Швидко про 2013

Вітаюсь із тобою, друже мій, востаннє цього року.  Прийшов той час, коли треба підводити підсумки. Було багато втрат,  надбань, приємних та жахливих спогадів. Дивно, але чим людина старша, тим байдужіше вона сприймає свято Нового Року. Особисто я лише вчора дізналась про те, що сьогодні 31. Це мене неабияк здивувало. Немає передчуття дива, як це було колись. Шкода те, що я усвідомлюю це саме зараз. А що буде у 20, у 30, у 60 років?

Спочатку скажу кілька слів про сумне. По-перше, я втратила дитинство – закінчила школу. Не знаю, добре це чи зле, але факт залишається фактом.  Немає більше С.О. і підсобки, страшного Юрія Степановича. Тепер це лише спогади. Шість років пройшло…

 Також я припинила спілкуватись із багатьма приємними  і хорошими людьми, за що досі себе пиляю майже кожного дня. Кожен, хто був колись зі мною поряд, без сумніву, людина гідна. Можливо, зі специфічним характером, якимись своїми особливостями, але.

 Головне те, що 2013 рік  -  один із найяскравіших. Я вдячна хлопцям за літо із баскетболом, я неймовірно рада, що склала ЗНО і вступила на той факультет, який хотіла. Я  задоволена фестивалем «Захід», і, найголовніше, народженням Машулі. То є маленьке сонечко і забавка для батьків, яких я також дуже сильно люблю і за якими дуже скучаю.

Я вдячна тим людям, які зараз зі мною.  Тасі, за його харизму та характер, за пісні, які вони з Тарасом пишуть (як для мене, так і для інших). Особливо хочу зазначити хіти про мій блог та моє фантастичне падіння і розбиту голову. Тому ж Бубліку, за те, що він поряд ,  правда, дістав уже зі своїм луком.  Іванові за те, що він саме той, хто мені потрібен. Яким би він іноді легковажним не був, але ця людина у тяжку хвилину прийде і допоможе.  Також дякую Стасові, за його вибір та щирість. Я люблю того мужика і не дарма вважаю його за брата.

Познайомилась також із Остапом (той, що Фернеза) та Дарієм. Шкода, що зараз наше спілкування трішки зіпсувалося, але, мужики, вам я вдячна за цікаві розмови і гарно проведений час.

Вперше я знайшла таку кількість чудових подруг. Я здивована, що таке взагалі можливе. Мартуся, Оленка, Джу та Оля. Дівки, таких щирих і класних людей я давно не бачила. Я дуже рада, що ми за півроку пережили стільки приємних речей (Чисті Четверги, Миколая, подорож до Києва та Тернополя, посиденьки в Хот Кафе та Пузатій хаті).

Багато кого я можу не згадати, але я люблю кожного з вас. Пробачте мені за самовпевненість, за впертість, за  дурні вчинки, за погану поведінку.  Я шкодую, повірте мені.  Але так сталось. Що поробиш. Ще раз пробачте.

Сподіваюсь, наступний рік принесе нам любов, дружбу та успіх.

Не пийте багато, вірте у диво (хоча я і не вірю, бо моє диво неможливе, хоча і дуже просте)

Останнє в цьому році,

Твоя Дейдаша

Клиномания

Я давно перестала писать тут на русском  языке.  Наверное, это из-за того, что рядом люди, которые не используют его в ежедневном общении.  Тяжело быть билингвиком. Это как будто в твоей голове живет два человека. Да  и к тому же они не всегда находят общий язык.

Я часто останавливаю себя, когда начинаю думать «солов’їною».   Как бы там ни было, но нет. Я такая, какая есть. И не хочу теряться.   

У меня опять появилось много непонятных и ненужных  мыслей.  Скорее всего, это из-за моего заключения. Снова эта одиночная камера! Но я постараюсь к четвергу освободиться. Надеюсь, что у меня выйдет, хотя очень сомневаюсь.

Скоро праздники. Это означает, что опять придется наблюдать за тотальным  помешательством общественности на пряниках,  конфетах, фейерверках, алкоголе и подарках.  Люди будут безжалостно набиваться в ЭТОТ город, как в бездонную бочку.

Все радуются теплу, а я схожу с ума.

+8.

Декабрь.

Это  звучит как смертельный диагноз. Вы же помните правило первого снега и холодов? Так вот, сейчас его было бы очень к месту активировать.

 Я хочу создать свой микромирок.  Маленькую вселенную, которая существует лишь для двоих.  Потому что глобальность обычного, ежедневного общения начинает меня пугать. Ты со всеми.  

 С кем?

Плюс микромира – понимание, для которого не нужны слова.

Я снова научилась разочаровываться в людях.  Давно у меня никто не вызывал подобных чувств. Года так с 2009.

 Кто-то ведет себя странно, кто-то всеми силами старается оборвать связь. Так до бесконечности можно продолжать список непонятного поведения людей.  Только одно радует:  всё та же цикличность Неджа.  Что бы ни случилось, как бы мы не ругали друг друга, он появиться.  Каждый год.  Уже  на протяжении шести лет.  

Я слишком много ленюсь и слишком много думаю.

Только что  закончила просматривать новые серии  «Элементарно».  Как-то это  символично. В прошлом году было идентично. Только с одним маленьким «но» (да, конечно, маленьким!).

Вы верите в новогоднее чудо?  Я – (почти) нет.  Остается, конечно же,  маленькая надежда, которая с боем курантов рухнет и разобьется как дешевый сервиз.

Пишу  эти строки и понимаю, что ненавижу себя.  Потому что опять кто-то из друзей обвинит меня в  нытье или  начнёт  упрекать с издевками.  

С другой стороны, читать  записи я никого не заставляю.  Это личный выбор каждого. Не нравится контент -  удачи, забудьте этот унылый блог. А мне не мешайте.  Я просто говорю с другом. Анонимным другом, который молча, выслушает и потратит своё время.

Я запуталась, в каком из четырёх блогов писать в какой ситуации.

Знаете, сейчас тут не очень весело. Но настанет тот переломный  момент, когда это место будет переполнено счастьем. Пожалуйста, если тебе нравится, дорогой мой читатель, дождись.

И знаете, немного поэзии вам на ночь: 

Шаганэ ты моя, Шаганэ...
С. Есенин

1995 г. 

Шаганэ ты моя, Шаганэ!
Потому, что я с севера, что ли,
Я готов рассказать тебе поле,
Про волнистую рожь при луне.
Шаганэ ты моя, Шаганэ.

Потому, что я с севера, что ли,
Что луна там огромней в сто раз,
Как бы ни был красив Шираз,
Он не лучше рязанских раздолий.
Потому, что я с севера, что ли.

Я готов рассказать тебе поле,
Эти волосы взял я у ржи,
Если хочешь, на палец вяжи -
Я нисколько не чувствую боли.
Я готов рассказать тебе поле.

Про волнистую рожь при луне
По кудрям ты моим догадайся.
Дорогая, шути, улыбайся,
Не буди только память во мне
Про волнистую рожь при луне.

Шаганэ ты моя, Шаганэ!
Там, на севере, девушка тоже,
На тебя она страшно похожа,
Может, думает обо мне...
Шаганэ ты моя, Шаганэ.

Я люблю тебя.

Сладких снов.

Твоя ДейДаша

Швидко, як наша медицина.

Вітаю тебе, мій любий друже, зі святами, які зовсім скоро прийдуть до тебе в гості. Цей місяць минув дуже швидко і, відповідно, мені є про що написати.

 Перш за все, варто згадати подорож до головного євромайдану країни, яка відбулась 12 грудня.  Я багато вже написала у «Lemberg incognita», але там усе достатньо офіційно: без особистих пригод і розваг.

Отже, вночі  11 числа,  підбурював мене Дарій, що обов’язково потрібно їхати. Бо як це, не відчути атмосфери справжньої революції?!  Та й Богдан Кутєпов у нічній варті підкинув дрова у полум’я.  Всі  ж чудово усвідомлюють, яка ситуація у Львові, як вона разюче відрізняється від Києва.

 Чесно кажучи, я не очікувала, що мені вдасться вмовити батьків. Але вийшло!  Аргументи про травми у Львові (які виявилися пророчими),  промова про національну свідомість і небайдужість допомогли  остаточно переконати  їх у необхідності подорожі.

На наступний день із великими суперечками Оленка, Марта,  Джу, Тарас, Остапи  і  я придбали на нічний потяг квитки.  Із медиком були певні проблеми, але їх вдалося вирішити. Проте Тарасові місця виявилися  далеко від нас.  Також у касах ми випадково зустрілися із Купиним і нашими журналістками, які  також збиралися їхати.

Уночі, за сорок хвилин, нам вдалося дійти до залізничного вокзалу.  Уявляєте моє здивування, коли під  своєю поличкою я побачила ще одного Ореста? Словом, набралося нас близько 12 осіб.

Знаєте, завжди у потязі (а особливо у плацкарті) є компанія людей, яка постійно вночі шумить, галасує та сміється. Цього разу подібною компанією були ми! Люди, мабуть, хотіли нас забити, бо гра в мафію перевищувала  будь-які  звукові бар’єри.

Коли прийшов час влягатися спати, до мене підійшов Тарас і сказав: «Я спатиму сьогодні з тобою!» На верхній бічній!  Але, в нього це вийшло. Правда, ми довго не могли заснути. Орест, який лежав внизу, перелякався і зі словами: «Манав я, » - пішов до Марти.

Також, хочу сказати, що у такі подорожі потрібно вирушати з власними подушками. Бо алергія, яку в мене викликали укрзалізничні, була дуже сильною.

У столиці ми обійшли всі відомі завдяки цій революція місця, а також  4 «Пузатих Хати»,  додатково ще покаталися на фунікулері,  поїли  смачні рогалики, які спекла Тарасова мама, та перейшлись набережною.

Цілий вечір ми провели на «Глобусі», спостерігаючи за барикадами і морем української свідомості.  Дорогою назад, усі наїлися і о дев’ятій годині вечора заснули.

Швидко по-львівські

Деякі проблеми не обходять людей до того моменту , поки вони не стосуються їх особисто. Два дні тому трапився зі мною один дуже неприємний інцидент. Настільки неприємний, що поставив під загрозу моє життя. Мабуть, я трохи гіперболізую, мабуть, ні, але…

Гаряча тема сьогодні – травми, особливо ті, які громадяни (не важливо хто: діти, молодь, старші люди) отримують під час політичних акцій.  Хтось використовує це для спекуляції, хтось демонструє свій героїзм, а хтось мовчки терпить, бо знає, що не дарма стерпів жахливий біль. У таких випадках медики дуже швидко реагують та надають необхідну допомогу за лічені секунди, бо це ж їх обов’язок.   

Але не тільки працівники червоного хреста здатні впоратися з надзвичайними ситуаціями та простягнути руку тому, хто її потребує.  Чесно кажучи,  я пишаюсь злагодженістю нашого народу.  

Тішить мене і те, що не тільки на майдані люди діють злагоджено і готові допомогти постраждалим.  20 листопада я поспішала на залік з основ журналістики. Чомусь так сталось, що у не дуже типовому місці (вулиця Данила Галицького)  зупинились усі автомобілі.  Не можна сказати, що пробок там не буває, але все ж таки. 

В мене не було жодної хвилини для очікувань і я вирішила побігти до університету. Саме в цьому і була моя помилка. На досить великій швидкості я зашпорталась і впала. У результаті сильно вдарилась головою о кут бетонної сходинки. Перші кілька секунд – шок. Що робити?!

Я дуже вдячна хлопцеві, який мене підняв та заніс до харчового ліцею, що був поблизу.  Якби не він, не знаю, чи могла би я зараз писати ці рядки. Шкода, що в мене не вийшло його не запам’ятати і віддячити.  Але поки є такі сумлінні люди, можна не боятися ходити по вулицях.
У ліцеї мені відразу ж зупинили кров та викликали швидку. У перші декілька хвилин я ледь не втратила свідомість, бо  червоної рідини вилилося з мене нічогенько (дівчата знайшли мене саме по слідах крові).  В свою чергу, працівники навчального закладу, яким також величезна подяка, швидко зорганізувалися та привели мене до тями.

І ось тут найцікавіше: «швидка» їхала сорок хвилин. Перелякані викладачі дзвонили декілька разів.   За той час встигли прибігти дівчата та Іван, які в стояли шоковані близько п’яти хвилин, та і я почувалась  уже відносно добре.  

Відвезли мене на Топольну, зробили рентген, Лихач зазнимкував кілька «селфі». Пощастило, що  попалися добрі і співчутливі лікарі, які жартували і заспокоювали мене. Сподіваюсь, якість їх роботи також хороша.  У результаті маю шість швів на чолі. 

Але було одне але: у п’ятницю ми повинні були організовувати анонімного Миколая. Всі відмовилися робити цей захід без мене. Довелося погоджуватися, щоб мене забрали на таксі і за декілька годин відвезли назад.

Коли були у  Джу, то я отримала три карамельні мілки від своїх малих. Знають ж, що треба нести!

Отже, список подарунків:

·         Я – шоколадна камасутра;

·         Джу – шкарпеточки і цукерки;

·         Марта – гаманець;

·         Оленка – сухофрукти і дзвіночок для сексуальних чоловіків;

·         Оля – смачна карамельна троянда;

·         Ляна – навушники;

·         Тарас – сигари і цукерки;

·         Тася  - стаканчик із дзвіночком і написом «The next one», а також плейбой енергетик;

·         Стас – машинка для виготовлення сигарет, тютюн, фільтри, папір;

·         Данило – поки що ми не знаємо;

·         Тереза – також;

·         Іван – Іван;

Усі були дуже задоволені і я рада, що вдалося влаштувати таке чудове свято для тих придурків, бо я їх дуже сильно люблю. І дуже дякую, що вони поряд.  

Цінуй друзів і бережи себе. 

Твоя

Дейдаша

"Ти лежиш самотня на холодній підлозі, всі сумні думки ти викладеш у блозі"

Доброго вечора, любий мій читачу. Пишу тобі  із холодної кімнати і, мабуть, не про те, про що ти хотів би знати. Всіх людей зараз цікавлять події в Україні. Багато хто вірить брехливим російським новинам, багато хто переконаний, що ми стоїмо не за ідею, а за гроші. Бо насправді  200 гривень це саме та ціна, за яку варто продати своє сумління і своє майбутнє.

У Львові, на жаль усе  спокійно. Головна проблема полягає в тому, що немає з чим боротися: лояльність, підтримка з боку міської влади – про що ще може мріяти справжнє демократичне місто.

Отже, з цього приводу наша компанія вирішила влаштувати для себе #євродиван, який триває вже другий тиждень. Не скажу, що ми постійно сидимо в якомусь  теплому та затишному місці. Ні, ми буваємо на майдані кожного дня. Проте більшість часу наша «аналітична група» проводить у  двох місцях: «Пузата Хата» та « Hot Café». За час революції ці заклади  стали для нас майже рідними.  Перший  -  через смачну їжу і бюджетну каву, другий – через милого бармена Юру та музику, яку він нам  вмикає.

Чесно кажучи, я дуже здивована, що ми почали збиратися такими великими компаніями. Якщо в один день нас не буде близько дев’яти – значить,  тут щось не так.

Посиденьки і чай зближують людей, мафія вчить бути обережним, майдан – вірі у майбутнє.

Сьогодні був чудовий день.  Я вдячна Марті, Оленці, Джу, Остапові (з яким ми сьогодні познайомились нормально, а не як на Заході), Маланці,  Стасові, Іванові, Тарасові і Тасі, Даніку та Адріану за чудово проведений час.  Я люблю цих людей, за щирість і відкритість. Мабуть, сьогодні вперше за всі ці роки, які я знаю Івана, в нього в хаті зібралося стільки людей. Мені подобаються подібні моменти. Нехай є непорозуміння та  сварки, тим не менше,  ми разом. Студентство, що казати. Справжні друзі.  

Також хочу сказати декілька слів про Стаса. Це неймовірна людина, направду. Я дуже задоволена, що колись нас із ним познайомили. Несподівано продовжується наше спілкування, в нас багато спільного, він може зрозуміти мене, коли щось не те.

Я дякую  за те, що ти є.  Я дуже люблю наші прогулянки додому  і також те, що можу розповісти тобі будь що.  Я люблю тебе, мужик. Тому ти і бро.

Але не думайте, що інші не беруться до уваги! Ви не менш важливі. Ви те, що пройде крізь час.

Бережи своїх друзів. Вони завжди поряд.

Люблю і тебе, читачу.

Твоя

ДейДаша

Торжественно клянусь!

Стоя на мосту
Внезапно понял я
Что влюблен не в ту
И любят не меня
В сердце воткнули прут
Мозг убил я сам
Над головой салют
И черные паруса

(с) Animal Джаzz

Добрый вечер, мой дорогой читатель.  Сейчас будет очень много «я».  Хочу пообещать тебе одну вещь. Я давно уже заметила, что мой блог поменял  формат: начала тут грустить, хотя раньше писала про самые яркие и запоминающиеся дни.

Мне нравится это место, и у меня нет желания его покидать.  Писать так дальше – тоже не дело.

Есть одна замечательная новость: наступила зима! А знаете, что это означает? Что всё кончено. На протяжении нескольких лет с первыми морозами и  первым снегом я становлюсь менее чувствительной. Не знаю с чем это связанно, но мои мысли проясняются. Эмоции  замолкают. Холодный расчет. Это последнее сообщение с нотками грусти.

Пис энд лав

Ваша ДейДаша

 

Євромайдан очима розчарованого студента

 Вітаю, любий мій друже,  революціонере чи незалежний читачу. Або, краще сказати, слава Україні? Так починають кожну промову на євромайданах?

 Насправді, давно я нічого не писала в основному блозі. Виривалися інколи крики душі, ніяких подій.  Але  зараз вертаюсь сюди, бо мені бракує свободи емоційності  та слова, які можна собі дозволити у власному вимірі одиниць та нулів. Події останніх днів змушують  багато думати. Не тільки про подальшу долю українців,  майбутнє, а  й про мету  грандіозного дійства –  "Революції  2013 року".

Євромайдани заполонили кожен куточок не те,  що України, а світу. Люди збираються, щоб боротися із уже давно недосконалою системою управління державою, хабарництвом, неповагою громадян до політиків і навпаки.  Всім набридла ненависть та недовіра. Краще майбутнє можливе. Хіба молодь на нього не заслуговує?

Наші демократично-толерантні погляди, свобода висловлювання та полювання на нові знання сьогодні відкривають величезний світ та надають грандіозні можливості. Тільки  важко визначитися, що саме потрібно. Не загубитися у потоці інформації. Проклади курс у далечінь свого життя, запиши декількома пунктами план подальших дій.  Чому для того, щоб існувати незалежно, у кращих умовах,  потрібно покидати рідну Батьківщину? Хіба не можна просто взяти і відтяти голову Медузі Горгоні, яка зібрала всіх змій на своїй нещасній голові, на найважливішій частині тіла країни?

Відкрийте ж бо очі цій клятій Феміді!  Можливо, коли вона побачить, який безлад відбувається у кожному серці чи будинку,  вона не витримає і вдарить своїм мечем справедливості по шиї володарки хижих гадюк .   

І ось тут, коли народ у відчаї стомився чекати доленосного удару від богині, він сам спробував підняти тяжку зброю проти неправди.

Призупинення євроінтеграційного  процесу не головна причина  зриву українського суспільства. Аналізуючи ситуацію, відповідь на запитання: «А що ж тоді сталося?» -  приходить сама.

«Скільки ще ми повинні страждати у кайданах політиків, які чхати хотіли на народ?!»    

Перші дні мене,  як і всю країну, мабуть,  охопила неймовірна ейфорія, яку не можливо описати звичайними словами.  Без жодних перебільшень варто сказати, що полум’я революції роздмухав Twitter. Зазвичай мої міркування та думки аполітичні, проте цього разу, на диво, з’явилася надія і віра у те, що нашою думкою знехтувати не зможуть.  Дідько, романтична натура не втрималась за залізними решітками поміркованості.  Адреналін у тілі вироблявся кожної хвилини у величезних кількостях. Коли  вдавалося вибиратися на найвищу точку, над  львів’янами, серце зупинялося і у голові лунало: «Цей народ не перемогти!»   П’янкий стан затьмарював здоровий глузд,  не хотілося слухати негативно налаштованих скептиків.  Їх думки радикально заперечувалися  прихильниками,  так званої, нової «Помаранчевої революції». Вони були подібні на хворих, які перебувають на першому етапі сприйняття раку. Метастази скрізь у тілі нашої країни, але ми не хочемо бачити і визнавати, що вони є.

Дорослі, навчені прикрим прикладом революції 2004 року, вважають протест на євромайданах «дитячим святом студентства».  Їх гострі, як лезо, коментарі про протести «без політики» породжують у серцях молодих людей зерна зневіри та сумнівів, змушують думати більш тверезо. Чи потрібно це?

Ні, всі прекрасно усвідомлюють безрезультатність ситуації. Що даси акція протесту в країні, де на голос народу звикли не звертати уваги?  Вважаєте, що в українських політиків раптово прокинеться сумління? Вітаю, вас також можна віднести до категорії романтиків.

Щоденно відбуваються  провокації різним політичними,  громадськими та релігійними організаціями. Всі прагнуть  зробити щось зі своїм «ім’ям», засвітитися у контексті актуальних проблем.

Чесно кажучи, мені з кожним днем все більше
і більше починає боліти всередині. Що ви наробили?  Навіщо ці ігри? Народ має вести лідер, якому можна довірити. Чи є такий чоловік/жінка зараз? Оголосили, наприклад, що уряд  Прим’єра  відійшов від своїх справ, вигнали із Верховної Ради Президента, який у зверненні до «свого» народу зробив близько 17 помилок. Хто посяде їх місце? Опозиція? А ви впевнені, що вони кращі?  Для того, щоб жити повним життям потрібні радикальні зміни та міри. Інакше ви отримаєте нове покоління рабів, які ніколи вже не встануть за своє майбутнє і так само зверхньо дивитимуться на своїх дітей.

На майдані у Львові у суботу я почула дорікання від старшого чоловіка:

«Та яку Україну ви збираєтеся будувати, якщо ви її не бачили і не знаєте?»

Відповідь мені надзвичайно сподобалась:

«Ви її вже набудували. Поступіться. Ми не хочемо жити як ви!»

Розглядати суперечку можна під різними кутами: неповага до старості чи, може,  до юнацького максималізму?

Різні покоління сприймають події останнього тижня у зовсім різних площинах.  Серед старших людей панують настрої «свята  *ПАРТІЯНЕЙМ*». Немає ніяких альтернатив подальшого розвитку, тільки «Свобода» (або щось інше, яка різниця?),  тільки «хардкор»!  

Половина студентства  взагалі не розуміє, що вона робить кожного вечора на майдані.  Відмінили пари?  Нумо кричати націоналістичні гасла! А потім по «правільним російськім каналам» покажуть «типовий  бандерівський» Львів.   

«Дитино, там ж москалів на гіляку вішають! Про яку Європу може бути мова?!»

Школярство демонструє незрілість поглядів на проблеми суспільства. Замість того, щоб прочитати кілька статей, книжок або хоча б зробити домашнє завдання, воно розпиває алкогольні напої на пам’ятниках величних представників української нації. Не всі звичайно, але факт залишається фактом.

Люди гнилі із середини. Всі. Без виключень. Просто, хтось вміє себе контролювати, хтось прагне змінити ситуацію, когось гризе сумління.  Менталітет?  Звичка?  Відповідь знайти серед  різноманітних факторів складно. Але це нас і гальмує.

Євромайдани мали  зміст, коли усі присутні розуміли мету демонстрації, коли Президент відмовчувався. Який сенс продовжувати пасивну боротьбу несвідомому натовпу?  Не підпише у Вільнюсі угоду голова нашої держави, яка подальша реакція? Які  дії? Ще кілька днів люди мерзнутимуть, а потім розійдуться з опущеними головами та руками?  Чи візьмуть штурмом Кабмін? І знов повертаємося до того, що надійної заміни немає. Замкнене коло.

Я дуже поважаю тих Людей, які стоять за справжню ідею. Днюють та ночують на майданах у своїх містах, не шкодуючи ані здоров’я, ані  нервів рідних чи близьких. Ці громадяни приходять не через концерти, не через те, що пари відмінили (бо їх ставлення до навчання серйозне), а щоб оголосити всьому світові про свої права.

Але, як на мене, найжахливіше поступово  стається  – молодь  розчаровується у новій революції. Її не було почуто. Їй знов вказали на «своє»  місце у пошарпаних аудиторіях та ринку безробітних.  За кілька років кожен спеціаліст розчиниться у європейському просторі, та згадуватиме Україну лише у страшних снах.

Звичайно, ніхто не казав, що європейський шлях буде легким. Не оминути країні і певних проблем у сфері економіки,  організації буденного життя.  Але ми вже побачили, як це, нести російське ярмо на плечах. Мешканці  Росії озлоблені. Чи то через дезінформацію, чи то просто заздрять «пакращінням»?   

Варто, мабуть, мені закінчувати. Бо багато роздумів вийшло.  Не відмовляйтеся від ідеї і віри. Пам’ятайте, за що боретеся. Але не забувайте також про реальність та не розчаровуйтесь сильно, якщо наш Президент відмовиться від підписання угоди.

Завтрашній день усе покаже. Успіху  українці.  Успіху, друзі.

Ваша ДейДаша.   

о.

Тихі, але впевнені систематичні постукування. Тільки вуха  сприймають першу інформацію зранку.  Чи це шурхіт ковдри? Або, можливо, дзвін розбитого скла під вікнами, по якому щохвилини проїжджає автомобіль чергового  заклопотаного львів’янина. Туди – сюди, назад - вперед…  А, врешті,  тільки серце раніше так сильно і щиро гомоніло під вухом. Схвильовано, хоч і всі ці події відбувалися не в перше. З’являлося у такі моменти вічне, непотрібне  запитання. Хоча, ні. Скоріш за все, це було ніщо інше, як ствердження: «Воно занадто швидко б’ється. Щось сталося?». Правда, ти знаєш відповідь?  Сталося.   

Словом,  дурня якась. Забути про все, загорнутися у теплесеньку ковдру і уявити міцні обійми, промуркотіти щось незрозуміле «комусь» під ніс, та зрозуміти, що в хаті окрім тебе нікого немає. Запах кави мав би вже давно повернути тебе до реальності.

В такі моменти десь у низу живота з’являється дивне відчуття: «Хто я сьогодні? Втікач чи переслідувач?»

Знати би, хто встановлює правила гри на день. Можливо, був би сенс поговорити з таємничим автором,  запитати в нього, на що я сподіваюсь кожного вечора? Кого хочу побачити на порозі своєї хати? Навіщо він так знущається, кінець кінцем?!  Ніщо не вічне, тільки пісні і спогади.  Краще бути Повелителем Сніжного Королівства.

Розплющувати очі, мені здається, так само неприємно, як і відчиняти штори годині о сьомій чи восьмій ранку. Звичайно, якщо світло  м’яке, то це змінює справи.

Не варто даремно сподіватися на нерішучих людей та особистостей, які дуже легко відмовляються від чогось дуже важливого. Їх слова – порожні (якими б щирими вони не здавалися).

Самотність змушує дах їхати. Вона вимагає когось  сильного у ліжко, принаймні, кота.   

Про милого хлопчика Сашка, а також трішки про запилосмоктану Джу та сирники з чаєм

Сьогодні, мабуть, буде дуже незвичайний допис. Я же давно нічого подібного не мала в себе в голові, але нинішній солодко-джазовий вечір надихнув мене розповісти тобі про одну надзвичайно хорошу людину.

Мало хто про нього чув, а якщо і десь бачив згадки у попередніх повідомленнях, можу побитися об заклад,  не згадає.

Мабуть це саме той випадок, коли тримаєш людину лише для себе, нікому про неї не розповідаєш роками. Вона – маленький острівець, який допомагає забути бруд буденщини та залишитися на самоті з приємними словами та теплими моментами. На превеликий жаль, не часто  я маю змогу посидіти ось так, як сьогодні. Позгадувати минулі часи, часи, про яки мало хто пам’ятає.

За останній місяць довелось мені бачити милого хлопчика Сашка (ще також відомого под юзернеймом - ДТЁ)  рази зо два. 

Незабутньо, коли хтось випадково потрапляє на єдиний вихідний день у твоєму забитому розкладі, коли ти, немов останній слимак, насолоджуєшся вранішніми промінцями осіннього Сонця.

Давно вже ніхто так нагло не завалювався до мене до хати (замість пар, звичайно, куди ж без цього) і не вимагав кави, лежачи  під моєю ковдрою. А чи залишалось мені щось інше, ніж виконати бажання вранішнього гостя? І промовити заспане: «Ваша кава з чорним шоколадом, сер!».

А десь поряд  Повелителька Подушок починає вмовляти знов притулитися обличчям до постійних мучеників, що страждають від сльних обіймів. Розмова в такі моменти заходить про геть дурні речі: нових знайомих, викладачів, пари, життя-буття, розпусту. 

Не знаю чи  до кінця відверта ця людина зі мною, але сподіваюсь, що це так. Бо з мого боку немає жодної краплинки брехні.  Один єдиний хлопець, якому я можу довірити абсолютно кожну свою думку, навіть, найбезглуздішу.

Погодьтеся, що той, хто покинув вашу хату покусаним, із сінцями та шаленим болем у м’язах – не може бути поганим апріорі. Хоча б через те, що зі слідами залишилися не ви.  

Сьогодні із Джу та Сашею ми гуляли гаєм та їли смачнющі (дуже на це сподіваюсь) сирники з корицею та ваніллю. Під шелестіння пожовклого листя та завивання настійливого дідугана Вітра.

Шкода, що Джу дуже швидко нас покинула. До речі, людина, яка зацікавила мене не на жарт. Хоча і зраджує із якимось будильником-пилосмоктом. 

Проте, розмова, що  зав’язалася далі – мабуть одна з найприємніших між  решти. Під світлом мерехтливих зірок та Місяця - сина своєї матері (посилання на tmblr).  

Вибач, якщо я тебе колись ображала.  Але ж крім тебе ніхто ніколи не заходив у двері моєї  справжньої сутності, які для решти людей завжди були закриті (це я кажу абсолютно серйозно). Я сподіваюсь, ти цінуєш це.

Май таких людей, аноніме. Щоб було з ким падати у прірву відсутності часу та солодких спогадів про шалене минуле.  

Чи варте життя того,щоб його прожити?

Давно вже не було такого, що доводилося писати про приємно проведений час. Чи то настрій був геть чисто зіпсований, чи то хотілось позайматися псевдофілософією. Проте змовчати про сьогоднішній день – це справжній злочин.

Сумно  іноді собі зізнаватись, але люди, яких ти раніше бачив кожного дня у класі чи, то візьмемо трішки глобальніше,  школі або ж на прогулянках,  зникають.  Їх місця в певний період часу, який настає якось дуже не очікувано,  посідають нові обличчя (згрубіло, можна також вжити назву «нове гарматне м'ясо», не ображайтеся).  З’являється жаль, але є розуміння того, що потрібно рухатися вперед, до нових горизонтів.

 Проте… хто тебе зрозуміє краще, ніж найближчі друзі?

Про першу половину дня я напишу трішки пізніше, бо вона запам’яталась  інформативністю та, захоплюючими подих, фактами.

Перенесемося о 16.37 до церкви св. Юра, де я сиділа біля автобусної зупинки та провела в очікуванні   маршрутки до Басівки. Мені не пощастило на якихось сім хвилин. Довелося чекати наступного транспорту, який приїхав майже за годину.  Але, на диво, час промайнув досить швидко. Добре, коли в такі моменти в наплічнику лежить електрона книга. Старий добрий приятель Ернест  був прочитаний більше ніж на половину, що не може не тішити. А головний герой  покинув свою кохану Кетрін  та повернувся на фронт до приятеля Рінальді.

Люблю їхати за місто, пейзаж за вікном завше наштовхує на якісь дивні роздуми про життя/буття та людей.  Але найбільше мою увагу знов привернув цвинтар у Басівці. Ви бачили колись, як людина йде пшеничним полем? Як її тверда і впевнена фігура розбиває хвилі золотисто-зеленого колосся?

А уявіть, коли Діва Марія, подібна до тих, що є на Личаківському цвинтарі, стоїть над  дикими рослинами, що збунтувалися проти волі людини. Вони вище буденних проблем, вони маже біля самісінького сонця. Побита, зіпсута випарами від автівок статуя непохитна та досі стоїть серед цього несамовитого поля разом із старовинними хрестами.

Але повернемося до більш побутових моментів. Як не дивно, мені вдалося вийте саме на тій зупинці, якій потрібно. І я, навіть, відшукала Тарасів будинок!   Вони, у складі: Тарас, Тася, Іван і Ляна  (Іванова колега по консерваторії) уже десь годину сиділи на прохолодному бетонному майданчику. Вигляд з нього відкривається просто неймовірний. Це саме те відчуття єдності з природою, коли у душі вмикається романтик.

Отже, все відбувалося за типовим сценарієм: мені дали коцик, Іванко з Тасею підспівували ‘SkinHate’, що грали на величезних колонках,  та згадували старі добрі «нєфорські» часи, Тарас мовчки спостерігав за цим божевіллям.

О сьомій годині відбулася заміна – замість Тасі прийшла Леся. І розпочалося саме воно. В околиці не було жодного джерела світла, тільки далекі вогники станцій обслуговування автомобілів, зірки та повний, червонуватий місяць. Включити ембіент у такий ситуації, мабуть, було дуже доречно. Не вистачало тільки стільців, щоб всістися та замислитися про життя. Через це хлопці запропонували всадитися на коліна і… мовчанка. Довга така, не нав’язлива, як це іноді буває. Цікаво, неймовірно цікаво, що ж творилося в той момент в кожного в голові?  Але заради таких моментів, насправді, необхідно жити.

Стало смішно:

-          Шановні друзі, це вже вік.

Слід згадати, що в той самий час у духовці, всередині будинку,  смажилась соковита курочка.  І саме згадка про неї змусила нас від’єднатися від природи та один від одного.

Що, що, а ось дуріти ми вміємо по-справжньому.

Коли прийшла лиха година, і мені потрібно було рушати додому, приїхав Роман зі свого Києва. 

І сталося диво! Вийшов мій милий бро із гітарою та, прямісінько на колінах,  заспівав «Не йди». Ніколи  не думала, що я буду достойна цього неперевершеного дійства.

І ось, маршрутка. І знов коліна та: «Goodbye my lover, goodbye my friend». Навіть водій відкрив вікно і запропонував хлопцям проїхатися із ним туди/назад.

Вечір цей нагадав мені про те, що не важливо, як часто ти бачишся із друзями. Найголовніше те, які ці зустрічі  теплі.

Я дуже рада, що саме цей допис став моїм 200 дописом серед опублікованих та неопублікованих повідомлень. 

Також сьогодні, мабуть, я створю ще одну прив’язку до цього акаунту, де буду дописувати про цікаві події у Львові (майбутня професія детектед). 

Всім гарної ночі. Любіться.

Внутри

Уже четвёртый день на меня нападает непонятная апатия, связанная с одиночеством. Тяжело признавать, что я социальный зверь, которому остро необходимо хотя бы чьё-нибудь общество.  Сейчас даже кот в моей кровати смог бы немного поднять  настроение. Рядом не хватает чего-то тёплого и искреннего.  Не такого, как было когда-то,  а чего-то свежего.  Но нет, душа сейчас напоминает магазин, который стоит на обоях моего телефона.  За прекрасным фасадом скрывается  мусор мыслей и грязи, что вызывают тошнотворное отвращение.

Металлическая штука, которую все знают как компьютер, пожалуй, единственная вещь, согревающая в такие вечера. Но она тоже пустая.  

  

Так тяжело порой понять, что тебе нужно. В голове творится такая неразбериха, но иногда, ответ возникает сам, из неоткуда;  иногда же его тебе силой пытаются навязать.

 Почему люди такие настойчивые?  Неужели так сложно понять, что эта самая настойчивость отпугивает.  Чем сильнее кто-то  пытается  залезть внутрь чей-то души или головы, тем сильнее он получает отпор.  Сразу возникает опасение: раз туда хотят проникнуть, значит, потом точно используют новые знания против хозяина.  И их отрицания всегда будет пустым звуком. Я знаю, как люди обычно действуют. Сегодня они тебя любят, а завтра ты самый страшный враг. И они попытаются ударить в самое сердце, чтобы справедливость была восстановлена.

Мои мысли – рой пчёл, реальность и чувства – аллергик. Тяжело выживать,  разве что нужно пить таблетки. Надеюсь, они помогут.   

Життя сьогодні

Вітаю, любий друже.  Давно я тобі не писала. Зумовлено це тим, що я знайшла того, з ким можу розмовляти кожного вечора.  Знов мережа та її використання наповнились  певним сенсом. Але це не справедливо стосовно тебе.

Пройшло більше місяця  від початку  університетського життя.  Кожного дня – обличчя цікавих людей, викладачів. Звичайно, не обійшлося і без суперечок, але добре, що все вже вирішилось. Люди люблять створювати собі проблеми.

Головне в новому житті те, що можна написати нову історію для свого персонажа:  хтось спробує продемонструвати  впевненість у собі і своїх діях;  хтось, навпаки, намагатиметься закритися у мушлі.

Я також змінилась. Перетворилась на вічно балакучу істоту, яка ніколи не думає, до чого можуть привести її розмови. Активність, впертість, впевненість – і це все зараз виривається за межі моєї голови.  Дуже не звично, а, часом, і соромно. Не знаю, за що, але так воно є.  Досить цих псевдо філософських роздумів, набридає. Правда?

Перейдемо до буденщини. Життя журналіста-першокурсника насичене різноманітними подіями. Іноді, мені здається, що на організацію різних  заходів  ми витрачаємо більше часу, аніж на підготовку до пар.

Чесно кажучи,  в мене чудова група. За цей невеликий проміжок часу ми встигли нічогенько так потоваришувати. Звичайно, ще ніхто не знає про  скелети,  які кожен ховає  у своїй шафі на чотирьох засувах. Але що зараз маємо, то маємо.   Іншою стороною монети є те, що я сумую за  деякими друзями, яких не маю змоги бачити кожного дня, як раніше. Найближчим часом зі всіма маю зустрітися, бо так справи не робляться.  

Кожного дня повертаюсь додому шалено змучена (пар в нас досить мало: бува по дві-три),  проте  ця втома мене надихає.  

Я хочу знов тут часто дописувати.  Буду виправлятися, обіцяю.

А зараз потрібно піти у ванну і втримати залишки гарного настрою (залишився меланхолійних присмак). Шкода лише те, що мама з малою поїхали. Без них в квартирі занадто тихо. Я буду сумувати.

Сьогодні вночі під боком я не матиму навіть кота. Насолоджувався би ти свободою, друже? Слухав на повну музику чи ліг би спати (звичайно, що друге, бо завтра ж ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ!)?

Люблю тебе, читачу.

Насолоджуйся своєю вісімнадцятою чи якоюсь іншою осінню. Вона чарівна і барвиста.

Добраніч.

Твоя ДейДаша

Вітаю! Тебе пошили у дурні

   

Зараз суспільство масово перебуваємо у стані меланхолійного сп’яніння.  Знаєте, а у нас усе, насправді, чудово. Просто стереотип засів десь глибоко у  людському генетичному кодові.  Хтось в голові  голосом твоїх пращурів  впевнено повторює:  «Осінню ніколи не буває добре.  Змирися з тим, чорт забирай. Пройде кілька місяців і свята. Знов іграшки, разові і обов’язкові подарунки. Так буде завжди». І що?  Піддатися? Мабуть, це  найкращий варіант, щоб потім не розгрібати нову торбу, невідомо звідки з’явившихся,  проблем.

Апатія, як добра подруга,  сьогодні збирає разом із тобою з вологої землі, засланікалюжами,  оксамитові, яскраво-коричневі каштани. Ще трішки і їх знов не буде. В вікно систематично гупає вітер. Не звично.

Хочеться відкрити його і гукнути  так голосно, щоб почули навіть кішки, які ховаються в холодних і мерзотних під’їздах поряд із безпритульними.  Але робити цього не варто. Теплий полон ковдри, телефону з новими повідомленнями  (х8) та люблячої подушки можна проміняти лише на прогулянки парком. На самоті.  Тільки в такі моменти, останнім часом, з’являється посмішка.  

Знов щось незрозуміле гризе і обтяжує  маленьку голівоньку. Батьки і вчителі завжди казали, що вона в тебе світла. Але ось тепер думки там зовсім не про райдужне майбутнє, скоріше, це якійсь фільм жахів, заснований на реальних подіях. Де ти відчуваєш себе головним злодієм, який рано чи пізно попадеться за свої бруднющі справи.  А дощ  та старий приятель вітер змушують  волосся перетворюватися на копну волого сіна. Почасти, неприємне відчуття. Проте, стерпіти та звикнути  досить легко.  Згодом, не хочеться навіть укривати голову капюшоном. Та й сенсу ніякого немає, коли пальто мокре наскрізь.

Життя схоже на фотокартки Рібу.

А у грудях несамовитий біль. Ні, це не якась життєва трагедія.  Просто тупий біль невідомого походження. Чи то від перенапруження серце простромлює, чи то, може, і не серце. Та й добре, якби це виявилось так. До лікаря йти немає бажання.  Відвідаю його і що? Однією проблемою стане менше?

Люди далеко. Твої люди. Немає змоги бачити їх так само часто,я к раніше. Кожен має свої крайнощі. Моя крайність – мовчати та розставляти впевнені крапки, погано пишучою, чорною ручкою. Має бути хоча б щось корисне від того клятого похолодання ?!  Тільки зараз рука може піднятися і видалити непотрібні старі фотографії, повідомлення  та записи на стіні в соціальних мережах. Чума сучасників, залежати від таких дурних речей, що поробиш?

Навіть музику послухати нормально не дозволяють умови, хоча, чути людські голоси зараз гидко. Краще нехай вже це буде похлюпування чобіт чи швидко їдучий трамвай, ніж записи «мертвих» голосів.

Впізнаєш  себе? Або ні. Що казати, в кожного свої крайнощі. Але якщо ти зараз сумуєш, вітаю, осінь пошила тебе у дурні.

У меня было много имен

Доброй ночи, дорогой мой читатель. Надеюсь, у тебя все отлично.  Вот и прошли первые две недели учёбы. Кого-то ждут семестровые контрольные работы, кого-то  ЗНО или сессия, но вопрос ко всем вам у меня один: вы верите в сказки?

Мало кому, особенно взрослым, нравится читать про выдуманные миры, в которых всё заканчивается слащавым хеппи-эндом.

«Это не реалистично! – скажете кто-то из вас, -  Такого не может быть! Это всё для глупых детей, которые верят в небылицы!»  Проще говоря, нет интриги, трагедии, слишком уж  хорошо развиваются события.  Но скажите мне, а не хотелось бы вам случайно попасть в какой-то выдуманный , лучший мир?

Как тебе, читатель, известно,  во Львове проходит «20 форум издателей».  Ежегодное событие, от которого все книгоманы и книжколюбы в огромнейшем экстазе.

Сегодня, когда я бродила между стендами различных украинских изданий, внезапно мой взгляд уперся в «Ходячий замок Хоула».  К огромному сожалению, в моей скромной библиотеке этой книги нет,  но я очень рада, что как-то приходилось читать  этот шедевр.  Знаете, редко бывает  такое ощущение, когда  от искренности и чистоты слов или надежд героев на душе становится очень тепло. Как будто кто-то очень крепко тебя обнял и долго не отпускает.

Ты забываешь про проблемы реальной жизни, есть только Кальцифер, София и непревзойденный маг, волшебник, трус, а так же ловелас – Хоул. Тебя,  разве что,  может потревожить скрип ворот за окном, который заставляет вздрогнуть от неожиданности.  

Мне кажется, Хаяо Миядзаки не даром выбрал эту книгу для экранизации.  В ней есть что-то такое, что навсегда засядет где-то глубоко-глубоко в сердце читателя или, по крайней мере, его голове.

Люди разные, их поступки так же, но доброта никогда никому не будет чужда.

Очень надеюсь,  завтра у меня получится  вспомнить, где находиться стенд с «Ходячим замком», и я смогу купить это светлое произведение.

Люблю тебя, мой дорогой читатель.

Береги своего Калицифера.

Твоя ДейДаша

Р.S. Про форум буду писать, скорее всего в воскресенье

Чтобы было

Ворон

Как-то в полночь, в час угрюмый, полный тягостною думой,
Над старинными томами я склонялся в полусне,
Грезам странным отдавался, - вдруг неясный звук раздался,
Будто кто-то постучался - постучался в дверь ко мне.
"Это, верно, - прошептал я, - гость в полночной тишине,
Гость стучится в дверь ко мне".

Ясно помню... Ожиданье... Поздней осени рыданья...
И в камине очертанья тускло тлеющих углей...
О, как жаждал я рассвета, как я тщетно ждал ответа
На страданье без привета, на вопрос о ней, о ней -
О Леноре, что блистала ярче всех земных огней, -
О светиле прежних дней.

И завес пурпурных трепет издавал как будто лепет,
Трепет, лепет, наполнявший темным чувством сердце мне.
Непонятный страх смиряя, встал я с места, повторяя:
"Это только гость, блуждая, постучался в дверь ко мне,
Поздний гость приюта просит в полуночной тишине -
Гость стучится в дверь ко мне".

"Подавив свои сомненья, победивши спасенья,
Я сказал: "Не осудите замедленья моего!
Этой полночью ненастной я вздремнул, - и стук неясный
Слишком тих был, стук неясный, - и не слышал я его,
Я не слышал..." Тут раскрыл я дверь жилища моего:
Тьма - и больше ничего.

Взор застыл, во тьме стесненный, и стоял я изумленный,
Снам отдавшись, недоступным на земле ни для кого;
Но как прежде ночь молчала, тьма душе не отвечала,
Лишь - "Ленора!" - прозвучало имя солнца моего, -
Это я шепнул, и эхо повторило вновь его, -
Эхо - больше ничего.

Вновь я в комнату вернулся - обернулся - содрогнулся, -
Стук раздался, но слышнее, чем звучал он до того.
"Верно, что-нибудь сломилось, что-нибудь пошевелилось,
Там, за ставнями, забилось у окошка моего,
Это - ветер, - усмирю я трепет сердца моего, -
Ветер - больше ничего".

Я толкнул окно с решеткой, - тотчас важною походкой
Из-за ставней вышел Ворон, гордый Ворон старых дней,
Не склонился он учтиво, но, как лорд, вошел спесиво
И, взмахнув крылом лениво, в пышной важности своей
Он взлетел на бюст Паллады, что над дверью был моей,
Он взлетел - и сел над ней.

От печали я очнулся и невольно усмехнулся,
Видя важность этой птицы, жившей долгие года.
"Твой хохол ощипан славно, и глядишь ты презабавно, -
Я промолвил, - но скажи мне: в царстве тьмы, где ночь всегда,
Как ты звался, гордый Ворон, там, где ночь царит всегда?"
Молвил Ворон: "Никогда".

Птица ясно отвечала, и хоть смысла было мало.
Подивился я всем сердцем на ответ ее тогда.
Да и кто не подивится, кто с такой мечтой сроднится,
Кто поверить согласится, чтобы где-нибудь, когда -
Сел над дверью говорящий без запинки, без труда
Ворон с кличкой: "Никогда".

И взирая так сурово, лишь одно твердил он слово,
Точно всю он душу вылил в этом слове "Никогда",
И крылами не взмахнул он, и пером не шевельнул он, -
Я шепнул: "Друзья сокрылись вот уж многие года,
Завтра он меня покинет, как надежды, навсегда".
Ворон молвил: "Никогда".

Услыхав ответ удачный, вздрогнул я в тревоге мрачной.
"Верно, был он, - я подумал, - у того, чья жизнь - Беда,
У страдальца, чьи мученья возрастали, как теченье
Рек весной, чье отреченье от Надежды навсегда
В песне вылилось о счастьи, что, погибнув навсегда,
Вновь не вспыхнет никогда".

Но, от скорби отдыхая, улыбаясь и вздыхая,
Кресло я свое придвинул против Ворона тогда,
И, склонясь на бархат нежный, я фантазии безбрежной
Отдался душой мятежной: "Это - Ворон, Ворон, да.
Но о чем твердит зловещий этим черным "Никогда",
Страшным криком: "Никогда".

Я сидел, догадок полный и задумчиво-безмолвный,
Взоры птицы жгли мне сердце, как огнистая звезда,
И с печалью запоздалой головой своей усталой
Я прильнул к подушке алой, и подумал я тогда:
Я - один, на бархат алый - та, кого любил всегда,
Не прильнет уж никогда.

Но постой: вокруг темнеет, и как будто кто-то веет, -
То с кадильницей небесной серафим пришел сюда?
В миг неясный упоенья я вскричал: "Прости, мученье,
Это бог послал забвенье о Леноре навсегда, -
Пей, о, пей скорей забвенье о Леноре навсегда!"
Каркнул Ворон: "Никогда".

И вскричал я в скорби страстной: "Птица ты - иль дух ужасный,
Искусителем ли послан, иль грозой прибит сюда, -
Ты пророк неустрашимый! В край печальный, нелюдимый,
В край, Тоскою одержимый, ты пришел ко мне сюда!
О, скажи, найду ль забвенье, - я молю, скажи, когда?"
Каркнул Ворон: "Никогда".

"Ты пророк, - вскричал я, - вещий! "Птица ты - иль дух зловещий,
Этим небом, что над нами, - богом, скрытым навсегда, -
Заклинаю, умоляя, мне сказать - в пределах Рая
Мне откроется ль святая, что средь ангелов всегда,
Та, которую Ленорой в небесах зовут всегда?"
Каркнул Ворон: "Никогда".

И воскликнул я, вставая: "Прочь отсюда, птица злая!
Ты из царства тьмы и бури, - уходи опять туда,
Не хочу я лжи позорной, лжи, как эти перья, черной,
Удались же, дух упорный! Быть хочу - один всегда!
Вынь свой жесткий клюв из сердца моего, где скорбь - всегда!"
Каркнул Ворон: "Никогда".

И сидит, сидит зловещий Ворон черный, Ворон вещий,
С бюста бледного Паллады не умчится никуда.
Он глядит, уединенный, точно Демон полусонный,
Свет струится, тень ложится, - на полу дрожит всегда.
И душа моя из тени, что волнуется всегда.
Не восстанет - никогда!

(1894)

Перевод К. Бальмонта

Знаю vs. Хочу

                                                  Присвячую людині, яка має той самий соціотип, що й Юнг ;)

Кожного ранку в моїй голові виникає своя історія, яка починається словами: «Якби ж то…». Зазвичай усі найсміливіші бажання на хвилину чітко з’являться десь у глибинах свідомості,  і на деякий час  я захлинаюся у хвилях довгоочікуваної ейфорії.  Проте через мить приходить гірке усвідомлення: «Цього ніколи не буде. На це здатна лише твоя фантазія.»

І тоді ти розумієш, що бажання дуже рідко перетворюються на реальність. Я не знаю, чи  кожен щохвилинно моделює у себе в голові  різноманітні ситуації, але в мене цей процес відбувається саме так. Тобто, спочатку я можу розмовляти з одним старим другом, сидячи в кафе, і  раптом, у ту саму секунду,  вже говоритиму про почуття з людиною з іншого міста, лежачи на канапі.  
У той момент, коли я побачила картинку із очікуваним розвитком подій, приходить  розуміння, що на такому результаті можна поставити хрест. Ти сам все зіпсував, передбачивши його.  Нічого ніколи не можна передбачати!  Проаналізувавши особистість, із якою ти входиш в контакт, подію… Все одно на тебе чекає невдача.  І щоб не розчаровуватися, я просто припиняю думати про подібні речі. Голова стає набагато легшою,  без зайвих проблем, які ти сам собі створюєш. Інша справа, що ти боїшся втілити найінтимніші бажання у життя.

Але є одне відчуття, яке я можу порівняти, мабуть,  лише із шостим чуттям. Це огидне слово «знаю». 

Наприклад, виходиш ти з хати. Злющий  такий,  з червоним писком, геть нікого бачити не бажаєш, а особливо того, на кого сердитий.  І тут тобі в голові щось клацає: «Сьогодні в центрі ти побачиш ЮЗЕРНЕЙМ. І ти це ЗНАЄШ.»

 У голові знов лунає різноманітна лайка (трьома мовами щонайменше). І знаєш що, друже?  Все відбувається  саме так, як тобі десть там клацнуло у підсвідомості. Чому знання домінують над бажаннями?  

Слід також пам’ятати про боротьбу знань та бажань. Знання можна розглядати  як ознайомлення із нормами моралі, а бажання як виконання певних антисоціальних вчинків. Внутрішній звір, який прагне вирватися на волю, простіше кажучи.  Шкода, що не кожен здатен його випустити.

Любий друже, до чого я вела. Не тримай свого звіра в клітці, тримай замкненими свої найпотаємніші бажання.

Твоя

ДейДаша

Відповіді

Хотіла я сьогодні написати щось  відверте і огидне,  але не виходить. Образи, що вимальовувалися цілий день зараз загасли і не бажають про себе нагадувати.

Осінь. Привіт, ми сумували за тобою, давно не бачились. Будеш цього року знущатися з мене? Чи зробиш щасливою, раз на сто років?  Відверто кажучи, восени ніколи не буває добре. Завжди якісь тотальні розчарування  (хоча з розкладом пар мені шалено пощастило) в людях.

Добре те, що Сартр підходить під вологий та  меланхолійний настрій. В мене червоніють щоки і паморочиться в голові. Мабуть, якась падлюка злісно мене матюкає і ненавидить. Тобі також привіт.  

Призову каву із попереднього повідомлення я мала велике задоволення вчора розпити разом із Дарієм.   Давно вже не мала таких приємних посиденьок під кривою липою.  Дякую за гарно проведений час.  

Розмови про моралістів, «так треба» і обов’язки змушують мене останнім часом багато думати. Бо я граю за правилами суспільства, які мені бридкі.  

Треба ненавидіти.

Треба захищатися.

Треба забути.

Не треба знов робити перших кроків  назустріч.

Чому так тяжко бути відвертим із собою? Через те, що твою відвертість ніхто не оцінить. Навіть ти сам. Скажи все, що в тебе на душі друзям, коханим. Їм байдуже, вони розсміються тобі в обличчя і з чим ти залишишся?  Всі давно про все забули і не хочуть рухатись .  Н і к у д и.   Краще брехати і отримувати від цього ілюзорне, але задоволення.

Літо завершилося. Розпалася нова «компанія». Не бути нам в такому складі на баскетболі, не ходити так само гуляти. Люди міняються і знаходять нові цілі. Мушле, ти де, я за тобою сумую?

Отже повернемося до кави. Приблизно п’ять людей намагалися виграти мій скромний приз, але здогадатися, де брехня – не вдалося нікому. Розбираємо. 

1.       «Причиною вибору подібного створіння стала його самотність та виваженість» - ця «самотність» і є брехнею. Кит став символом через пісні, які я слухала останнім часом.

2.       «Я вважаю, не можна закриватися у собі» - якщо  я не помиляюсь, хтось писав про це в коментарях. Людино, знімаю перед тобою капелюха. Ти абсолютно права. Я підтримую таких людей. Згадайте, як часто мені самій доводилося ховатися у мушлю під час сварок чи поганого настрою.

3.       «Не шкодувати за минулим » - усе брехня, всі здогадалися.

4.       «Важливі бажання тільки близьких, на свої варто  забити» - я вважаю, що подібний підхід до справи неправильний. Хоча, постійно так роблю.

5.       «Це не через власний егоїзм» -  саме через егоїзм я хотіло приємно провести час. І мені це вдалося. 

Робимо висновки, як добре ти знаєш мене, любимий читачу?

Починай осінь.  Починай (продовжуй) свої історії. Слухай.

На моєму телефоні занадто мало пам’яті. Сідаю виділяти фотокартки.

Мені набридли ці війни і ламання іграшок.

Я хочу ніжності

З першим днем двітисячітринадцятої  осені

Твоя

ДейДаша