Загадки

 Я маю до тебе серйозну розмову, дорогий мій друже.  Сьогодні я напишу не звичайний блог. Хоча, хтось може знов банально пропустити його крізь свою свідомість і  просто забути, а найкмітливіші із вас спробують використати його у власних цілях.  Про умови мого невеликого конкурсу ти зможеш дізнатися нижче, але поки що…

Літо вже майже закінчилось. Чи пройшло  воно саме так, як ти хотів? Безліч нових людей, випробувань, ніякого відпочинку, емоції,  внутрішні переживання  та дні, немов у тумані… Так це виглядає? Чи кожен знайшов те, що хотів : друзів, ворогів, нове кохання, впевненість у собі?

Останні дні знов змушують мене багато думати.  Вийшло так, що через  розмови на незвичайні  теми з надзвичайно цікавими людьми всередині мене знайшла для себе місце нова тварина. Нагадаю, що до того ти міг читати про «внутрішнього кота», який досі вечорами зігріває моє серце.  Але зараз справи трішки змінилися, до нього приєднався новий звір. Він не такий уже маленький і волохатий, він той, що володарює  прозорими водами океанів та темрявою глибин  – кит.  Причиною вибору подібного створіння стала його самотність та виваженість. Краще за нього, я вважаю, ніхто не зрозуміє загублену душу мореплавця, що подорожує дорогами своєї свідомості. Він дасть прихисток, тепло та пораду кожному.

Навчання. Кажучи точніше, не тільки здобутки фахових знань, а ще й розуміння

людей та їх вчинків. Я навчилась слухати. Робіть так частіше, навіть, якщо маєте, що сказати. Мовчіть і слухайте. На вас виллється стільки цікавої інформації, що відразу тяжко буде вкласти її у рамки думок. Світогляд розшириться, кордони почнуть зникати. 

Я познайомилась кілька днів тому із людиною, яка в один момент викликає захоплення і  здивування. Можливо, її можна назвати типовим прикладом хіккі. Втікач.  Людина, яка створила власний світ із книжок та фільмів і не хоче з нього виходити. Але слухати таку особистість - шалене задоволення. Її начитаність, знання формують величезний постамент. Стає, навіть, соромно за необізнаність у літературі , філософії і митецьких течіях. З іншого боку, цей хікка  забиває себе своєю ж зброєю,  і хочеться крикнути: « Припини! Схаменися, людино! Що цей світ тобі зробив?!» Я вважаю, не можна закриватися у собі. Не правильно так вчиняти. Не треба думати про інших, ти також багато важиш у суспільстві.

Не шкодувати за минулим. Чесно кажучи, краще його взагалі забути.  Хапаючись за конкретні моменти,  з’являється ланцюг подій, який валить величезну стіну спогадів. Від хвилі емоцій розриває серце, легені, печінку та інші внутрішні органи. Чому так тяжко залишитися в спокої і покинути когось, без дурнуватої помсти та нагадувань про себе? Кому потрібно мучити інших? Самоствердження, хіба що, або  дитячій садок?  Невже так тяжко зробити хоча б щось по-справжньому мужнє?

 Органічність. Багато приємних моментів допомагає іноді забутися. Але на скільки органічно ти почуваєш себе в тій чи іншій ситуації? На скільки ти готовий зблизитися з тією чи іншою людиною? Робити це через переконання чи звичайне «так треба»? Іншого виходу, мабуть,  немає. Важливі бажання тільки близьких, на свої варто  забити.

Я вже котрий день хочу випити із кимось кави. По дорозі до дому або ж сидячі на лавочці в центрі , розглядаючи  перехожих.  З людиною, яка для мене дорога. Справа в тому, що в мене є карточка із «креденсу». Я отримала її дуже давно, взимку, якщо не помиляюсь. Залишилась одна кава. І наступна буде безкоштовною. Є велике бажання віддати її людині,  з якою вийде приємна розмова. Чи приємна мовчанка, чорт його знає. Це не через власний егоїзм. На кінець літа я маю бажання зробити когось щасливішим. Навіть, на невелику (чи велику) філіжанку кави.

І ось, нарешті, мій конкурс. Друже мій, цією щасливою людиною можеш стати ти. Тільки скажи: скільки разів у цьому дописі я збрехала (собі і тобі)?

Щоб гра виявилася чесною, коментуй обрані тобою речення, словосполучення чи абзаци.  Ти можеш зробити це тут (дописувати коментарі може будь-який читач), в коментарях до блогу  у вк  чи в особистих повідомленнях.

Спробуй, якщо знаєш мене.

Люблю тебе,

Твоя ДейДаша    

У хмарах під літаками

- На сьогодні домінування вистачить.

- Якщо я з тобою погоджусь, буде виглядати, ніби ти все ще домінуєш. Тому ні, недостатньо.

- Тобто, ти кажеш, щоб я далі домінувала, при тому, що не хочеш бути задомінованим.

- Якось так.  
- Це якось не логічно.

- Ну, бо, якщо я погоджусь, що варто закінчувати це домінування, то я буду підпорядковуватись.
- Я вважаю, що це замкнене коло 
- Ні, бо я не підпорядковуюсь тобі 
- Тоді, не вважаю

- Це тотально замкнуте коло! Це глухий кут!

Часто буває таке, що спочатку не розумієш цінності певної речі чи людини. Але час від часу, в особливі, моменти приходить  усвідомлення  того, що це твій черговий скарб. Людина – всесвіт: із своїми планетами, Сонцем та супутниками.

Вдалося мені влітку отримати таке цінне надбання. Мабуть, раптове знайомство в парку стало не таким уже і одноразовим,  а початком нової історії із новим персонажем.

Сьогодні, на мою думку, видався надзвичайний день. Такого не було раніше та й навряд чи повториться коли-небудь. Затишно та спокійно.

Зазвичай говорити на відверті  та особисті теми тяжко. Особливо з людьми, з якими знайом не так довго.  Звідки ти знаєш, чи потім не стануть з тебе глузувати у телефонних розмовах, чи не використовуватимуть проти тебе гостроту необдуманих слів, чи втече ця незвідана людина під час шторму, як останній щур. Але потрібно одне – рухатися вперед і довіряти.

Глибина та розсудливість притаманні цій загадковій особистості, чесно кажучи, мене досить часто лякають. Як можна замислюватися над такими проблемами.  Інше запитання – навіщо?

 Тим не менше, кожні дві години над нами здіймались літаки під рядки старих, до дірок заслуханих пісень.  З кожною хмариною холод відчувався трошки більше,  але зіпсувати наше маленьке свято  їм аж ніяким чином не вдалось.

Я дуже рада, що познайомилась з тобою  досить близько саме зараз.  У деяких випадках мені соромно тільки перед тобою. Можливо, тому, що всім абсолютно начхати на мої необдумані вчинки. Але ти мене свариш. І я дуже вдячна.

На даху в нас були свої спогади, але потім це стане також приємним спогадом. Я тебе полюбила, як щось рідне.

Усе буде просто чудово і всі проблеми колись зникнуть,  мій класний нєвєбічєський любовник :*

Как в кино

Почему некоторые люди так жестоки? Чего им не хватает для тотального удовлетворения?  Возможно, страдания других доставляют в определенные моменты колоссальное удовольствие.  Но  есть один вопрос: «зачем?»

Время от времени в голове возобновляются картинки, которые ты воспринимаешь как кадры из американской  драмы. На ленте, с настоящими актерами и почти идеально прописанным сценарием.  

Холодный и мокрый парк  напоминает безлюдную пустыню где-то на краю света. Только в глазах немного темнеет от ярко-зеленых деревьев и травы. Этот насыщенный цвет проникает в середину твоей головы и начинает  рисовать новые образы разными оттенками.  Ты сидишь в плаще и ожидаешь  того самого человека, который так сейчас необходим.  По договоренности, он должен был появиться уже давно, но обстоятельства как обычно задерживают. Или обычная лень с безответственностью.  И  в тот же самый момент атмосфера спокойствия затягивает тебя целиком,  проглатывая со всеми потрохами в свое готическое величие. Каждый фонарь,  листок, даже ветка  на дереве говорит тебе: «Шшшш-шшшш…»

Но тут идиллию прерывает фигура в черном коротком плаще, с длинным зонтиком и каким-то не своим выражением лица.  Вот и оно, чудо, которое ты прождал около часа.  Юноша медленной, но уверенной походкой направляется в твою сторону. Усевшись на лавочку, молодой человек крепко обнимает тебя за плечи и не с первого раза закуривает. Ох уж эти дешевые зажигалки.  Один только взгляд на него помогает понять, что сегодня выйдет замечательный разговор. Точнее - его не будет. Ты медленно опускаешь голову на его плечё и достаешь из его уха наушник с какими-то новыми мелодиями.  У каждого же есть такие замечательные друзья с прекрасными музыкальными вкусами. Но это не главное, важнее всего, что именно этот человек, который много врёт в компаниях – тот, который никогда не скажет ни капли лжи на встрече тет-а-тет.  Почему так часто обещания и клятвы  про вечную дружбу или любовь забываются с такой мимолетной скоростью.  Как будто их и не было. Как будто слова никогда ничего не значили.  А были просто брошены ради развлечения, для того, чтобы потешить чье-то самолюбие.  Обидно, но важные фразы давно уже потеряли свою ценность. Никогда им не верьте, с какой бы убедительностью их не произносили бы. Это всё ложь.   Главное – действия.  Если ты  взрослый, ты либо наплюешь на свои слова и исчезнешь,  либо что-то сделаешь, чтобы исправить проблему....

 А дым тем временем  медленными клубами выходит из его губ, в которые так охота с жадностью впиться. Но нельзя. Потому что это очередная крайность.  Хотя  зачем скрывать тот факт, у него сейчас проскакивают абсолютно такие же мысли.  Лучший друг, наверное, ближе кого-либо в  любой ситуации. Он знает о тебе все, как и город, который  похож  на наш  собственный Лондон. Безо всяких ванильных клише. С дождем, разбитыми дорогами, зонтами и надеждой на завтрашний день.      

Захід: чай, пил та музика

Вчора мені довелось повернутися із фестивалю, який уже п’ятий рік поспіль тішить своїх відвідувачів незабутньою атмосферою та музикою.  Так, друже мій,  я говорю саме про «Захід  2013». Не знаю, хто таке придумав, чи організатори, чи в когось випадково то злетіло з язику, але це ж, насправді, найкраща традиція фестивального літа, яка дарує шалений заряд позитивних емоцій, нові сили для подальшого життя та цікаві знайомства із такими ж божевільними людьми.

Вирушити у дальню  путь наша невеличка компанія, що складалась із семи  персон (я, Саша,  Данік (х2), Тарас,  Вова  та Оля)  вирішила ввечері  у четвер.  Я вважаю, ми не даремно так вчинили, бо на наступний день  знайти зручне місце було б досить складно.

По обіді 15 числа, ледве втиснувшись у тамбур електрички,  ми спробували розіпхати величезну кількість речей.  Всівшись найзручнішим  на той момент способом, розкинули партію в картішкі.  До нас з перону підійшла якась жіночка і побажала «божого відпочинку», але попросила  припинити грати, «бо то від Диявола!»  Також у дорозі  нам вдалося познайомитися  із милими охоронцями, які мене, навіть,  зафоткали на пам’ять.  

Прибувши до Родатичів, з нервами, суперечками та тяжкими сумками нам таки вдалося  розміститися десь у глибині лісу. Із пошуками «своїх» наметів, особливо в четвертій ранку, виникали певні проблеми, проте, з іншого боку,  тішив той факт, що вдень можна було спокійно знаходитись в імпровізованих хатинках, а не паритись у «газових камерах» на полі. 

Наші пригоди почались із першого ж дня.  І пов’язані як раз із пошуками напрямку  наметів.  Блукаючи темним і страшним лісом,  якось так вийшло, що ми із Олею раптово познайомились із файними «укаїншкіми» хлопаками, що спокійно, нікого не рухаючи, сиділи  біля вогнища та співали пісеньки під гітару.  Довелося їм допомогти, але у боргу вони не залишилися. Завдяки цим добрим людям нам за дві години вдалося відшукати друзів цілими  і повечеряти жахливою гречкою, яку зготував Данилооооу.  

Другого дня розпочались довгоочікувані концерти.  Проте, щоб попасти на фестивальний майданчик треба було пройти доволі  тяжкий квест: простояти в черзі біля двох годин, щоб отримати браслет. Натовп лютував, кричав «ганьба». Я можу погодитись. Так, буває різне, але мати одну базу даних на таких масштабних заходах ...  Також нікого  не обходило те, що дехто позалишав квитки в наметах. Для багатьох людей дістати їх було досить проблематично.  Зробіть, будь ласка,  менші черги та розумнішу організацію пропусків! Благаю вас від імені відвідувачів!

А тепер  до приємного. Для мене все розпочалось під час виступів  VITER та Dalai Lama. На перших я чекала із величезним нетерпінням, чесно.  Але, навіть, не знаю. Хлопці відіграли чудово. Музика, ефекти, все як завжди - на вищому рівні. Скажіть тільки одне:  хто врік вокаліста?  Юліан, скоріш за все,  банально перехвилювався. Із голосом було щось зовсім не те. Але знайте, що ми вас любимо і завжди підтримаємо! Сподіваємось, ваш новий кліп вийде таким ж  бомбезним як і попередні.

А ось Dalai Lamа (гурт, якого не існує) змусили відійти в астрал, із якого я досі не можу вийти. Зараз саме їх пісні супроводжують постукування  клавіш  мого комп’ютера.  Цей  гурт-іллюзія став величезним відкриттям не тільки для мене, але і для багатьох моїх друзів.  Люди, поверніться, не кидайте своїх слухачів. Ваша музика чарівна і нестандартна. Ви прекрасні, немов душ зранку.  Забирайте нас  частіше у ваш всесвіт. Ви шалено «скромні», талановиті, і  через це неймовірно круті.  Були б… Якби виступали…    

Так само жару задала і «Крихітка». Цього року голос Каші Сальцевої  зачепив якісь до того невідомі струни моєї  закам’янілої душі.  Не варто казати, що  справжній вибух спричинили у перший вечір  Роллікс та Noize MC.
 Херсонці  так завели натовп, що здається, хмари пилу не дозволяли бачити далі за свій ніс (до речі, один із негативних моментів,  який  вирішити дієво не вдалось.  Бо як людина із алергією  я не змогла на повну відірватись під сценою на більшості гуртів,  хоча дуже цього хотіла.)   Але менше з тим, багатьом «хмарища»  не заважали підспівувати і стрибати, як диким.  

Щодо Noize MC, то гурт справився на відмінно. Шкода тільки те, що наше бидло знов себе проявило. Так соромно мені ще ніколи не було, Іван насправді намагався побороти своє хвилювання та сподобатися слухачам.  Усі казали: «Нойз! Це круто!», а на концерті профейлели. Не зважаючи на це, виступ відбувся шикарно. Велика подяка тим людям, які так само насолоджувалися роботою колективу.

О.Torvald на малій сцені зі своєю акустичною програмою були також феноменальні. Тепло і з душею. Я зустріла Зіроньку, із якою ми проревіли близько чотирьох пісень. І в той момент, раптово,  до нас підійшов чоловік, він мило нам посміхнувся та попросив не плакати.  Потім мали чудову розмову.

За кілька годин за мною прийшов Тарас та повідомив сумну новину – в нашому наметі прописали якихось лівих людей,  і нам не було, де спати. До п’ятої ранку просиділи на дитячому майданчику та так само говорили про життя,  і шукали мій загублений «фартовий» браслет.

16 числа найбільшим відкриттями для мене став Скрябін. Щирий Кузьма просто розірвав своєю відкритістю.  Як так можна?! Мені, чомусь, здавалось, що він зовсім інакший.

Найепічніше те, що голос я зірвала під час виступу Бумбоксу, які  відіграли все те, що я і хотіла.

В останній день Ляпіс також достатньо мене вразив. На відміну від минулорічного виступу, він активно спілкувався  із шановною публікою, але дуже мало грав. Стояти під сценою було просто неможливо і того ми із Тарасом провели концерт поряд на лабіринті. З нього відкривався чудовий вигляд на поле та виступаючих.

Загалом,  я можу сказати, що цей фестиваль роблять не організатори, ні. Не через них така чарівна атмосфера ейфорії.  Головне –  люди. Іноді  трішки п’яні, іноді дурнуваті, але  шалено щирі  та відкриті. Саме тому кожного року хочеться повертатися в Родатичі, щоб отримати новий заряд позитиву та емоційного виснаження.

 Я вдячна всім тим людям, які зробили для мене незабутнє свято.

 Тарасові – за приємні розмови і терпіння.

Данікові – за борще-чай.

Олі та Вові – за їх історії і за те, що «вони страний прєдмєт. Ані, вродє, єсть і, вродє, іх нєт».

Саші з Даніком  -  за те, що вони Саша з Даніком.

Пєті  та Романові – за першу медичну допомогу (якої надати адміністрація не змогла) і теплі балахони.

Паші – за те, що грів мене вночі своєю ковдрою, хоча сам спав на самому спальнику.

Кожному з вас – за те, що ми творимо історію.

Золотий фонд цитат:

Треба міцно триматися за кермо і ніколи не сумувати за минулим (с) Dalai Lama

Проблема не в тому, що ти мене не любиш, а в тому, що я тебе не можу розлюбити (с) Бумбокс

Из каждой разбитой фарфоровой куклы может выйти стойкий оловянный солдатик (с) Ляпис Трубецкой

   

I get lost in my mind

Я не хочу думати російською. Хоча, кому я брешу? Я не хочу думати взагалі. Жодної хвилини. Мені більше подобається дуріти, страждати від шаленої спеки, мріяти про холодну водичку, майбутнє навчання в університеті.

Здається, що під час заходу сонця зникає мій оптимізм. Якось все взагалі набридає, хочеться ненавидіти всіма клітинами свого тіла... когось (?). 

Я хочу втекти десь подалі звідси. Або покататися з кимось на передостанньому трамваї. З кінцевої до кінцевої. Щоб вогники міста палахкотіли в такт до музики.

Чому люди, які так потрібні в такі моменти зараз знаходяться так   д а л е  к о?!  Навіть ті, хто зазвичай під боком. 

Не можу писати.

Не можу думати.

В четвер, ввечері, мабуть вирушаємо на ЗАХІД. Бо курча, не можна так…

Про вічність та фестивальну романтику

                                                                                       Хочеш забути – давай, забувай мене,
                                                                                       Хочеш любити, тоді не тримай мене,
                                                                                       Хочеш забути, хочеш любити – давай

Дощ!  Нарешті сталося це довгоочікуване диво. Але чому не раніше?

Сьогодні видався напрочуд  затишний вечір, вечір – репетиція «Заходу». На превеликій жаль, про фестиваль «На межі тисячоліть», якій відбувався у Шевченківському гаю майже ніхто не знав.  Його мета – врятувати Підгорецький Замок (ХVIII ст.), що на Львівщині . Якщо вам не вдалось через якісь  причини відвідати цей захід сьогодні, то завтра у вас є шанс! Не проґавте його, будь ласка.

Мені особисто вдалось послухати два таких гурти, як «Мері» та «ROCK-H».  Перші виконавці відпрацьовували досить тяжко, тому що слухачі вперто не хотіли йти на контакт із вокалістом. Добре те, що співак не здався без бою та увагу отримував. Із зіграних пісень мені сподобались «Кiss на біс» та, звичайно «Ромео».  Наступними на сцену вийшли  «рокашевці».  Дуже сподобався їх стиль та енергетика, натовп так і розпирало від бажання стрибати чи підспівувати. Шкода, що не доводилось чути ці пісні раніше.  Люблю я фестивальну романтику, коли натовп – це не просто стадо дурнуватих биків, а якась, радше, спільнота. Ніхто нікому не чужий, а десь там є… менше з тим.

Згадалися,  раптом,  минулорічні флюгери, бо так само у повітрі вловлювався аромат свіжого сіна і дурману. І у голові промайнуло досить дивне питання: «А чи є щось вічне? Або навпаки – невічне?»

Кола спілкувань змінюються, стосунки між людьми  теж  переживають певні метаморфози. Приязнь перетворюється на відверту огиду, любов на якусь незрозумілу кашу із ненависті, злості, ніжних почуттів та безвиході, дружба на ворожнечу, ворожнеча на дружбу. Та це все не зникає! Воно є. І буде вічно: у листуваннях, розмовах, у пам’яті.  Тяжко жити із тими людиськами на світі.  Усе вічне, але ніщо не в змозі зупинити плин часу, здається… Крім нас самих.        

З іншого боку приємно знайомитись із новими та цікавими людьми. Вони відкривають нові двері, допомагають замислюватись над іншими проблемами.

Але про що ж це я…

Дякую, до речі, за приємну компанію нашим «фестивальникам»

Всім гарної ночі,

Люблю вас, мої маленькі.

Ваша Дейдаша

Обійматися?! Відразу викликайте швидку!

Часто в вас буває, що день проходить аж не так, як ви його запланували із вечора? Сьогодні був один із тих випадків.

Спати я лягла у сьомій ранку, уявляєте? Але дуже задоволена нічною розмовою в скапі із моїм sweet prince.  Дякую, тобі за приємно проведений час (знаю, що ти того не прочитаєш, бо ти не розумієш української). Давно ніхто не читав мені віршів і не говорив таких приємних та ніжних слів. Сподіваюсь, в тебе вийде приїхати на Новий Рік. Це було б чудово,  і, можливо, віра у диво би знов з’явилась десь всередині моєї свідомості. До речі, під час нашої розмови під моїми вікнами плакала дівчина, навзрид так, аж серце розривалося…

Після обіду мені стало зле. Занадто зле, не люблю, коли мене виводять із себе спеціально. Бо я на це ведусь, як дурна дівчинка.

За лампову розмову я би хотіла подякувати просто 25.806.  Давно  я так душу нікому не виливала. Дякую,  що ти мене вислухав, хлопче. Із тобою приємно вести розмову. Я вже забула, що ти можеш бути не злим і не брутальним,  хоча…

Обов’язково  це приплюсується до твоєї карми. Як відвідаєш Львів, обіцяю тобі чимось гарним  проставитись.  Я спробую прислухатись до твоїх порад, «Орленок», говориш?

Але мій день зробили Тараси та… Іра. Дівчина – космос. Коли хлопці мене кликали до себе, я відмовилась, але як вона взяла слухавку і почала весело російською мовою закликати мене до них в центр – я не змогла відмовити. Обожнюю позитивних людей, шалено!

Сталося як, мої хлопці збиралися на баскетбол, але в центрі із ними познайомилась туристка. Різнокольорові дреди, харизма, студентка циркового…  О це так. І якось в них вийшло, що загулялись. Коли Тараси хотіли полишати її на мене, то сталося неймовірне: Тася (так, той самий, маленький, гарненький, якій постійно париться через свій зріст) обіймає нас із Ірою і… в останньої - вивих плеча. Дівчина із Запоріжжя, завтра їхати додому. І що ж робити?

Вирішили відвести її в поліклініку на Руській. І знаєте що нам там сказали: «В нас нікого немає, їдьте або в восьму клінічну, або на Топольну». Як так можна?!  Далі довелось викликати швидку, яка їхала близько 30 хвилин. Ну, людоньки, що це за місто, де НЕМАЄ в центрі ніякого травмпункту?!  До нас кожного дня приїжджає величезна кількість туристів, куди їм звертатися під час екстремальної ситуації? На Топольну із зламаною ногою чи пробитим черепом їхати?!  Або швидку почекати хвилин із сорок?

Але, дякуючи нашому оптимізму, вірі у вітчизняну медицину і милим працівницям «карети», із Ірою зараз все добре. Проте вона стала першою людиною, яка залишилась незадоволена приїздом до Львова.  Завтра до третьої години, сподіваюсь, нам вдасться змінити її думку.

Так що люди, коли ви обіймаєтесь, навіть якщо це маленькі хлопчики – БЕРЕЖІТЬ ПЛЕЧІ І ДЗВОНІТЬ 103!

Р.S. Вітаю свою маленьку сестричку Машульку із днем народження. Їй сьогодні 6 місяців. Вітаю також любиму Маланочку. Та татів Тасі і Остапчика ^^

Не грузи мене

-  Чого ти така вбита? Мені аж сумно на тебе дивитись.

- Учора, словом, був веселий день.

  

И снова здравствуй, дорогой мой читатель. Как протекает  последний месяц 2013 лета? Я уверенна, что у тебя все хорошо, точнее, очень на  это надеюсь.   Даже если не все твои планы воплотились в жизнь, то не унывай.

Как-то надоедает подобная жара, не правда ли?  +35 - +40 целую неделю – это уже слишком. Всего должно быть понемногу.  А особенно для Львова. Мы, местные жители, дожди воспринимаем с большим удовольствием.  В общественном транспорте сейчас ездить  невозможно, но обстоятельства вынуждают. В то же время эти мучения  потом  окупаются с головой.

Начну, пожалуй, с того, что я железно поступила на журналистику во Франка. 11 в списке бюджетников.  С  12 числа должна начаться практика, которую, я надеюсь, смогу отработать за один день  :D

Сегодня я убила двух зайцев. Встретила свою любимую няшку и  сходила на «Росомаху».  Хью Джекман  как всегда  отыграл  просто  потрясающе. Да и Логан сам по себе персонаж таинственный.  И если вы сомневаетесь на счёт того, стоит ли идти на «Росомаха: Бессмертный», то вперёд за билетами и наслаждайтесь.

Так же мне удалось открыть секрет удачного «инстаграминга». Просто ставьте #хэштеги! Всё! Или вы ожидали чего-то большего....?  Но лайки должны посыпаться лавинами (не в них дело, хотя, кого я, чёрт подери, обманываю?! :)

Но самое главное событие, которое я жду уже около полугода – это Захід. Как же я хочу, чтобы эти девять дней пролетели незаметно.  Хочу веселиться и  слушать музыку.

Читатель, если ты с Украины, ты просто обязан туда поехать. Надеюсь, мы встретимся на  «Сонячній  Галявині»  и прекрасно проведем эти три дня.

Жизнь в твоих руках, развлекайся и получай удовольствие, друг мой.

Твоя  ДейДаша

Сочинение в стиле минимализма: «Как я провел лето»

• баскетбол
• братюни 
• гарем 
• жара
• хна
• первая волна
• упоротость
• Пасики
• fm Галичина
• лесотех
• Машка
• Игра Престолов 
• тви
• форсквер 
• инстаграм
• и, конечно же, Калифорникейшен стайл :D