності. Хоча ні. Ніхто тут не може бути самотнім.
Спробуй зайти якось ввечорі в холодний напівпустий трамвай, встань у самому кінці і просто подивись у вікно. Маршрут "Центр- Личаківська" залишається незмінним. Люди щасливі, хоча, можливо, не дуже йдуть хто куди: хто додому, хто на кавзу з приятелем, хто до коханки або коханця. Але кого це, чорт забирай хвилює?!
Вогні машин та ліхтарів, які постійно пробиваються крізь мряку. І знаєте, та телевежа той Успенський собор, схожі на межі воріт у якійсь потойбічний вимір. Я знаю, що там краще. Хоча сказати чим, не можу.
Якійсь світлофор залишився позаду. У краплинці на запотовшому вікні видно зелений колір від нього. Треба примружити око і встати трохи праворуч, щоб повністю побачити всю красу цього маленького дива. А поряд стоїть якійсь поважний дядько похилого віку, що так тяжко вдивляється кудись вдалечінь. Можу посперечатися, він бачить там свою молодість. Коли хлопчисько їхав із гарненькою панянкою. Вона дуже голосно сміялась над його жартами, а йому просто було приємно відчувати поряд цю дівчину. А зараз дядько сам. Їде, невідомо куди.
У повітрі вдчувавється святковий запах. Я так і не встигла зрозуміти, коли пішов перший сніг і до чого взагалі він був.
У кішені вібрує телефон.
"Ти взагалі як?"
" Та добре," - відписую я.
Ця людина в голові і в серці. Таке враження, що тільки вона зможе зрозуміти мене без слів. Саме це мені зараз потрібно. І в голову приходить шалена дурість.
" Слухай, а давай закохаємося один в одного?"
" Ні, я так не вмію. Та і взагалі, я і так постійно про тебе думаю."
Божевілля, але спробувати було варто.
А що мені залишається? Мандрувати самотніми вулицями осіннього міста? Проте це лише 2012 осінь. Попереду ще багато...
Немає коментарів:
Дописати коментар