2014 або Як я перетинала кордони

Знаєте, дуже багато людей  останніми днями пишуть про підсумки минулого року. Здавалось би, що дурня це все. Нікого не цікавлять ваш здобутки, нові знайомства і таке інше. Я би так само не писала подобного, але взяла це вже у звичку.

Тому, перш за все мені хотілось би подякувати людям, які були поряд, які змогли мене зрозуміти і підтримати. Для мене завжди це було важливо, але цього року якось воно по-інакшому. Це був перший рік, коли  я вирушила у подорож закордон.  І знаєте, немає у мене такого: я змінилась, бо побувала десь там. Так, я очікувала кращої кості життя, іншого ставлення. Але моє уявлення про інші країни змінили саме Люди. Так, я пишу це з великої літери, бо це неймовірно важливо. Знаєте, як би там не було, але ці іноземці, яких я зустріла, стали для мене своєрідними показниками, символами своїх країн. Я ніколи не зможу подумати нічого поганого про ці місця, бо ці люди перші і єдині у своєму роді.

Добре говорити про чуже, але своє насправді найкраще (ви знаєте, кого  я маю на увазі, імена називати абсолютно не обов’язково). Вкотре, мабуть, я зрозуміла, що варто цінувати те, що ти маєш: творчих друзів, які готові підтримати твої задуми; людей, які ніколи тебе не залишать, незалежно від кілометрів ; технарів, які безбожно сміятимуться над тобою і твоїми прорахунками, чим змушують тебе ставати кращими. Але вони найкращі, бо бажають тобі лише добра і люблять тебе, таким, який ти є.

Та знаєте, в  за цей рік Україні мабуть з’явилися  лише два друга, про яких варто згадати. Найцікавіше, що я  зустріла їх у Зліні. Це Стас і Сергій. Я пам’ятаю, що про першого обіцяла написати блог, і  обов’язково це зроблю у новому році. Хлопці, я дуже втішена, що саме в вашому гуртожитку ми пили львіську медовуху  і саме з вами ми проводили такі чудові години у Празі. Місто спить (яке я постійно співаю) 
Але, найбільшим надбанням, про яке  забула написати - це Соломія. Вперше  я жила із кимось такий довгий час. Знаєте, якби це була якась інша людина, вона б мене не зрозуміла, осуджувала та таке інше. Але Соля тепер та людина, якій я можу розповісти багато, та у відповідь отримати щось корисне. Дуже давно я так нікому не довіряла. Я чекаю того часу, коли ми знову повернемося у Злін та будемо спати поруч.

Я задоволена, що Роман жив у кімнаті 205L із таким чудовим сусідом, який став для мене справжнім другом навіть не зважаючи на мою жахливу англійську. Я ніколи не забуду, той час, що ми провели  разом.

Та й всі. Дякую Вам, що Ви були поряд у цьому році. Я вас люблю

Ваша

ДейДаша 

Коти

Людина втікала від синього неба,

Втікала від радості і від зла. 

Людина тікала сама від себе - 

Але нікуди втекти не змогла...

(с)

"Пятикнижжя"

"Балада про втечу"

Грицко Чубай 

Вітаю тебе, дорогий  читачу, на сторінках мого звичного блогу.  Давно, чесно кажучи, не дописувала сюди повідомлення подібного характеру, але я зовсім забула про головне призначення цього місця – ділитися думками та переживаннями із анонімними і мовчазними споглядачами.

Закінчилася та чудова пора, коли я витискала із себе тексти для «Лінії Кармана» про свої пригоди у Чехії. Чомусь вони мені здаються не надто щирими і відвертими. Це як маленький гід крізь три місяці, обов’язок.   Не знаю, на жаль чи на щастя, але я нарешті вдома і готова до змін. Та, як би там не було, зараз закутана у ковдру, я сиджу у своєму ліжку і п’ю літрами смачний, ідеально нацукрований чорний чай із лимоном, щоби зігріти руки і щось усередині.

Близько місяця тому я дала собі обіцянку: більше не жалітися на проблеми ані собі, ані друзями. Не варто перекладати свої занепокоєння на когось іншого. Це твоя відповідальність і твоє життя, до якого нікому немає справи. Тим не менше, зараз щось мене дуже сильно гризе і не залишає у спокої.

Особливо відчуття розбитості викликає сесія, якої я чекала із жахом.  Я прекрасно усвідомлювала, що  навчання закордоном – це відповідальність і більше навантаження. Наша система освіти абсолютно не пристосована на міжнародну співпрацю. І таке враження, що студентів намагаються замордувати. Звичайно, що викладачі ставляться час від часу лояльніше, але на голову вилазити собі не дають. Що, в принципі,  правильно.

Просто, знаєте, як це – боротися  із неймовірним стресом, який немає куди виплеснути, кожної хвилини? Особливо для людей, які так емоційно сприймають вчинки і слова інших. Зараз я нагадую собі машину, яка намагається накопичувати випущену інформації у голові. У тебе немає часу на прогулянки любимими місцями, розмови. Ти навіть не усвідомлюєш, що читав, де був декілька годин тому і що чекає тебе у майбутньому. Ти немов автомат.  

Сподіваюсь, все ж таки, мені вдасться впоратися з цим викликом, як би тяжко це не було.

Пов’язую я свій роздавлений настрій із тим, що мешкаю сама. Скільки би не було конфліктів (явних або прихованих) із співмешканцями, вони мотивують не розкисати. Бо ти не можеш проявляти слабкість у їхній присутності. Тільки посмішка, тільки впевненість і впертість.

Яка ж я на себе зла, ви просто не уявляєте! Але подібний настрій не залишатиме мене цілий тиждень.

Єдине моє рятувальне коло – це дівчата. Не знаю чому, але тільки у їх компанії зараз мені комфортно і затишно. Тільки з ними можна забути про буденні проблеми і просто гарно провести час, так, як я цього не робила три останні місяці. Нам стільки всього потрібно обговорити/спланувати/зробити, що кінця і краю цьому не видно.

Маленькими радощами так само є коротенькі перебіжки вуличками та дзвінки на стільниковий. Коли ти не користуєшся телефоном довгий час, для тебе не звично ставити основний виклик тричі на утримання, щоб переговорити із іншими абонентами. А що вже казати про пропущені виклики і пропозиції на прогулянки?

Я дуже задоволена, що перша людина, яку я побачила у Львові – це Паша. Правда, я йому дуже вдячна за довжелезну прогулянку  холодним містом. Він  не уявляє наскільки для мене це було важливим.

Та зараз треба завершувати, забирати з подушки  «Пятикнижжя» Грицька Чубая, яке чомусь зараз стало для мене більш зрозумілим, припиняти думати про людей, через яких навіть не варто було починати перейматися, бо нічого з цього не вийде, складати філософію у наплічник і влягатися спати. Геть весь сум. Завтра новий день і нові перепони, які обов’язково треба подолати.

Дякую, читачу, що ти досі зі мною.

Люблю тебе, як завжди.

Твоя ДейДаша

Євромайдан: рік по тому

Вітаю вас, дорогі мої читачі. Сьогодні мені хотілось би поділитися певними роздумами, які  останніми днями закрадаються у голову з нагоди річниці Євромайдану. Тема для цього тижня, думаю, банальна. І моя невеличка стаття – роздум буде  як крапля в океані, але висловлюватися потрібно. Навіть, якщо вашу думку можуть оскаржити.

 Досить цікаво спостерігати за тим, як відбувається вшануванням пам’яті  жертв революції  на Батьківщині із закордону, у так званій інформаційній тиші.  Тут можна перепочити від новин, шукати матеріали у закордонних ЗМІ,  розпитувати іноземців про те, як вони ставляться до всіх цих сюжетних перипетій,  розбиратися у тому, що вони думають стосовно всіх подій і подивитися, як вони на них реагують. Підтримка завжди потрібна, якою б вона не була.  

 Звичайно, тяжко згадувати попередній рік,  бо складно усвідомлювати, що Україна зараз топиться у сльозах і крові, а нам усім доводиться брати на себе велику відповідальність за слова і вчинки. За останній час ми, як представники Західної України,  стикатися із людьми, які затято звинувачували Євромайданівців, «нациків» і українських журналістів у подіях, що  зараз відбуваються на Донбасі  і Луганщині.  Кожного разу, коли зав’язувались подібні монологи хотілось змінити тему, бо вступати у розмову із такими людьми абсолютно не було бажання. У результаті все одно ніхто не змінить своєї думки, а всередині  з кожним словом усе більше болить за Небесну Сотню (не одну) і за хлопців на Сході.

Я чудово розумію, що ми не можемо оцінювати ситуацію так, як мешканці  іншої половини країни. Хоча, сьогодні Україна як ніколи єдина, і немає її окремих частин.  Нікому із «западенців» і «бандерівців» не знищували домівки ракетами,  ніхто не стикався з безжальними російськими солдатами або проблемами переселення. Але знаєте, мешканці Заходу ніколи би не кричали:  « Слава Новороссии!».  Чоловіки би не тікали, як щури із приреченого човну.

Повертаючись до теми переселенців,  волонтери розповідали чисельні історії про нескінченні нарікання гостей: «А почему мы должны работать кассирами?» - або ж висловами наступного характеру: «Глупые  бандеровские свиньи, кормят нас, поят. Хорошо у них! Вот скоро все донецкие сюда приедут, и выселим их к чертовой матери!»  Варто лише тільки вийти на вулиці Львова, щоби  почути  подібну неприємність.  Львів’яни у свою чергу прекрасно розуміють, що не всі мешканці Сходу такі, але чи повинні вони розбиратися, хто ворог,  а хто друг?

Також лунає багато невдоволених промов про успішність і забезпеченість наших регіонів. Я абсолютно не розумію, чому.  Львівська область багато років працювала над тим, щоб підняти себе власними силами. Вона не завдячує за це Києву чи президенту. Який би не був пан Садовий, які б звинувачення не лунали в його бік, та він здійснив добротну роботу.  Хто, у свою чергу, заважав працювати політикам над розвитком самоврядування на Сході? Очевидно, ті депутати, які без сорому тягнули фінанси у власну кишеню, будуючи собі щось на зразок Межигір’я.

Та досить говорити про весь цей бруд. Пройшло десять років від Помаранчевої революції і рік від Євромайдану. Що ми маємо у результаті? Війну? Тисячі смертей? Інформаційне протистояння? Розкриття деяких  політичних планів? Насправді втрати жахають, але натомість ми отримали неоціненний подарунок – національно свідоме суспільство. Українці заплатили за нього дорого, та воно того варто. Досить жити, як тварини, за якими наглядає недалекий пастух. Без крові революції не буває.

Я пам’ятаю, як рік тому, окрилені євроінтеграцією, студенти 21 листопада вийшли на вулиці своїх міст, готові кричати про свою позицію на весь світ. Мені глибоко викарбувався тоді діалог із моїм дідом:

-          Я на революцію! Сьогодні ми пікетуємо ЛДОА!

-          Вам лише б на пари не ходити. Нічого з цього не вийде, була вже революція, і що ми отримали? Застуджених і розчарованих людей. Нічого не змінилось, чому ви вирішили, що вас хтось стане слухати?

      Мені ці слова видалися зухвалими, але, знаєте, у правильності своїх вчинків я не сумнівалась ані секунди.  Кожен із нас вірив у те, що наші голоси – це не порожній звук. Ми вийшли задля боротьби і не готові були відступати. Та і дідо згодом змінив свої погляди.

З першого ж дня мені хотілось бути справжнім журналістом, і показувати Україні, що ми підтримуємо Київ. Як би там не було, у мене вийшло!  Репортажні фотографії розносилися львівськими групами у соціальних мережах серед абсолютно незнайомих мені людей немов блискавка.  Так і розпочалися мандрівки львівськими вулицями у пошуках звичайних протестувальників і написання статей. Я думаю, всі пам’ятають проведення непотрібних, але таких символічних заходів. Ніхто не розумів, чого буде вартувати нам підписання угоди з європейськими країнами (на перших етапах це економічні втрати і таке інше), проте кожен відчував внутрішню потребу у тому, щоб висловити  свій протест адресований вже такій остогидлій владі. Але мало хто це усвідомлював до першої крові.

Пам’ятаєте, як ми реагували на перші побиття:  «Як вони можуть це робити?! Який ж це нонсенс?!»  Але вони зробили це. І потім  змогли вбити.

   

Перші побиття в Києві 

Ми разом  із новими друзями тяжко це переживали. Годинами грілися у кав’ярнях, допомагали факультету в організації і висвітленні деяких  подій, знервовано дивилися прямі трансляції  з Верховної Ради, розчаровувалися і зневірювалися у потребі майданів разом із такою вчасно/невчасною  Ліною Василівною та її «Записками українського смамасшедшего», прокидалися зранку і з жахом дивилися новини про побиття студентів, людей;  переказували кошти на рахунок «Громадського Телебачення»,  навіть їздили до Києва (зважаючи на те, як негативно на це реагували батьки),  засинали під удари об залізо і під світло полум’я з екранів з однією думкою у голові: «Господи, нехай сьогодні ніч буде спокійною. Нехай ніхто не постраждає».  

Озираючись назад, я розумію, що не всі епізоди Революції  Гідності однозначні і чіткі. Є багато дивних моментів, які не мають адекватних пояснень або які просто тяжко підставити під реальність.

 Я також можу чесно зізнатися: мені було страшно брати  участь у протестах, бо ніхто не міг передбачити фінал оцієї частини протистояння. Я боялась за життя близьких, за друзів і просто за незнайомих мені людей.

Чого ми досягли? Прогрес є, цьому немає заперечень. Ми почали оцінювати ситуацію тверезо;  побачили, хто наш справжній ворог; дізналися, яким ЗМІ можна довіряти, і хто працює «на замовлення»; а також, що не менш важливо, почали любити один одного і свою країну. Політики тепер знають, що НАРОД їх обирає тимчасово, хоча біля керма залишилися майже ті самі обличчя. Тим не менш, вони зробили висновки, я щиро у це вірю.

 Мені також дивно чути людей, які говорять про неможливість розвитку України, бо: «Де зміни?» Треба працювати над собою, щоб отримати справжній результат. Ніхто за нас це не зробить. Тільки змінюючи себе, своє ставлення до життя, ми зможемо витягти країну із кризи.  

Минулого року був написаний новий розділ новітньої української історії, про який ми вже ніколи не забудемо.  Для нас це не просто сторінки у потертих підручниках. Боротьба ще не закінчилась, лінія вогню досі палає, але тепер це не шини, а міста. Ще є багато роботи, але ми з цим впораємося.   

Несколько слов про...

Знаете, а сегодня мне бы хотелось рассказать  вам про особенного человека, который уже не первый год находится по ту сторону голубого экрана и время от времени отправляет мне настоящие письма самого приятного и, порой, такого отчаянного характера.   Странно как-то  сложились обстоятельства, но знакомство в случайном паблике в вк  переросло во что-то большее, чем просто «друг по переписке». И обычный среднестатистический и неинтересный парень превратился в надежную опору.  Просто на одну секундочку попробуйте представить редкие, но долгие разговоры по скайпу, которые заканчивались на рассвете;  свидания на балконах и крышах с сигаретами и алкоголем; поддержку, помощь и понимание, которые приходили иногда так кстати; ссоры и обиды.  Но оно того, пожалуй, стоит.

Я очень жалею, что за это время мы так и не встретились и не смогли поймать того самого волшебного момента. На самом деле мне сейчас очень сложно писать на русском, так как я абсолютно перестала на нем думать и сочинять. Поэтому, прошу прощение за корявость. Но сейчас о главном.

Я поздравляю тебя с девятнадцатилетнем. Это твоя самая настоящая всего лиш девятнадцатая осень. Как бы там не было, а через 365 дней тебе стукнет 20. И это ощущение будет тебя пугать, но знай, я всегда рядом с тобой: в списке друзей (практически в самом начале), на экране телефона, на бумаге в, теперь уже таких редких, письмах и конечно же на страницах книг.  Как бы смешно это не звучало, но я все же желаю тебе настоящей любви, которая бы переполняла тебя просто через край и топила в эмоциях. Чтобы  у тебя появился спасательный круг, который держал тебя на плаву реальности. Я хотела бы, чтобы одно из твоих самых заветных желаний стало явью.

И да, не будь бакой.

Ты знаешь, как я тебя люблю.

Прекрати придумывать отговорки.

С Днем Рождения, дорогой.

Сегодня только твоя ДейДаша    

Закрите Товариство Гарячого Журфаку і Ко (частина не остання)

 Час минає, ми змінюємося, підкорюємо нові географічні широти,  але сьогодні мені би хотілось привітати кожного із Вас з річницею нашого чудового товариства. Де би ви не були: в Японії, у Лондоні, у Києві чи у Львові. Рівно рік тому, я (не буду сором’язливою) познайомила Вас всіх на таке не характерне свято  для українців - Хеловін. Чесно кажучи, тепер для мене це особливий день.  І я абсолютно не шкодую через свої дії. Часом, я вагалася, думала, що зробила величезну помилку, коли звела Вас усіх, але ні.  Ми стали справжньою родиною, хоча часто не розуміли один одного. Нам було комфортно разом. Настільки, що ми готові були забути про власну гідність, інших друзів чи термінові справи. Згадайте лише, Соломію із Тасею, які вічно сварилися  і сперечалися, Стаса, що не міг знайти таємну зброю для досягнення  бажаної мети , Тараса, який постійно був зайнятий  і готувався до змагань з луку, Івана, який підкорював серця наших дівчат і прекрасно співав різних пісень під гітару, Оленку, що привозила нам японський кокс і азіатський шоколад, Мартусю, яка  вигадувала якісь цікавинки для свят , Ольку, що кожного разу пропускала всі свята. і мене, що творила багато дурниць і не лишалась на чисельні ночівлі у Лігві.  Друзі, тільки Ви змусили мене відчувати себе живою. Ви найкраще, що у мене колись було.

Уперше я переконалась, що така кількість людей може спілкуватися між собою і бути близькою один до одного у рівній мірі. Ви навіть не уявляєте, як я сумую за всіма Вами. Як часто про Вас згадую у холодні вечори у Чехії.  Пробачте мені, якщо я Вас колись образила. І я пробачаю Вас, якщо колись була на вас зла.

Я  люблю Вас.

Дякую Вам за все.

Дякую за цей день, рік тому.

Сподіваюсь, більше ми не робитимемо помилок.

Хто б що не казав, але я знаю, що Ви любите кожного, бо є за що.

Ваша Даша  

Закрите Товариство Гарячого Журфаку і Ко (частина 3«авершальна»)

Знаєте, а добре, що я розпочала писати історію нашого чудового товариства задовго до його річниці. Навіть не уявляю, як читається кожен пост по інший бік екрану, особливо вам, мої дорогі, але мені емоційно він дається дуже складно. Адже кожен рядок – це окрема історія із своїм підводним камінням. Через певні причини  на Хеловін я не матиму змоги писати, тому сьогодні доведеться закінчити.  Мабуть, якби я починала пізніше, то я не вклалась би у часові межі. Але, до вашої уваги, остання частина мого імпровізованого літопису.

Фотографії і правда я підібрала влучно:)

Коли ви знаходитеся у різних частинах світу, всі сварки і суперечки видаються абсолютно незначними,  і сум доводить до межі з безумством. Я завжди була сентиментальною особою, і знала, що  почну з постійно згадувати, порівнювати атмосфери тут (у Чехії) і там (у спогадах). І у ті миті, коли ти жахливо хочеш поговорити з Тасею про життя, розумієш, що він зараз підкорює столицю. У нього багато нових знайомих, нові цілі і нове коло інтересів.  Хочеш наїстися тостів Джу і закутатися у приємний на дотик леопардовий плед, але пані Привітність знаходиться у дощовому Лондоні.  Хочеш посидіти з Оленкою у «Дзизі», але вона працює у Японії і між нами різниця у шість годин. Хочеш послухати Івановго голосу, але він у Львові…  разом із Тарасовою Басівкою, Мартусіними оригінальними ідеями, Олькиними батлами та чисельними вечорами зі Стасом.

Але час повертатися до подій, які б я ніколи не хотіла забути. Отож останньою нашою зупинкою було святкування Потрійного Щастя на Бандери 9а.

Після цього якось довго ми не могли зібратися докупи, поки одного разу я не закликала всіх у Шевченківський гай, на мою палко улюблену Точку. Там ми провели, мабуть цілий день разом. Граючи у карти, фотографуючись і говорячи… на серйозні теми : )

Плівка

Наступний етап у наших стосунках, який виразився у яскраву творчість і проект про «Ідеального політика», -  зйомки короткометражного фільму на предмет Технічні ЗМК. Ще одна причина, через котру я люблю своїх друзів – вони завжди готові допомогти у втіленні певних задумів, без жодних суперечок і вмовлянь. Постійний брейншторм, нові і свіжі пропозиції зажди допомагають у час кризи.   Пам’ятаю, як ми сиділи із Тасею на горно лижному спуску у Гаю та довго обговорювали можливі розвитки сценарію. Мені завжди подобались наші приватні розмови, щось в них таке магічне все ж було.  

У результаті, продукт вийшов трішки(?) наркоманським, адже знімався нашвидкуруч, за тиждень чи два. Кожного дня нові локації, незвичні кадри та не зовсім адекватні ідеї.  Але тільки ці люди, мабуть так надихають на творчість. У нашій компанії  є всі види темпераментів, зовнішності. Тобі лише варто використати це з розумом. Із ними не страшно помилятися. І  що б там не було, але бал ми отримали відмінний. Старання, безсонні ночі написання віршів, монтування відео перед парами не пройшли даремно.

 Неприємно про це згадувати, звичайно, але саме тоді наші стосунки почали псуватися через відомі і невідомі  нам причини. Ми довго зустрічалися окремо, не бачилися місяцями.

Дача, яку гостинно запропонував відвідати Борис, стала для нас певною точкою відліку. Вже тоді ми тримались трішки осторонь один одного. Але тим не менше чудовий відпочинок на природі негласні сварки не зіпсували. Кожен відірвався, як тільки міг.  Навіть, Бульбік, у якого постійно наші вечірки відбувалися без пригод, відмітився. Та й як завжди, ваш покірний слуга, заважав усім спати. Місця тієї ночі було, до речі, дуже мало. Ми з Оленкою ледь влізли між хлопцями на тому величезному ліжку. І тільки зранку до нас дійшло, що ми могли лягти на іншому!

Зірками ранку, звичайно став Орест із своїми величезними губами і дерев’яними шкарпетками.  Після першого разу, було вирішено – ми повернемося на дачу в Івана-Франкове ще раз.

День Народження нашої Ольки припав на кінець іспитів. Чесно кажучи, організація цього свята тривала дуже недовго. Майже за один день ми змогли зорганізувати костюми із Оперного театру, віднайти потрібні матеріали і підготувати групу «акторів». Другий квест вийшов для нас набагато легшим і коротшим, адже місця були розташовані дуже зручно.  Завершення офіційної частини на Високому Замку  із голосними криками: «Вітаємо!»  і бокалами шампанського допомогло зорганізувати настрій на цілу ніч. А  за кілька годин до світанку ми всі сиділи на підлозі моєї кухні і вмикали дуже нехарактерні для нас  старі пісні…

Минав час, проходила літня практика, але разом ми так і не збиралися. Лише друга вечірка у Тернополі знову змогла нас об’єднати. Ми дуже класно провели час з Валентиною і Соломією біля басейну разом із різноманітними коктейлями, але після приїзду іншої половини нашої компанії щось пішло не так. Ніхто не горів бажанням сильно спілкуватися і розважатися. Тому, ніч цю не можна назвати вдалою.

Та ситуація виправилась, коли ми вирішили привітати Тасю із Днем Народження (три місяці після). Борис люб’язно погодився знову таки запросити нас до себе на дачу. Оце було дійсно, як у старі добрі часи. Тоді ми підбили багато підсумків, сказали багато слів, які розставили всі крапки над «і». Це офіційний фінальний акорд.  Тільки шкода, що Джу не вдалося тоді приїхати. Її там дійсно не вистачало. Але, що сталося, то сталося.
Тисячі хвилин у Лігві, сотні прогуляних занять у репетиторів, десятки прогуляних пар, море насолоди і  всього дев'ять людей  

На цьому, мабуть, варто закінчувати серію повідомлень про Гарячий Журфак і Ко.

Сподіваюсь, ми збиратимемося разом і надалі.

Такого вже не буде.  Я впевнена у цьому.

Але ми можемо зробити краще.

Я люблю вас, Оленко, Марто, Олю, Соломійко, Іване, Тарасе, Тарасе, Стасе.

Дякую, що ви були поряд у цей дивовижний рік.

Ваша ДейДаша 

Закрите Товариство Гарячого Журфаку і Ко (частина 2)

Меланхолія іноді з’являється у ту мить, коли ти її зовсім не очікуєш.  Вона не завжди доречна, але коли  хтось зовсім ненавмисне і  тихенько награє по старих, запилених струнах спогадів мелодії минулого, немає сил боротися, і ти просто з головою пірнаєш у вирій емоцій. Зараз, мені здається, саме той момент, коли я маю дописати чергову частину так званого літопису Гарячого Журфаку і Ко.

На скільки ви пам’ятаєте, остання зупинка нашого потягу була на станції «Новий рік».  А далі що, запитаєте?  Чисельні посиденьки у Лігві, прогулянки, не такі вже систематичні посиденьки в «Пузатій хаті» та «Хот кафе», величезна кількість прогуляних пар і зимова сесія, що супроводжувалася десятками вбивств на Інститутській.  Усе ж, я вважаю, що революція зробила своє – вона нас з’єднала, скріпила і змусила змінити деякі погляди на життя. Ми годинами блукали в центрі міста, вивчали розгромлені вщент відділки міліції та спалені околиці військових частин, спілкувалися із львівським беркутом і намагалися не зриватися один на одного через постійно наростаючу напругу. Але головної символічної мети українці таки досягли: тирана повалено.  Все потроху стихало, похорон на похороні, снігові заметілі, вільна  пані Ю.

Моральне навантаження новин змушувало вимикати телевізор, щоб у черговий раз не розплакатися. У лютому, несподівано, Іван-Данило запропонував відсвяткувати його День Народження в місці не такому далекому від Львова – Басівці. Для більшості членів нашої компанії дім Тараса був чимось примарним, лише пунктом призначення, до якого чітко за розкладом ходять автобуси.

Сталося так, що це була одна з перших офіційних вечірок, на яку мене відпустили з ночівлею, а все завдяки старанням власника будинку. Щастить, коли твої батьки довіряють хоч комусь із твоїх друзів.

Наша невеличка компанія, що складалась з Марти, Стасіка і мене у той день страждала вдосталь. Перш за все, подарунок, що ми готували Іванові був готовий лише частково. Знаєте, як завжди це буває – все робиться в останній момент.  По-друге, неймовірний холод ледь не змусив нас передумати. Ми були за кілька кроків, щоб розвернутися і розійтись по домах, але врешті-решт автобус (із запізненням на годину ) таки приїхав.  До Тарасового будинку ми дістатися зовсім замерзлі і розлючені. Після цього випадку Стас затямив, що іноді варто мене слухати.  

Вечір святкування супроводжувався голосною музикою, beerpong’ом і великою кількістю неадекватної поведінки і розваг.  У той вечір сталося багато дивних і абсолютно нехарактерних ситуацій, але що вже поробиш. Значить так воно і мало бути.

Іван-Данило був жахливо задоволений своїм подарунком, особливо тією частиною, що привезла Оленка з Києва.  

На ранок ми всі шалено ненавиділи Лихача за його набридливу пісню  про Оленку, яка згодом перетворилась у повноцінне і неймовірно тепле привітання.

Вертаючись до Львова, межа міста здавалась лінією занурення у повсякденність, турботи і шалений ритм. 

Лютий ми провели відносно спокійно, хіба всі дуже сумували за нашою моделькою, яка полишила нас і поїхала заробляти гроші у далеку та прекрасну Японію.  Але найбільше за останній місяць зими мені запам’ятався День Святого Валентина, який ми відсвяткували у Лігві. Саме той день був створений  для Джу і Тасі, тому що так палко і пристрасно кульками при мені ще ніхто не бився.   

Та найскладніший час для всіх нас - це, безумовно, березень.  Чому?  Бо аж четверо людей народилося у цей місяць. Тож історія продовжується другими відвідинами Басівки. Не знаю, як після першого разу батьки Тараса дозволили нам знову з’явитися на порозі їх хати, але все ж таки це сталося. На скільки я пам’ятаю, тоді  нас було набагато більше, ніж завжди.  До нас нарешті доєднався Пристацький (що постійно пропускав вечірки з ночівлею), Соломія, а також Фесрнюсю…. (добре) Остап і Кіндер. Ніч тоді видалась і правда гарячою, варто тільки згадати кількість тестостерону в Бубліковій кімнаті (так, я говорю про напівоголені тіла, які з великим задоволенням знімала Мартуся на планшет і які так само палко терлися біля мене). Та, мабуть, розвагою вечора для нас став потішний Тася, що встиг наробити багато галасу, провести піар акцію Тараса перед його батьками, заснути і отримати величезну кількість укусів від пані Джуровської. Хоча не він один постраждав від її гострих зубів. 

Щодо подарунка, то він, як на мене, був досить практичним -  телефон Sigma (якщо хтось не знає – це щось на зразок старої нокії; ним можна навіть забити, якщо дуже постаратися).   Лягати спати у ту ніч було досить небезпечно, адже той, хто засинав відразу був розмальований, отож цілу ніч я провела на подвір’ї разом з Тарасом.

Наступним уродинником  була я, та розповідати майже немає про що. Я отримала свої подарунки і тішилась як дурна.  

Після мене у списку Днів народжень стояла Марта. Ми мали величезну проблему з тим, щоб придумати їй подарунок. Саме Стаканова постійно подавала креативні ідеї і втілювала їх у життя, але все ж таки я впоралась із цим надскладним завданням і за ніч майстерно склеїла 10 (якщо мені не зрадує пам'ять) шматочків торта.

 Найскладнішою, але у той самий час найемоційнішою подією для нас став квест, що ми підготували для Оленки. Загальна його тривалість, мабуть, 12 годин. Саме стільки часу нам знадобилося на те, щоб:

-          навчити жіночку у їдальні факультету журналістики  говорити англійською;

-          навчити мене рахувати номери будинків;

-          запакувати клейкою стрічкою всі подарунки;

-          зіграти в підставну мафію і змусити Оленку її ПЕРЕСЛІДУВАТИ;

-          порахувати цукор, понявкати і написати про нас всіх вірш;

-          проїхатися з Тарасами у трамваї під пісню «Шарік, я как і ти бил на цєпі»

-          вилізти до височезної труби за листом;

-          врятувати Джу;

-          вислухати пісню, яку написали наші хлопці;

-           викрасти Оленку і подарувати їй нашу величезну фотографію;

-          Тощо

 Говорити про це можна багато, але фотографії і відео зроблять це набагато краще за мене.

У кінці місяця на нас чекала величезна подія – святкування «Потрійного щастя» на Бандери 9а. І знаєте що? «Все, чого я не пам’ятаю, я не робила,» - сказала одна розумна дівчина. Від коментарів я утримаюсь, адже кому потрібно, той  і так все знає. Після Бандери,  мабуть, і почались всі наші проблем, але знаєте, було направду весело.

Ми досі не знаємо, хто це 

Іноді сумую за вами, придурки.

І дуже вас люблю

Чекайте на третю частину.

Ваша ДейДаша  

Закрите товариство Гарячого Журфаку та Ко (частина 1)

 Університети єднають людей.  Хоч  спочатку ми всі дуже боялися йти на пари, мали сумніви у голові, сумували за однокласниками і годинами говорили з ними по телефону, розповідаючи про свіжі враження від нових навчальних закладів. Але на моє велике щастя, я знайшла хороших друзів, які у потрібні моменти підтримували, у непотрібні – робили боляче

.

Підходить нарешті той день, коли ми можемо відсвяткувати річницю нашої чудової компанії – гарячих журналісток і якихось невідомих  хлопців, що випадково до нас долучились.  Неймовірно шкода, що під кінець року стосунки між нами вкрай зіпсувалися, але я не шкодую, що проводила час разом із вами, друзі. Ми сварливі, егоїстичні, заздрісні, але були одним цілим, доповнювали картину львівської реальності.

У цьому дописі я із задоволенням підіб’ю підсумки нашого насиченого , яскравого і незабутнього року.  Ви запитаєте мене,  чому ж я так поспішаю?   Адже перша зустріч нашої компанії відбулась на Хеловін.  Та насправді, історія  починається задовго до цього моменту.  І одним із головних початкових акордів стали  Чисті Четверги,  які організовувала Свята Трійця у приміщені під назвою «Маглам не заходити»  (всі мене прекрасно розуміють, правда? )

Джу і Злостя "у цей прекрасний день осені" :) 

Я пам’ятаю той день, як сьогодні. Мій улюблений  телефон відмовлявся працювати, і  я провела близько години, очікуючи на пані Соломію Джуровську.  За кілька хвилин нарешті я побачила це стримане (як здавалося мені на той час) створіння,  і ми вирушили прямісінько до Гасової лампи. Згодом, якимось дивом до нас приєднався російськомовний Стас. Мені здавалось, що хлопець був досить недоречний через  своє принципове небажання говорити українською. Але, не зважаючи на це,  протягом години ми опинилися у темній кухні. Сидячі на підлозі і слухаючи  повільну атмосферну музику, багато говорили.

Дивно було і те, що подібні вечори систематично  припадали на четвер, тому було вирішено назвати наші зустрічі «Чистими Четвергами». Саме в одну із таких посиденьок  стався славнозвісний «чекін»  Стасіка, і від того моменту він обожнює апельсиновий сік.

"Дашо, твої одногрупниці вкрали в нас рулон туалетного паперу!"  

 Офіційна ж дата зустрічі журфаку і ко -  Хеловін. Насправді, тоді було набагато більше людей, яким  не вдалося доєднатися до нашої групки.  Для мене вечір почався близько п’ятої години, коли Тараси, бро і Ляна прийшли до мене пограти на музичних інструментах і РS2.   Ми досить класно поспівали наші традиційні пісні, типово подуріли.

Рокстарс, бічез  :)

 О дев’ятій годині вечора до нас приєдналися дівчата, які шалено боялися цього доленосного знайомства… Та за декілька годин хтось стояв біля вікна і говорив англійською про долю України, хтось спав у моєму ліжку, хтось хотів прикурити фольгу, хтось лежав на підлозі у ванні. Словом, знайомство вдалося. Тільки я не спала до самого ранку, прибираючи  брудний посуд. Це був перший раз, коли у моїй квартирі спало стільки людей:  нещасний Іванцю  на кріслі біля вікна; Мартуся з Оленкою на ліжку у моїй кімнаті разом із Дарієм;  Тереза, Кіріл, Джу і Стас на великому дивані;  і ми з  Бульбіком, як сирітки, на підлозі у кухні.

Апогеєм нашої вечірки став ранок, коли бро у всі легені заспівав «Вставай, мила моя, вставай!» Гітара і Іван були із задоволенням побиті Джуровською і Терезою. Та, знаєте, це було перше музичне революційне передбачення, про яке ми навіть і не здогадувалися.

Той день продовжився упоротим переглядом  «Даши-следопыта».  Після цього пісні на зразок « Я –рюкзак», « Я карта!» і «Тутуруттуру Даша» стали нашими справжніми хітами.  Коли всі нарешті залишили моє помешкання, настав момент остаточного замітання слідів вечірки.  До цієї акції приєднався Тася і Бульбік, який виграв друге місце на змаганнях  з луку. Хлопці  знову ж таки сіли бавитися у SP2, а я непомітно для себе заснула у них на колінах.

Тарасова медаль

Наступний етап розвитку наших стосунків – підготовка до дня української мови. Це були одні з перших разів, коли ми годинами просиджували  за гітарами і їли смачнючі тости з сиром і ковбасою. Чесно кажучи, за це блюдо я готова було продати свою душу. І кожного разу фраза: «Йдем до мене на тости»  змушувала мене забути про всі свої справи і занурюватися у атмосферу Лігва.

Мої улюблені тости :3

Євромайдан для нас став справжнім початком міцної дружби. Люди, які мають спільні погляди, вірять у краще майбутнє і готові відстоювати свої права просто повинні об’єднуватися. У нас було багато суперечок і сварок. Пам’ятаю ті моменти, коли революція йшла на спад. Ми  були настільки розчавлені,  розлючені і не хотіли у це вірити, бо поразка означала зруйноване майбутнє. Ми часто ходили на львівський Євромайдан і різні акції, допоки не зрозуміли, що вони не мають аніякого сенсу. Саме у ті  моменти журфак і ко передислокувались  – найчастіше ми відвідували  «Хот Кафе» і  «Пузату хату».  Ми любили перше місце за приємного офіціанта Юру, який завжди був до нас добрим і став непоганим нашим приятелем. Друге, -  звичайно, заманювало нас своїми низькими цінами і смачною їжею.  

Оце був фейл з Еуропою :) 

Одного дня, коли мене надихнула нічна варта Богдана Кутєпова, було прийнято рішення їхати в Київ. Тяжко видавалося сидіти вдома і нічого не робити. Після довгої і переконливої розмови з батьками, мені вдалося підняти всіх на ноги. Наступної ночі компанія із 15 людей вже трусилась у плацкартному вагоні і співала «Хлопців з Бандерштату». Не варто забувати про спання Мартусі і Ореста, і звичайно того факту, що Бульбік заліз до мене на верхню бокову поличку. Я жахливо не виспалась через алергію і брак місця, але зранку ми були готові підкорювати столицю.

На Дніпрі 

Екскурсія майданом плавно переросла у подорож Києвом, але ввечері ми все ж таки опинилися у людному центрі міста. Протестуючі видавались змученими і розчарованими, але знаєте, ми вибороли свободу.  Хоча і великою ціною.

Навчання в університетах відновилось і прийшла пора першої сесії. Уявляєте собі, як це, коли ти запізнюєшся на залік і розбиваєш собі голову? А таке зі мною сталося. Дівчата і Іван були дуже бліді, коли побачили мою травму. Мені здалося, що вони можуть навіть знепритомніти. Я також була близька до цього.

Шкода і те, що в цей вечір ми повинні були розігрувати анонімного Миколая. Із величезними суперечками мені вдалося вмовити діда, щоб він відпустив мене на декілька годин. Хлопці забрали мене на таксі і завезли до Лігва. Там на мене чекали дівчатка аж з чотирма  плитками карамельної мілки. Щастю моєму не було меж.  Ми обмінялися подарунками і настав час вертатися додому.  Зі спогадів я пам’ятаю, що Тараси намагались виховувати Лянину маму (?) через певні непорозуміння. Та й все.

У кінці грудня прийшла пора першого дня народження. По сумісництву він став  дебютом у Тернополі.  В електричці, яка була у дорозі приблизно 4 години, ми розважалися як могли.  Це були і скажені пісні, і різні ігри. З нами веселилися навіть незнайомі люди. Виявилося, що один хлопець був також запрошений на святкування уродин Джу.

Багато проблем ми також мали із тим, щоб обміняти 100 грн.  по гривні-дві. Ми прийняли цей виклик і за годину тримали у руках товстелезну пачку  купюр. У машині Соломіїного дідуся ми поводились досить неадекватно, тільки Іван намагався бути інтелігентною дитиною батьків музикантів.

Потому за столом ми почувались ніяково через постійну увагу інших гостей Джу. Та якось сталося, що за іграми в більярд і настільний теніс ми забули про всі проблеми.  Але тільки о п’ятій ранку, лежачи у кімнаті із розмальованою стіною,  ми змогли побути собою.

Дорогою до Львова нас рознервували цигани, які співали під гітару, тому ми вирішили влаштувати власний концерт. Я довго мучила всіх своїх невиспаних друзів, але врешті-решт до самого міста Лева лунала гарна українська музика.

Канікули минали швидко та і настала пора Нового Року. Сталося так, що ми з дідом залишились удвох. І я ніяк не могла лишити його самого на це пострадянське свято. Поки він сам не підійшов до мене і не запитав: «Вам щось приготувати на святкову ніч?». Я була дуже вражена такою відкритістю і доброзичливістю. Згодом виявилося, що Івана тато складе компанію дідові. Вони святкували, як справжні мужчини – майже добу.

Натягнувши свою сукенку, накрутивши волосся, чоловіки викликали мені таксі і завантажили мої сумки різноманітною їжею.

Ми зустрілися у Лігві десь о десятій годині, швидко облаштували наш імпровізований стіл, наставили страви і ледь не пропустили момент ікс.  

Уявляєте собі наше здивування, коли до нас прийшли хлопці! Вони планували лишитися вдома, але в кінцевому результаті всі, крім Ольки і Івана були з нами. Я ніколи не забуду милого фрістайлу Тарасів. Тоді і правда зібралася вся наша родина.  Ніч закінчилась як завжди шалено.

Мабуть на цьому моменті я перерву літопис наших пригод.

Далі буде, як то кажуть...

Ваша Дейдаша. 

Література як засіб масового ураження

Думаю, для нас не є таємницею той факт, що слово може завдати значних змін у людських головах. «Удар» фразами набагато сильніший за реальний фізичний контакт. І нічого вже з цим не поробиш. Головне – вчасно встановити захисний механізм, що має складатися з величезного книжкового пласту.  

Здається, що вчасно сказане слово може відрегулювати будь-яку проблему, але варто лише на мить запізнитися – кінець близько.  Наприклад, маємо сьогоднішню проблему – брехня російських ЗМІ. Шкода, що українська контрпропаганда працює не так злагоджено, як східні сусіди. У такі миті мені стає соромно за сучасну журналістику  і освіту, яку надають нам в університетах. Ми абсолютно не готові протистояти машині вбивств, яку запустила Російська Федерація.

Книжковий форум для кожного львів’янина, як і  для гостей міста, одна з найважливіших подій навчального року. Там студенти і бібліофіли можуть придбати для себе світові новинки, поспілкуватися із відомими авторами.

Та цього року форум – це наша головна  зброя проти зовнішнього і, головне,  внутрішнього ворога.  Ми повинні виховувати нове покоління на літературі сповненій змісту, любові до незалежності та сили. Сучасні книжки, на мою думку, зможуть зробити це краще, аніж старі шедеври літератури. Звичайно, я говорю про типові українські твори, що розповідають про бідних українських селян, що живуть у неволі і закути певними обов’язками. Я не говорю про те, що нам варто забути про ці роботи, а просто подивитися на них з іншого ракурсу. 

Вірші, у свою чергу, більш актуальні для нас, адже мова образів  може прекрасно підійти під сучасність. Як ось, наприклад, було із твором Івана Яковича Франка «Беркут».

Інтимна лірика також може стати у нагоді під час певних романтичних оказій.

Але повернемося безпосередньо до щорічного форуму видавців. Це гарна можливість відвідати різноманітні кругли столи, під час яких геніальні люди доносять до слухачів свої думки.  Треба говорити про проблеми напряму, а не замовчувати їх. Та головна  ідея полягає у тому, щоб слово було дієвим, а не порожнім звуком, щоб воно мотивувало до змін.     

Думайте. про говорите.

Говоріть про те, що думаєте.

Ваша Дейдаша 

Експрес: коли слово має вагу

Минув уже перший рік на факультеті журналістики. За цей повний на враження час я чомусь навчилася, щось зрозуміла, з кимось познайомилась і когось втратила.

Але, як би там не було, на кожного молодого журналіста чекає перевірка  вогнем і мечем. І це  – практика. Мені здається, після першого курсу її проходити найтяжче, адже важко зрозуміти, що конкретно із отриманих знань знадобиться. І чи знадобляться вони взагалі.

Отже ось вам невеличка історія моєї достатньо тривалої практики.

Як уже стало зрозуміло, місце, де я навчалась писати – газета «Експрес». Не варто казати, що про неї можна почути неоднозначні відгуки, але все ж таки багато львів’ян довіряють її дописувачам.

Трішки редакційної місцевості

Першим випробуванням для мене було знайти приміщення редакції. Я блукала близько двадцяти хвилин, поки перехожі не допомогли мені із цією тяжкою місією. На вахті мене зустрів серйозних охоронець, який довго розпитував мене, хто я і навіщо прийшла.

Коли я зайшла в офіс (перед тим добряче поблукавши відділами), то побачила величезну кімнату із чисельними  комп’ютерами. Та не всі комірки цього вулика заповнювали журналісти.  У кінці  довжелезного  приміщення знаходилась мікрохвильова піч, шкіряний диван і дошка для нотаток із цікавою назвою: «Халяви прибуде». Наскільки я зрозуміла, ті працівники редакції, які виходили у відпустку, писали свої побажання нещасним мученикам, що мусили далі працювати.

Самі ж журналісти вразили мене неймовірно. В них є щось особливе. Їм хочеться довірити інформацію, яку потрібно би було тримати у таємниці. Їхні голоси впевнені,  іноді тихі,  але в той самий час тактовні  і, безумовно, мелодійні. Мені подобалось тишком слухати розмови із представниками різних прес-служб, бо саме у ті хвилини формувалися перші цеглинки у моїй свідомості. Як би пафосно це не звучало.  

Але, не зважаючи на те, що журналісти були до мене привітними і поводились відкрито, возитися зі мною вони не стали. Тому  перший тиждень тягнувся пекельно довго.  Я не могла знайти для себе роботи. Смішно згадати, та на певний час з’явилось відчуття повної професійної неспроможності.   З наступного понеділка я була рішуче налаштована і не дарма. По трохи мені вдавалось шукати специфічні теми, які полюбляло видання.

Слід сказати, що пошук тем – тяжка робота, а для молодих журналістів – ціле випробування. Ти ще зовсім зелений і не знаєш, на які сайти потрібно заходити, з ким спілкуватися, на що акцентувати увагу. Часто я стикалась із таким, що не правильно формулювала теми.  

Багато нервів витрясли із мене редакційні комп’ютери. Чесно, я не уявляю як люди можуть працювати з такими машинами.  Треба мати талант і вдачу, лише для того, щоб працював браузер. Про подальшу роботу із пошуком інформації я взагалі мовчу.

Щодо моїх матеріалів – працювати над ними було для мене викликом. Я маю величезну ваду – боюсь спілкуватися із новими людьми. Заговорити із кимось для мене стрес.  Перший дзвінок у прес-центр ДСНС Львівщини дався мені тяжко. Декілька хвилин я сиділа і не могла набратися сміливості, щоб взяти слухавку та поставити декілька запитань. Та потім страх зник,  і я вільно розмовляла із координаторами різних акцій, лікарями та татом бро   (хто би сумнівався). Коли пере тобою стоїть завдання  в тобі прокидається інша людина, яка говорить: «страшно, але треба».

Щодо не пишучих працівників редакції,  звичайно, мені сподобався фотограф. У нього чудове почуття гумору і обов’язки: ходити і всім заважати працювати  (звичайно, поки в нього самого не було роботи).

Чим довше я ходила на практику, тим ближчим до мене ставав колектив. Було багато інформативних розмов, влучних думок і смішних діалогів. Я подивилась на цих журналістів  і зрозуміла  - ми на правильному шляху. З нас будуть люди.

Але що не кажіть, але «експресівці»  варті поваги, тому що вони працюють для звичайних людей. Швидко, оперативно і сумлінно.

Перший рік практики, на превеликий жаль, закінчено.

Але далі буде.

Интернет или Раньше трава была зеленее

У тебя есть голова на плечах полная извилин,
У тебя есть мощнейшие компьютеры и мобильные.
В твоем распоряжении интернет, а вместе с ним
Ничем не ограниченный доступ к миллионам книг.
Со всем знанием мира и даже с одной его сотой
Тебе под силу достичь абсолютно любых высот...

(с) Anacondaz_Автономный гениратор жизни

Последнее время я все чаще и чаще стала задуміваться над тем, какую роль в нашей жизни сегодня отыгрывает Интернет. Мы столько времени проводим в сети, что забываем про реальность. Или же наоборот,  просто бежим от нее и от самих себя?  

Сейчас Интернет в разных своих ипостасях есть везде, но так ли он необходим? Социальные сети  переполнены недосказанностью и враньем, лживой информацией и лицемерием.  Ты часто задумываешься над тем, что стоит написать в «Твиттере»,  запостить в «Инстаграме», кинуть на стену ВК или ФБ. Твои слова – оружие против неудачников.  Общение становиться менее искренним.  Если раньше ты на ролевых форумах врал только о своем возрасте, то сегодня все намного хуже.

Отношения, которые создавались когда-то в сети, по-моему,  были более реальными и  честными. Раньше я никак не могла уложить в голове следующий момент: «Как можно писать человеку, с которым ты знаком лично? Это же абсурдно. Что ему писать, если он всё и так прекрасно знает?»  Но в то время  тот самый пенфренд был куда дороже, чем люди «ирл». Он  всегда имел на руках козыри, он мог управлять настроением и воображением.  

Если вы помните, я когда-то я писала в этом блоге про дружбу и отношения в интернете, и  мне кажется, я кое-кого обидела и поэтому хотела бы попросить прощение у этого человека. Кто бы ты ни был, извини. На самом деле в тот момент я просто злилась. Сейчас тяжело найти таких людей, как года четыре назад. Почему-то люди более позднего периода не вызывали никаких чувств. На них было плевать.  И самое обидное, что даже при огромном желании, они никогда не станут ближе. Это просто буквы на светящемся экране.   А общение с человеком должно  затянуть настолько, насколько это возможно.  

Интересно и то, что Интернет развивался с нами. Мы шли от лимита  к проводному, а сейчас он как воздух и мешает активно проводить время даже на улице. Все мы прекрасно помним с чего начиналась каждая зависимость лет с 13 или 14, когда ты заходил на тематический ролевой форум в поисках интересных вещей. Потом на смену им пришли чаты, конечно, ведь перечитывать сообщения на страницах во флудилке можно было вечно.

Дальше развивались «жжурналы» и «диарея», сейчас же настало время социальных сетей. А ведь серьёзно, неужели  это так важно, куда ты пошел и какую еду сфотографировал? Ты просто не хочешь потеряться без «форсквера» среди остальных людей и следуешь трендам.

  Я читала как-то Мичио Кайку, японского физика, его предсказания на будущее выглядят захватывающими, но человек умеет портить все прекрасное.

Давайте постараемся, чтобы этого не случилось

Поради, словом :3

Вітаю тебе, мій любий друже.
  Знову я збрехала і пропала на досить довгий час, хоча обіцяла дописувати частіше. Чомусь мені здавалося, що не потрібно згадувати про водійські курси, майбутню стипендію у чеському містечку Злін,  про IELTS, який вже на носі, і звичайно приємні заняття із Галею, про практику та нові знайомства, про цікаву літературу і веселі святкування чергових Днів Народжень, про зустрічі із старими друзями і таке інше.
Та сьогодні ввечері натхнення раптово з’явилося. Мабуть, я  позаздрила «Директору Луна-Парка», що при мені за декілька хвилин написав вірша.
Але все по поличках будемо розкладати поступово.
Сьогоднішній допис хотілось би присвятити порадам. Сталося так, що під час складання літної сесії,  я розпочала дивитися всім прекрасно відомий серіал – «House M.D.». Вісім чудових сезонів минули надзвичайно швидко і  я  остаточно переконалася, що Хью Лорі дуже талановита людина. Та й як уся команда, що працювала над проектом. Але, насправді, кінцівку хотілось би побачити трішки іншою. Та нічого не поробиш. Гарно прописані діалоги, жарти, чудово підібрана музика повністю змушують поринути у світ лікарні Прінстона та забути про певні сюжетні недоліки.
Але після такого довго серіалу мені захотілось чогось нового, чогось значно коротшого. Тому наступною моєю жертвою став – «Penny Dreadful». Зараз цей проект від «SOWTIME» I «Sky» набуває популярності. Вийшов лишень перший сезон, що містить у собі  8 серій (тривалість – година). Варто сказати, що досить цікаво поєднані історії Англії ХІХ ст.., проте часом сюжет перевантажує деталями та підозрами.
  Щодо акторського складу, словами цю суміш описати буде тяжко. Адже залучені такі зірки, як Тімоті Далтон, Єва Грін, Джош Харнетт та інші.
Багато кого може ввести в оману назва – «Бульварні жахи», бо глядачі відразу асоціюють це з чимось дешевим і неякісним. Я собі гадаю, що це пов’язано із першими газетами, які з’явилися у Лондоні приблизно у той час. Їх продавали за оду пенні, щоб було якнайбільше читачів (так, на журфаці нас чомусь та й навчили за цей рік).
Стосовно музичного супроводу нічого сказати не можу, бо нічогісінько не запам’яталось. Але серіал подивитися раджу.
Та за один день мені вдалося переглянути всі вісім серій і черга дійшла до наступного проекту від ВВС – «In the Flesh». Він має два сезони (перший – три серії по годині, другий – шість серій). Варто сказати, що мене  відразу підкупила тематика серіалу –  глибоко любимий і шанований мною Зомбі Апокаліпсис. Проте серед фільмів і серіалів у подібному напрямку ми бачимо лише біль, безвихідь і тому подібне.
Ця ж робота демонструє  період, коли люди винайшли ліки від вірусу. Автори розповідають про хворих на синдром часткової смерті, що повертаються  до суспільства, яке ще не зовсім готове пробачити мертвим усі жертви.
Щодо акторів, вони  досить незвичної зовнішності, але сюжет загалом затягує.
Також хочу виділити саундтреки. У кінці кожної серії грають пісні Кетона Хенсона, які ідеально підходять під події і змушують краще зрозуміти героїв. Якщо навіть не дивитиметеся, послухайте його музику.
Але, якщо ви любите ЗА так, як я – приємного перегляду.
На цьому я сьогодні закінчу.
Нічого не обіцяю.
Ваша  Дейдаша